Злочин і покарання в романі Федора Достоєвського – Достоєвський Федір

Злочин Раскольникова почалося не з убивства, а закінчилося не визнанням у поліцейській конторі. Почалося воно за рік до здійснення вбивства лихварки – зі статті в газеті, де Розкольників виклав свою життєву позицію. Суть філософії Раскольникова полягала в тому, що він розділив людей на «звичайних» і «незвичайних». «Звичайні» – це ті, хто, незважаючи на всі життєві негоди – убогість, приниження, – залишаються покірними й безмовними. «Незвичайні» люди переступають всі закони моральності й стають вершителями людських доль. Розкольників задавав собі питання: « чиВоша я, як всі, або людина?», « чиТварина я тремтяча або право маю?» Своїм злочином він вирішив довести собі й всім людям, що він не «воша» і не «тварина тремтяча». Життя Родіона Раскольникова привела його до подібним до міркувань і висновкам. Життя в абсолютній убогості, неможливість продовжувати навчання, змушене існування на вбогі засоби матері, принижене положення сестри – всі ці обставини каменем лягли на душу парубка й викликали напружену роботу думки. Сидячи в трактирі, він підслухав розмову між студентом і офіцером про бабу – лихварку. Він довідався «точно такої ж думки», що «наклевывались у його голові» («Одна смерть і сто життів замість – так адже отут арифметика!»).

Далі пішов розрахунок – убити лихварку! Розкольників переконав себе, що задумане їм не є злочином. До здійснення вбивства Раскольникову здавалося, що він добре обміркував і точно розрахував всі можливі обставини. Але реальне життя виявилося набагато складніше, ніж його відвернені, «книжкові» мрії. Замість однієї баби процентщицы Розкольників був змушений убити і її молодшу сестру – лагідну, забиту й безсловесну Лизавету, що зненацька повернулася додому й застала його на місці злочину. Після вбивства Розкольників випадково потрапив у поліцію, де викликав до себе підозру в здійсненні злочину. Почалася його довга й болісна боротьба зі слідчим Порфирієм Петровичем. Розкольників намагався збити слідчого з користі, але в результаті внутрішньої боротьби, що відбувається в ньому, і занепокоєння сам сприяв своєму викриттю

Розкольників помилився не тільки в припущенні, що всі обставини злочину можуть бути зважені й перелічені. Ще більше він помилився в самому собі, думаючи, що злочин не вплине на його відношення до життя й оточуючих людей. Розкольників уважав, що він ответствен за свої дії тільки перед самим собою й що суд інших для нього байдужний. Однак людина іноді навіть не припускає, до якого ступеня він пов’язаний з навколишнім світом, із суспільством, у якому живе. Тому після вбивства лихварки Розкольників усе більше відчував болісне почуття «розімкнення й роз’єднаності з людством». Найближчі люди – мати й сестра – стали для нього майже чужими й нескінченно далекими. Поступово Розкольників почав усвідомлювати, що своїм злочином він поставив себе поза моральними законами, по яких повинні жити всі люди. Він думав убити ненависну йому, огидну й марну бабу – лихварку, що ссе кров бідняків, а «убив себе». Власний суд, те пекло, що оселився в його душі, – от покарання, що його наздогнало і якого він не очікував. Філософія Раскольникова і його злочин привели його тому, що він начебто став однодумцем Лужина, Свидригайлова, лихварки Алены Іванівни й всіх тих «негідників», проти яких він повстав. Совість, що мучить Раскольникова після вбивства баби – процентщицы, – той великий початок, що поєднує його з людством. Воно живе в душі героя й не дає йому спокійно пожинати плоди свого злочину

Крах вистражданої філософії виявився таким болісним, а моральне катування настільки нестерпної, що ні суд, ні каторга не стали більше важким покаранням

Якби Розкольників був іншою людиною, здатним брехати самому собі, не відбулося б і морального росту юнака. Зробивши помилку й усвідомивши її до кінця, Розкольників не зігнувся під вагою своєї провини. Він знайшов сили для відродження. Загибель його похмурої й нелюдської «ідеї» стала початком відродження живого й людського початку його особистості

Перелом наступив тоді, коли він відмовився від своїх переконань і прийняв переконання Соні. І отут почалася «нова історія, історія поступового відновлення людини, історія поступового переродження його, поступового переходу з одного миру в іншій, знайомства з новою, досі зовсім неведомою дійсністю».