Короткий зміст “Шумить дугова овсяница” Носова по главах
У середині літа по Десні закипали косовиці. Відразу на березі выкашивали галявину під бригадне становище, плели з лозняку низькі балагани, кожний на свою сім’ю, віддалік вривали казан під загальний кулеш, і так на багато верст виникали тимчасові сінні селища. Був курінь і в Анфиски з матір’ю. Росла Анфиска в Доброводье, ніхто не примічав у ній нічого особливого: тонконога, банькувата
В один рік саперна рота діставала із дна всякий військовий утиль. В Анфискиной хаті зупинився на постій саперний лейтенантик. Місяця через три роти знялася
А в Анфиски під Новий рік народилося хлоп’я. Ішли дні. Колгоспні жнива закінчилися, і косарі тим же ввечері переправилися на інший берег Десни розбирати деляны: косовиці, незручні для бригадного збирання, голова Чепурин роздавав для подвірної косовиці. Уже в сутінках Анфіса із сином запалили костерок, їли підсмажене на прутиках сало, круті яйця. За темними кущами розпалювався місяць. Витька приліг на оберемок трави й затих
Анфіса взяла косу, підійшла до краю галявини. Місяць нарешті выпуталась із заростей – більша, чиста і ясна. На парасолях квітів найтоншим кришталем заблищала роса. Незабаром уже Анфиска косила широко й жадібно.
Прислухаючись, уловила буркотливий гул мотоцикла. Він протарахтел мимо, потім стих, довго мовчав, знову цвіркнув, вертаючись. Зринув на галявину. З тіні кущів вийшла росла людина. По білому кашкеті вона довідалася Чепурина – і завмерла
«Допомогти, чи що? – «Я сама», – тихо стала проти Анфиска. Довго й напружено мовчали. Раптом Чепурин рвучко відкинув недокурок і пішов до мотоцикла. Але не виїхав, а витягся косу й мовчачи прийнявся косити прямо від коліс мотоцикла, Анфиска розгубилася. Кинулася будити Витьку, потім тихо, начебто крадькома, пройшла до незакінченого прокосу й стала косити, увесь час збиваючись
Згадалося, як навесні він підвозив її зі станції, як ціпеніла від його рідких питань про самому повсякденний. «Тьфу! Заморила», – сплюнув, нарешті, Чепурин, постояв, дивлячись вслід що продовжувала косити Анфиске, і раптом нагнав, обійняв, пригорнув кгруди.
Місяць, піднявшись у свій зеніт, загострилася до сліпучої блакиті, небо розсунулося, ніжно просвітліло й проливалося тепер на ліс, на галявину тремтливо – димним блакитним светопадом. Здавалося, уже саме повітря починав тихо й напружено вызванивать від її шаленого сяйва. …Вони лежали на купі скошеної трави, вологої й теплої
«Не хочеться, щоб ти йшов…» – Анфиска затримала його руку на своєму плечі й сама присунулася тісніше. Згадувала, як всі ці роки думала про цю людину. Один раз побачила на дорозі мотоцикл
Їхали незнайомі чоловік і жінка. Він за кермом, а вона позаду: обхопила його, пригорнулася щокою до спини. Вона б теж от так поїхала. І хоч знала, що ніколи тому не бувати, а все приміряла його до себе. Чепурин розповідав, як у Берліні в нього вже напоследок жбурнули гранату, як лежав вгоспитале.
Як повернувся з війни, учився, женився, став головою. Потім перекусили. На сході робко, безкровно просвітліло
«Так… – щось підсумував Чепурин і ривком устав на ноги. – Бери Витюшку, поїдемо». – «Ні, Паша, – потупилася Анфиска.
– Поїдь один». Сперечалися, але їхати разом Анфиска відмовилася навідріз. Чепурин надяг на Витюшку свій піджак, підперезав ременем і відніс у коляску. Завів мотоцикл і вже за кермом піймав її погляд, закрив очі й так посидів…
Потім різко крутонув ручку газу. Ясна клубилися туманом. Анфиска плила, намагаючись не плескатися, прислухалася
Звідкись пробився ледве вловимий гул мотоцикла
