Короткий зміст Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова Лермонтов М. Ю

Москва. Кремль. Уже білокамінний. Царська трапезна. За трапезою Іван IV Грозний. За, за спиною пануючи, стольники. Супротив – князі так бояри. З боків – охорона, опричники.

Цар Іван Васильович у преотличнейшем настрої. Ну, чим не привід перетворити буденну трапезу в маленький, для своїх, свято? Відкриваючи пированьице «у задоволення своє й веселие», Грозний велить стольникам націдити для опричнини заморського, солодкого, із царьових запасів провина. Сам же зірко стежить, як п’ють його вірні слуги, адже винопитие – ще й випробування на лояльність. Однак і відважні бійці не ликом шиті: п’ють як ведеться, п’ють – пануючи славлять, вино солодке по губах тече. Іван задоволений, але раптом зауважує, що один з них, з опричників, до золотого ковша із золотим вином не доторкається. Довідавшись у порушнику палацового етикету свого улюбленця Кирибеевича, грізно вичитує його: «Непристойно ж тобі, Кирибеевич,/ Царською радістю гнушатися;/ А з роду ти адже Скуратових,/ И семьею ти вигодуваний Малютіній!..»

Кирибеевич, лукавий і спритний, як біс, грає перед царем, для нього персонально, жалісливу сцену. Тому, мол, не п’ю – у золоченому ковші не мочу вусів, – що до пристрасті закохався в красуню, а вона від мене, невартого, як від нехристя, відвертається, полосатою фатою закривається. Довідавшись, що коханка його висуванця всього лише купецька дочка, Іван Васильович сміється: мол, візьми перстенек мій яхонтовий, прикупи намисто перлове й пішли дарунки дорогоцінні ти своєї Алене Дмитрівні. Злагодиш справу – на весілля клич, ну, а колись свасі покланяйся…

Перехитрив – Таки Малютін годованець самого Івана Четвертого! І не брехав йому начебто б, всі, як є, на дусі розповідав, тільки правду останню при собі залишив: не повідав про те, що красуня «У церкві Божией перевінчана,/ Перевінчана з молодим купцем/ За законом нашому християнському».

Свасі покланяйся? Без свах обійдемося! Головне – цар на його стороні. Та й сам він недарма в опричнині, тут законникам робити нема чого!

Гостиный двір. Шовкова крамниця купця Калашникова. За прилавком – хазяїн. Перераховує гроші, розгладжує товар.

Справи в Степана Парамоновича йдуть успішно. А те, що сьогодні барі богатые в його заклад не заглядають, до делікатного товару не прицениваются, так адже день на день не доводиться. Але от уже й вечір, зима, рано темніє, гостиный двір давно спорожнів, пора і йому додому, до молодої дружини, до милих дитинок. Гарний у Калашникових будинок – високий, ладний, під стать хазяїнові. Так уже коли з ранку не везе, так обов’язково до ночі. Думав: дитинки почивають, а вони плачемо плачуть! Думала: дружина ненаглядна його вечерею на білій скатертині зустріне, а її й будинку – те немає! Сильно хвилюється Степан Парамонович, спокійний він чоловік, витриманий, а хвилюється: сніг, заметіль, мороз, темень – вуж чи не трапилося чого з Аленой Дмитрівною? Ох, трапилося, трапилося, і страшне! Знеславив її Кирибеевич! І не де – небудь, посередь вулиці, немов тать, як зверюга, накинувся, цілував, милував, умовляв! На очах у сусідів розбійничав. Ті сміялися й пальцем показували: мол, що деется, ну й безсоромні!

Повіривши, хоча й не відразу, що дружина говорить йому правду, Степан Парамонович вирішує не відкладати справу в довгий ящик, благо обставини складаються вдало. Завтра на Москві – Ріці – кулачні бої, і з нагоди свята – при самому царі. А де цар, там і псарня опрична. От і вийде він тоді на опричника. Буде на смерть битися – до останніх сил. Не подужає, так, може, братушки, може, молодшеньких Бог і помилує, підсобить здолати проклятого.

И вони, молодшенькі, не підводять свого «другого батька». Спочатку злегка, по – житейски, не занадто задоволені тим, що Степан повисмикував їх з покійних постель, довідавшись, що трапилося з дорогою їхньою невісткою, дають чесне купецьке слово: «Уж тебе ми, рідного, не видамо».

Беріг Москви – Ріки. Ранній ранок. Глядачі ще підтягуються, але цар зі свитою (бояри, дружина, опричнина) уже отут.

Першим, як і передбачав Калашников, виходить на ринг Кирибеевич. Збуджений учорашньої «перемогою», він так агресивний і так упевнений у собі, що ніхто з його звичайних супротивників не рушає з місця. От отут – те, розсунувши юрбу, і з’являється Степан Парамонович. Кирибеевич, злегка здивований ( він – те відразу зміркував, що перед ним – новачок), пропонує роззяві представитися, щоб знати – де, по ккому панахиду служити. Зрозуміло, це жарт: битися до смерті він явно не збирається. Не той випадок. Та й цар – государ смертні исходы на кулачних аренах не схвалює. І тільки зміркувавши, що супротивник – законний чоловік Алены Дмитрівни, втрачає самовладання. Від недавнього куражу й слідів не залишилося. І все – таки – він, перший кулак царської опричної команди, ледве було не Степана, що погубив, Парамоновича удар, проміж ребер, поддых, по – зрадницькому – підлий, наносить саме він. Із працею піднявшись, але моментально зібравшись (мінуту назад – поважний купець, а в момент удару відважний боєць), Калашников звалює свого недруга намертво. Грізний, як досвідчений уболівальник, бачить, що обоє поединщика працюють не за правилами гарної гри: за правилами ні поддых, ні в скроню цілити (спеціально) не дозволяється, і на правах судді запитує вбивцю: знехотя або з волі укокошил він слугу його вірного, а якщо з волі, то за що й про що. На друге питання Степан Парамонович Калашников, природно, відповісти не може, а на перший відповідає відразу: «Я вбив його вільної волею». Уражений його щирістю (міг би послатися на недосвідченість, всім видно, що новачок), Іван Васильович, граючи кращу зі своїх ролей – пануючи Грозного, але Справедливого, хоча й відправляє Калашникова на плаху, обіцяє виконати передсмертне його прохання: не залишити царскою милістю осиротіле сімейство. І, як не дивно, виконує обіцянка! Алене Дмитрівні й сиротам – казенний зміст, а братам Калашниковим – безпрецедентне право: «торгувати безданно, безмитно» «по всьому царству російському широкому».