Повний зміст Перший учитель Айтматов Ч.

Я відкриваю навстіж вікна. У кімнату вливається потік свіжого повітря. У блакитнуватому сутінку, що ясніє, я вдивляюся в етюди й начерки початої мною картини. Їх багато, я багато разів починав всі заново. Але про картину в цілому судити поки рано. Я не знайшов ще свого головного, того, що приходить раптом так неминуче, з такою наростаючою ясністю й непоясненим, невловимим звучанням у душі, як ці ранні літні зорі. Я ходжу в досвітній тиші й усе думаю, думаю, думаю. І так щораз. І щораз я переконуюся в тім, що моя картина – ще тільки задум.

Я не прихильник того, щоб заздалегідь говорити й сповіщати навіть близьких друзів про незакінчену річ. Не тому, що я занадто ревниво ставлюся до своєї роботи, – просто, я гадаю, важко вгадати, яким виросте дитина, що сьогодні ще в колисці. Так само важко судити й про незавершений, невиписаний добуток. Але цього разу я змінюю своєму правилу – я хочу привселюдно заявити, а вірніше – поділитися з людьми своїми думками про ще не написану картину.

Це не примха. Я не можу надійти інакше, тому що почуваю – мені одному це не під силу. Історія, що сколихнула мені душу, історія, що спонукала мене узятися за кисть, здається мені настільки величезної, що я один не можу неї осягнути. Я боюся не донести, я боюся розплескати повну чашу. Я хочу, щоб люди допомогли мені радою, підказали рішення, щоб вони хоча б подумки стали із мною поруч у мольберта, щоб вони хвилювалися разом із мною.

Не пошкодуйте жару своїх серць, підійдіть ближче, я зобов’язаний розповісти цю історію…

x x x

Наш аил Куркуреу розташований у передгір’ях на широкому плато, куди збігаються з багатьох ущелин галасливі гірські річки. Нижче аила розкинулася Жовта долина, величезний казахський степ, облямований відрогами Черних гір так темною рискою залізниці, що йде за обрій на захід через рівнину.

А над аилом на бугрі коштують дві більших тополі. Я пам’ятаю їх з тих пор, як пам’ятаю себе. З якої сторони не під’їдеш до нашому Куркуреу, насамперед побачиш ці дві тополі, вони завжди на очах, точно маяки на горі. Навіть і не знаю, чим пояснити, – чи те тому, що враження дитячого років особливо дороги людині, чи те це пов’язане з моєю професією художника, – але щораз, коли я, зійшовши з поїзда, їду через степ до себе в аил, я першим боргом видали шукаю очами рідні мої тополі.

Як би високі вони не були, навряд чи так уже відразу можна побачити їх на такій відстані, але для мене вони завжди відчутні, завжди видні.

Скільки разів мені доводилося вертатися в Куркуреу з далеких країв, і завжди із щемливою тугою я думав: « чиНезабаром побачу їх, тополь близнюків? Скоріше б приїхати в аил, скоріше на горбок до тополь. А потім стояти під деревами й довго, до захвату слухати шум листя».

У нашім аиле скільки завгодно всяких дерев, але ці тополі особливі – у них своя особлива мова й, мабуть, своя особлива, співуча душа. Коли не прийдеш сюди, чи вдень, чи вночі, вони розгойдуються, перехльостуючись галузями й листами, шумлять неумолчно на різні лади. Те здається, начебто тиха хвиля припливу плескається об пісок, то пробіжить по галузях, немов незримий вогник, жагучий гарячий шепіт, те раптом, на мгновенье затихши, тополі разом, всім схвильованим листям галасливо зітхнуть, начебто тужачи об кому те. А коли набігає грозова хмара й бура, заламуючи галузі, обриває листя, тополі, пружно розгойдуючись, гудуть, як бурхливе полум’я.

Пізніше, через багато років, я зрозумів таємницю двох тополь. Вони стоять на височині, відкритої всім вітрам, і озиваються на найменший рух повітря, кожний листик чуйно вловлює легчайшее подув.

Але відкриття цієї простої істини зовсім не розчарувало мене, не позбавило того дитячого сприйняття, що я зберігаю донині. І донині ці дві тополі на бугрі здаються мені незвичайними, живими. Там, поруч них, залишилося моє дитинство, як осколок зеленого чарівного скельця…

В останній день навчання, перед початком літніх канікул, ми, хлопчиська, мчалися сюди розоряти пташині гнізда. Щораз, коли ми з гиканням і свистом вибігали на бугор, тополі велетні, погойдуючись зі сторони убік, начебто б привітали нас своєю прохолодною тінню й ласкавим шелестом листів. А ми, босоногі паливоди, підсаджуючи один одного, карабкались нагору по суках і гілкам, піднімаючи переполох у пташиному царстві. Зграї стривожених птахів з лементом носилися над нами. Але нам усе було дарма, куди там! Ми піднімалися усе вище й вище – а ну, хто смелее й ловче! – і раптом з величезної висоти, з висоти пташиного польоту, точно б по чарівництву, відкривався перед нами чудовий мир простору й світла.

Нас вражало велич землі. Затамувавши подих, ми завмирали кожний на своїй гілці й забували про гнізда й птахів. Колгоспна стайня, що ми вважали самим більшим будинком на світі, звідси здавалася нам звичайним сарайчиком. А за аилом губилася в неясному мареві розпростертий цілинний степ. Ми вдивлялися в її сизі далечіні наскільки вистачав око й бачили ще багато багато земель, про які колись не підозрювали, бачили ріки, про які колись не відали. Ріки сріблилися на обрії тоненькими ниточками. Ми думали, причаївшись на гілках: це чи край світла або далі є таке ж небо, такої ж хмари, степи й ріки? Ми слухали, причаївшись на гілках, неземні звуки вітрів, а листи у відповідь їм дружно нашіптували про привабливі, загадкові краї, що ховалися за сизими далечінями.

Я слухав шум тополь, і серце в мене колотилося від страху й радості, і під цей неумолчный шелест я силкувався уявити собі ті далекі далечіні. Лише про одному, виявляється, я не думав у ту пору: хто посадив тут ці дерева? Про що мріяв, про що говорив цей невідомий, опускаючи в землю корінь деревець, з якою надією ростив він їх тут, на взгір’я?

Цей бугор, де стояли тополі, у нас чому те називали «школою Дюйшена». Пам’ятаю, якщо траплялося кому шукати зниклого коня й людина зверталася до зустрічного: «Слухай, не бачив ти мого гнідого?» – йому найчастіше відповідали: «Геть нагорі, біля школи Дюйшена, паслися вночі коні, сходь, може, і свого там знайдеш». Наслідуючи дорослим, ми, хлопчиська, не замислюючись, повторювали: «Гайда, хлопці, у школу Дюйшена, на тополі, горобців розганяти!»

Розповідали, що коли те на цьому бугрі була школа. Ми й сліду її не застали. У дитинстві я не раз намагався знайти хоча б руїни, бродив, шукав, але нічого не виявив. Потім мені стало здаватися дивним, що голий бугор називають «школою Дюйшена», і я як те запитав у старих, хто він такий, цей Дюйшен. Один з них недбало махнув рукою: «Хто такий Дюйшен! Так той самий, що й зараз отут живе, з роду Кульгавої вівці. Давно це було, Дюйшен у ту пору комсомольцем був. На бугрі тім стояв чий те занедбаний сарай. А Дюйшен там школу відкрив, дітей учив. Так хіба ж те школа була – назва одне! Ох, і цікаві ж часи були! Тоді хто міг схопитися за гриву коня й всунути ногу в стремя, той сам собі начальник. Так і Дюйшен. Що взбрело йому в голову, те й зробив. А тепер і камінчика не знайдеш від того сарайчика, одна користь, що назва залишилася…»

Я мало знав Дюйшена. Пам’ятається, це була літній уже людина, високий, кутастий, з навислими орлиними бровами. Його двір був по ту сторону ріки, на вулиці другої бригади. Коли я ще жив в аиле, Дюйшен працював колгоспним мирабом1 і вічно пропадав на полях. Зрідка він проїжджав по нашій вулиці, підв’язавши до сідла великий кетмень2, і кінь його був схожий чим те на хазяїна – такий же кощавий, тонконогий. А потім Дюйшен постарів, і говорили, що він став возити пошту. Але це до слова. Справа в іншому. У моєму тодішнім понятті комсомолець – це гарячий на роботу й на слово джигіт, самий бойовий з усіх в аиле, що і на зборах виступить, і в газеті про ледарів і розкрадачів напише. І я ніяк не міг собі представити, що ця бородата смирна людина була коли те комсомольцем, так до того ж, що саме дивне, учив дітей, будучи сам малограмотним. Ні, не укладалося таке в мене в голові! Відверто говорячи, я вважав, що це одна із численних казок, які існують у нашім аиле. Але все виявилося зовсім не так… Минулою осінню я одержав з аила телеграму. Земляки запрошували мене на врочисте відкриття нової школи, що колгосп побудував самотужки. Я відразу вирішив – їхати. Не міг же я в такий радісний день для нашого аила всидіти будинку! Я виїхав навіть на кілька днів раніше. Поброджу, думав, подивлюся, зроблю нові замальовки. Із запрошених чекали, виявляється, і академіка Сулайманову. Мені сказали, що вона пробуде тут день два й звідси поїде в Москву. Я знав, що ця прославлена тепер жінка в дитинстві пішла з нашого аила в місто. Ставши городянином, я познайомився з нею. Вона була вже в похилому віці, повна, з густий проседью в гладко зачесаних волоссях. Наша знаменита землячка завідувала кафедрою в університеті, читала лекції по філософії, працювала в академії, часто їздила за кордон. Словом, людиною вона була зайнятим, і мені не вдавалося познайомитися з нею ближче, але щораз, де б ми не зустрічалися, вона завжди цікавилася життям нашого аила й неодмінно, нехай навіть коротко, висловлювала думку про мої роботи. Один раз я зважився сказати їй: – Алтынай Сулаймановна, добре б вам з’їздити в аил, побачити із земляками. Вас там усі знають, пишаються вами, але знають те більше понаслышке й, трапляється, говорять, що, мол, наша знаменита вчена, видно, чурается нас, дорогу забула у свій Куркуреу. – Треба б, звичайно, з’їздити, – невесело посміхнулася тоді Алтынай Сулаймановна. – Я и сама давно мрію побувати в Куркуреу, століття вуж не було там. Правда, родичів у мене в аиле немає. Але справа адже не в цьому. Неодмінно поїду, я повинна поїхати, знудьгувалася по рідних краях. …Академік Сулайманова приїхала в аил, коли врочисті збори в школі от от повинне вже було початися. Колгоспники побачили у вікно її машину, і всі повалили на вулицю. Знайомим і незнайом, старим і малим – усім хотілося потиснути їй руку. Мабуть, Алтынай Сулаймановна не очікувала такої зустрічі й, як мені здалося, навіть розгубилася. Приклавши руки до грудей, вона кланялася людям і із працею пробиралася в президію на сцену. Напевно, не раз на своєму столітті Алтынай Сулаймановна бувала на врочистих зборах, і зустрічали її, напевно, завжди й з радістю, і з почестями, але тут, у звичайній сільській школі, привітність земляків дуже зворушило її, схвилювало, і вона все намагалася сховати непрошені сльози. Після врочистої частини піонери пов’язали дорогій гості червона краватка, піднесли квіти і її ім’я відкрили почесну книгу нової школи. Потім був концерт шкільної самодіяльності – дуже цікавий і веселий, після якого директор школи запросив нас – гостей, учителів і активістів колгоспу – до себе. І тут не могли нарадуватися приїзду Алтынай Сулаймановны. Її посадили на саме почесне місце, прикрашене килимами, і всіляко намагалися підкреслити своє до неї повага. Як завжди в таких випадках, було галасливо, гості жвавий розмовляли, проголошували тости. Але от у будинок увійшов місцевий хлопчик і подав хазяїнові пачку телеграм. Телеграми пішли по руках: колишні учні поздоровляли своїх земляків з відкриттям школи. – Слухай, а телеграми ці старий Дюйшен привіз, чи що? – запитав директор. – Так, – відповів хлопець. – Всю дорогу, говорить, підстьобував коня, хотів поспіти до зборів, щоб при народі прочитали. Спізнилася малість наш аксакал, засмучений приїхав. – Так що ж він там коштує, нехай злазить із коня, клич його! Хлопець вийшов покликати Дюйшена. Алтынай Сулаймановна, що сиділа поруч із мною, чому те стрепенулася і як те дивно, немов раптово згадавши про що те, запитала в мене, об якому це Дюйшене говорять.