Повний зміст Хлебушко Аверченко А. Т

У головного під’їзду монументального будинку було велике скупчення карет і автомобілів.

Мордатий швейцар раз у раз покрикував на неметких кучерів і відразу низькими уклонами привітав панів у фраках і шитих золотом мундирах, що солідно виходять із екіпажів і автомобілів.

Худа сільська баба в штопаних постолах і білій хустці, низько насунутому на засмагле чоло, робко підійшла до швейцара.

Переклала з однієї руки в іншу вузлик і низько вклонилася…

– Тобі чого, убога?

– Скажи – Ка мені, годувальник, що це за добродії такі?

– Междусоюзная конференція дружніх держав з питань світової політики!

– Бач ти, – зітхнула баба в стоптанных лапотках. – Сподобилася бачити.

– А ти хто будеш? – недбало запитав швейцар.

– Росія я, благодійник, Россеюшка. Мені б отут за стовпчиком постояти так хоч одним оком подивитися: каки – таки бувають конференції. Може, і на мене, сироту, хто – небудь вічком зиркнет так зверне свою таку увагу. Швейцар подумав і, хоча був іноземець, але відразу сказав целую рядок з Некрасова: – «Наш не любить обірваної черні»… А втім, стій – мені що. По сходам сходили різні: і товсті, і тонкі, і общипані, у фраках, і огрядні, у блискаючим золотом сюртуках з орденами й стрічками. Сільська баба всім низько кланялася й дивилася на всіх з боязким переляком і тугою очікування в сльозавих очах. Одному – розшитому золотом від голови до ніг і обвішаному цілою хмарою орденів – вона поклонилася нижче інших. – Бач ти, – тихо помітила вона швейцарові. – Це, вірно, самий головний! – Яке! – зневажливо махнув рукою швейцар. – Уваги не коштує. Румун. – А який важливий. Пам’ятаю, були часи, коли в мене під віконцем на скрипочке пілікав, а тепер – ишь ти! І де це він так в орденах вивалявся?.. І знову на особі її застигло віковічне вираження туги й терплячого очікування… Навіть заздрості не було в цьому боязкому серці. Англійський дипломат устав через зелений стіл, щоб розім’ятися, підійшов до свого колеги – французові й запитав його: – Ви не знаєте, що це там за обірвана баба біля швейцара у вестибюлі коштує? – Хіба не довідалися? Росія це. – Ох, уже ці мені бідні родичі! І чого ходить, запитується? Сказано адже: буде час – розберемо і її справу. Коштує з вузликом у руці й усьому кланяється… По – моєму, це шокинг. – Так… Уявляю, що в неї там у вузлі… Напевно, полкаравая сільського хліба, і більше нічого. – Як ви говорите?.. хліб? – Так. А що ж ще? – Ви… упевнені, що там у неї хліб? – Я думаю. – Гм… так. А втім, треба б з нею поговорити, розпитати її. Все – таки ми повинні бути делікатними. Вона нам у війну здорово допомогла. Я – зараз! І англієць поспішно покрокував до виходу. Повернувся через п’ять мінут, жвавий: – Отже… На чому ми зупинилися? – Колега, у вас на підборідді крихти… – Гм… Звідки б це? А от ми їхньою хусточкою. Погоджуючи свій схудлий вузлик, баба відразу швидко й вдячно хрестилася й шепотіла швейцарові. – Ну, слава Богові… Сам – Те обіцяв спомочь. Тепер, мабуть, недовго й чекати. І побрела восвояси, згорбившись і важко ступаючи втомленими ногами в стоптанных лапотках.