Зміст фіналу роману Шолохова «Тихий Дон» – Шолохов Михайло

Фіналу роману М. Шолохова «Тихий Дон» передують драматична подія в житті головного героя Григорія Мелехова. Випробувавши повною мірою весь жах Громадянської війни, побувавши поперемінно те в білогвардійській армії, то в Червоній Армії, так і не довідавшись правди й не визначивши свого шляху, Григорій вертається додому. Смертельно утомлений, пристарілий, він мріє знайти спокій у стінах рідного будинку. Але сестра Дуняшка виходить заміж за Михайла Кошового, що зайняв непримиренну позицію у відношенні колишнього білого офіцера? Ведмедик Кошовий готовий заарештувати Григорія й судити як класового ворога. Григорій біжить із Татарського, ховається й попадає в банду Фоміна. Розуміючи всю злочинність «діянь» цієї банди й міру відповідальності за причетність до неї, Григорій тайкома йде з банди. Він вертається з надією взяти із собою Ксенію й рушити з нею на південь, на Кубань. Ксенія погоджується, у Григорія відроджується надія нового, спокійного життя з улюбленою Ксенією. Але долі було призначено розпорядитися інакше. Наздогнана очманілий шляхів, Ксенія вмирає на руках Григорія. Усе було кінчено в нього життя

Здавалося, що життя втратило для Григорія всяке значення. «Як випалена палами степ, чорна стало життя Григорія. Він втратився всього, що було дорого його серцю. Усе відняла в нього, усе порушила безжалісна смерть. Залишилися тільки діти». Поховавши Ксенію, троє доби блукав він по степу, але ні додому, ні у Вешенську з винної не поїхав. На четверту добу, кинувши коней, він направився в Слащевскую діброву, де, як він чув, живуть осілі дезертири. До них направився Григорій, не бажаючи вертатися до Фоміна. Протягом п’яти днів блукав він по лісі, харчуючись недоспілими ягодами полуниці, листами ліщини, якимись крихітними грибками. Наприкінці п’ятого дня його зустріли дезертири й привели до себе. Григорій прожив з ними до жовтня. А потім, восени, у ньому з несподіваною силою прокинулася туга за дітьми, по рідному хуторі. «Удень ніхто з мешканців землянки не чув від нього ні слова скарги, але по ночах він часто просипався, здригаючись, проводив рукою по особі – щоки його й відросла за півроку густа борода були мокрі від сліз». Глибокі й безмірні були страждання Григорія. «Все життя Григорія було в минулому, а минуле здавалося недовгим і тяжким сном». Йому часто снилися діти, Ксенія, мати й всі інші близькі, кого вже не було вживых.

Наступає момент, коли Григорій розуміє, що жити вдалині від будинку він більше не може. Дезертири пропонують йому почекати до весни, коли вийде амністія, але Григорій відмовляється чекати й іде. Його не лякає прийдешня розправа, так велика було бажання побачити дітей. Наступного дня він підійшов до Дону напроти хутора Татарського. Переходячи через Дон по льоду, він кинув у воду гвинтівку, наган, висипав патрони, що залишилися. Назавжди вирішив Григорій покінчити з минулим, війною, усім, що нагадує оней.

Довго Григорій дивився на рідний двір, бліднучи від радісного хвилювання. Ще видали побачив він на спуску до пристані Мишатку. Хлопчик був один. Задихаючись, хрипким голосом Григорій окликнув сина: «Мишенька!.. Синок!..» Хлопчик злякано глянув на бородатого й страшного на вид людини. Він довідався в ньому батька. «Опустившись на коліна, цілуючи рожеві, холодні рученята сина, він здавленим голосом повторював тільки одне слово: – Синок… синок…»

Потрясіння Григорія було так велике, що забув всі ласкаві слова, які шепотів, згадуючи своїх дітей там, у діброві. Сухими, несамовито палаючими очами вдивлявся він в особу сина. Він довідається від Мишатки про смерть Полечка восени від скарлатини. Важко було почути про смерть улюбленої дочки, але поруч був його син. «Він стояв у воріт рідного будинку тримав на руках сина… Це було все, що залишилося в нього в житті, що поки ще ріднило його із землею й з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем миром».

Фінал роману дозволяє нам глянути на образ Григорія Мелехова з нової сторони. Григорій з’являється перед нами змученим, знівеченим горем і стражданнями, але мужньою й сильною людиною. Прихід Григорія в рідний хутір цілком закономірний. Він давно прагнув до мирної праці, до своєї родини. І ці прагнення Григорія випливають із його життєвого ідеалу, мало чим більшості, що відрізняється від ідеалу, козацтва. Григорій Мелехов, незважаючи на все пережите їм, на всі помилки, омани, страждання й борошна, наприкінці роману з’являється людиною, якого не страшить можлива відплата за його справи й учинки. Він припускає, що може очікувати його після повернення в рідний хутір. А тим часом йому радять почекати: до першого травня очікується амністія. Якби Григорій злякався відплати й залишився жити в лісі, у цьому випадку ми могли б сказати: так, Григорій не той, Григорій втратив мужність і т.д. Але в романі не так.

Сюжет роману розвивається як сюжет трагічний, і фінал роману трагічний. Ми так і не довідаємося про його подальшу долю. Його майбутнє невідомо. Чим же кінчаються хвилювання, сумніви, коливання, омани Григорія Мелехова? Відповідаючи на запитання болгарських читачів, яка подальша доля людей типу Григорія Мелехова, Шолохов сказав в 1951 році: «Люди типу Григорія Мелехова до Радянської влади йшли дуже звивистим шляхом. Деякі з них прийшли до остаточного розриву з Радянською владою. Більшість же зблизилася з Радянською владою, брало участь у будівництві й зміцненні нашої держави, брало участь у Великій Вітчизняній війні, перебуваючи в рядах Червоної Армії».