Творчість Марини Цветаевой – Цветаева Марина
Життя посилає деяким поетам таку долю, що перших же кроків свідомого буття ставить їх у самі сприятливі умови для розвитку природного добра. Усе в навколишнім середовищі сприяє швидкому й повноголосному твердженню вибраного шляху. І нехай надалі він зложиться важко, неблагополучно, а часом і трагічно, першій ноті, узятої голосом точно й повноваго, не змінюють уже до кінця. Такий була й доля Марини Цветаевой, яскравого й значного поета першої половини нашого століття. Усе в її особистості й у поезії різко виходило із загального кола традиційних подань, що панують літературних смаків. У цьому була й сила, і самобутність її поетичного слова, а разом з тим і прикрою приреченістю жити не в основному потоці свого часу, а десь поруч із ним. З жагучою переконаністю проголошений нею в ранній юності життєвий принцип: бути тільки самої собою, ні в чому не залежати ні від часу, ні від середовища – обернувся надалі нерешимыми протиріччями трагічної особистої долі
А початок був винятково сприятливо для розвитку дійсно своєрідного дарування
Марина Цветаева залишила значну творчу спадщину: книги ліричних віршів, сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічну, мемуарну й історико – літературну прозу. До цього треба додати велику кількість листів і щоденникових записів. Ім’я Марини Цветаевой невіддільно від історії вітчизняної поезії
Художній мир Цветаевой на самих ранніх порах становлення її художньої індивідуальності був багато в чому ілюзорний і населений образами, що зійшли зі сторінок улюблених книг. Вся увага поета в ці роки звернено до швидко мінливих прикмет щиросердечного стану, до багатоголосся життя, до себе самої:
Хто створений з каменю, хто створений із глини, –
А я сріблюся й блискаю!
Мені справа – зрада, мені ім’я – Марина,
Я – тлінна піна морська
…Дроблячись об гранітні ваші коліна,
Я с кожною хвилею – воскрею!
Так здраствує піна – весела піна –
Висока піна морська!
Сила її віршів – не в зорових образах, а в заворожливому потоці увесь час мінливого, гнучкого ритму. Не в багатьох російських поетів, сучасників Цветаевой, найдеться таке вміння користуватися ритмічними можливостями традиційно – класичного вірша. Усе в поезії залежить від ритму її переживань:
Всім безсонням я тебе люблю,
Всім безсонням я тебе внемлю, –
Об ту пору, як по всьому Кремлю,
Прокидаються дзвонарі
Властива творчості Цветаевой урочистість, святковість, мелодійність переміняються побутовими розмовними висловами, протяжним рухом вірша. Незважаючи на те, що в поезії Цветаевой є чимало згадувань про тлінність усього земного й думок про власний кінець, загальна її тональність – мажорна, навіть святкова. У загальному це безперервне освідчення в коханні по всіляких приводах, любові до миру, вираженої вимогливо, жагуче:
До вас усім – що мені, ні в чому не міри, що знала,
Чужі я свої?! –
Я звертаюся з вимогою віри
И с проханням олюбви.
Для Цветаевой дуже типово все своевольно й владно підкоряти власній мрії
Покинувши батьківщину, вона прирекла себе на безпросвітне й злиденне існування в емігрантському середовищі, що дуже незабаром зрозуміло, що Марина Цветаева для неї вороже явище. Схвильовано й зло звучать вірші Цветаевой, спрямовані проти духовного збідніння й вульгарності навколишнього її середовища. От звичайна картина паризьких буден у вагоні метро: ділова юрба, де кожний уткнулся в розгорнутий аркуш газети:
Хто – читець? Старий? Атлет?
Солдат? – Ні чорт, ні осіб,
Ні років. Кістяк – раз немає.
Особи: газетні аркуш! …
Що для таких панів –
Захід або світанок?
Глотатели порожнеч,
Читачі газет!
Є й добутку особистого плану, але й у них проступає той же лютий протест проти міщанського буржуазного благополуччя. Навіть розповідь про власну долю обертається гірким, а порию й гнівним докором, ситим, самовдоволеним хазяям життя
Життя на Заході незабаром змусила її переконатися в тім, що поет, що бажає зберегти свою духовну сутність в умовах задушливого емігрантського буття, приречений на самітність і гіркі жалі, тому що зроблено фатальну помилку, що зламала все подальше життя. Мова матері, звернена до сина, звучить як заповіт, як непорушний завіт і як власна, майже безнадійна мрія:
Закличне: СРСР,
Не менш у тьмі небес
Закличне, чим: SOS
Нас батьківщина не покличе!
Їдь, мій син, додому – уперед –
У свій край, у своє століття, у свою годину, – від нас…
Цикл гнівних віршів, що таврують Німеччину й Гітлера – один з найдужчих у її творчості явно публіцистичний характер:
Не вмреш, народ!
Бог тебе зберігає!
Серце дав – гранат,
Грудьми дав – гранує
В історії вітчизняної поезії ім’я Марини Цветаевой завжди буде займати гідне місце. Поет граничної правди почуття, Марина Цветаева, зі своєю несформованою долею, з усією яскравістю й неповторністю самобутнього дарування, по праву ввійшла в російську поезію першої половини нашого століття
Послухайте! –
Ще мене любите
Зате, що я вмру