Повний зміст Алька Абрамов Ф. А

Новин тітка й Ваблячи – Більша насипали купу. Усяких. Хто женився, хто народився, хто помер… Як у колгоспі живуть, що в районі деется… А Альке все було мало. Вона адже рік цілий не була будинку, а правду кажучи, навіть два, тому що не вважати ж ті три – чотири дні торік, що на похорони матері приїжджала.

И от тітка й Ваблячи – Більша тільки замовчать, рот закриють, а вона вуж їх смикає знову:

– Ще, ще чого?

– Так чого ще… – знизувала плечима Онисія. – От клуб будують новий. Культурно жити, говорять, будемо…

– Чула! Казала ти про клуб.

– Ну тоді не знаю… Всі кабыть…

Отут Ваблячи – Більша – вона теж чимало поламала свою стару голову, щоб догодити гості, – догадалася нарешті розмова перевести на іншу колію.

– Всі нас так нас катуєш, – сказала Ваблячи, – а ти – те як живешся – можеш у своєму місті?

Алька блаженно, до хрускоту в плечах потягнулася, почухала голою п’ятою гладкий, з дитинства знайомий сук у мостині під столом, потім разудало труснула своїм рудим, усе ще не просохлим після лазні золотом.

– Нічого живу! Не пообижусь. Дев’яносто рэ чистенькими щомісяця, ну, і сотняга – це вуж саме малочаевые…

– Сто дев’яносто рублів? – ойкнула Ваблячи.

– А чого? Я де працюю – те? У районної столовке або в міському ресторані? Філе смажене, жиго, люля – кебаб, курчати – тютюну… Чула про такі блюда? Те – Те! А подати – те їх, знаєш, як треба? У твоєї столовке районної кашу яку під рило сунули – і лопай. А в нас вибачся – підсунься…

Отут Алька живехонько вискочила через стіл, переставила з підношення на стіл усе ще мурлыкающий самовар, чашки, і склянки – на підношення, підношення на руку з растопыренными пальцями й закружилася, закрутилася по хаті, спритно лавіруючи між уявлюваними столиками.

– А задок – від, від у їй ходить! – захоплено зацокала мовою Ваблячи. – Кабыть і костей немає.

– А вуж це в нас обов’язково! Щоб на вустах мед, музика в стегнах. Нам Аркадій Семенович, наш директор, так і говорив: «Дівчинки, запам’ятаєте, ви не тарілки клієнтові несете, а радість».

Алька ще раз показала, як це робиться, потім, задоволена, з палаючими щоками, опустила на стіл підношення із чайним посудом (тільки зараз склянки дзвякнули), розлила залишок вина по чарках.

– Давайте за Аркадія Семеновича! У мужик – захитаєшся! Бувало, вибудує нас, офіціанток, у залі, покамест у ресторані народу ні, сам за рояль і давай команди подавати: «Дівчинки, задикому раз, дівчинки, задикому два…», «А тепер, дівчинки, вправа на посмішку…». Зняли. За насадження порочних вдач… у радянському побуті… Тепер у нас такий зануда директор – вище коліна спідницю не підніми. Не по кодексі. Я, здавайся, незабаром стрекача задам. До льотчиків, напевно, подамся. По містах літати…

– А Владислав – Те Сергійович як? – запитала Майя.

– Чого Владислав Сергійович?

– Ну, у частині перешкод… Дружина з молодими мужиками…

Алька швидко глянула на густо почервонілу тітку й відразу все зрозуміла: це вона, тітка, сховала від усіх, що Алька не живе із Владиком. Сховала, щоб уникнути пересудів.

Але Алька не любила хитрити, як її покійниця мати, а тому, хоч тітка й робила їй знаки очами, рубанула сплеча:

– Не живу я із Владиком. Розрахувала на всі сто й навіть із гаком.

– Ти? Сама? – У Ваб від подиву навіть нижня губа відвиснула. Точнісінько як у Розки, старої кобили – доходяги, на якій в останню зиму перед хворобою батько возив дрова для сільпо.

– А чого? Він шантрапа, аліментник запеклий, а я чикатися з ним буду, так?

– Хто аліментник? Владислав – Те Сергійович аліментник? – ще пущі колишнього зачудувалася Ваблячи.

– Ну! Так ще аліментник – те який! Подвійний. Я сдуру – те, коли він від нас утік, не сказавши, обревелась. Думаю – усе: пропала моя голівонька. До евонному начальства в місті прикатила – слова сказати не можу: от яка сільська дурепа була! А потім як начальиик – те сказав мені, гарний такий дядечка, полковник з вусами, що в Климашина й так подвійні аліменти, я – дай боже сили – і руками, і ногами отпихиваться стала. Зміркувала! До вісімнадцяти років ползарплаты платити буде, а мені вприглядку дивитися?

Раптом голосиста жіноча пісня ввірвалася в хату, від гуркоту вантажівки затремтіли скла в рамах.

Алька кинулася до розкритого віконця, але машина вже проскочила – тільки пил клубився на дорозі.

– Весілля, чи що, яка? – запитала вона в бабів.

– Не, те скотарки, – відповіла Онисія. – З утрешней доїння їдуть. З поскотины. Всі от ноне так. Зазавжди з піснями.

– А чого їм не з піснями – те? – фиркнула Ваблячи. – Деньжища загрібають – ой – ой!

– А Лидка Вахромеева, подружка моя, як і раніше в доярках?

– У доярках. Тільки тепер вона не Вахромеева, а Ермолина.

– Хто – Лидка не Вахромеева? Дак чого ж ви мовчали?

– Так я писала тобі, – сказала Онисія. – Ще зимусь вийшла. За Митрия Васильовича Ермолина.

– Чого – Чого? За Митю – Первісного? – Алька розреготалася на всю хату. – Ну й жарт! Так ми, бувало, з нею першими потішалися над цим Митей!

– А тепер не потішається. Тепер – чоловік. Добре живуть. Гарна пара. А вуж Митрий – Те – золото!

– Так яке золото! – хмыкнула Ваблячи.

– Ні, ні, не хинь, Архипівна, Митрия! – гаряче заступилася за Митю Онисія. – Людина весь колгосп відбудувала – жарт сказати! А самі – те вони коли дружні, ноне – ка такого й не побачиш. Я отут днями зустріла, до ріки йдуть із білизною, Митя сам кошик несе. Ну – До, хто з нонешних мужиків женке своєї пособит? І провина не п’є…

– А однаково недотепа, мозки набекрень, – повторювала своє Ваблячи, і із цього Алька уклала, що баба не зуміла пробити лаз до Мите й Лидке – це вуж напевно, раз вона з такою ретельністю поливає їхнім брудом.

Алька вже вибігала сьогодні на вулицю й, як говориться, встигла й ноги в утрешней росі прополоскати, і сонечка утрешнего схопити; а от як вона знудьгувалася по своєму селу – козою застрибала від радості, коли спустилася з ґанку.

Їй усюди хотілося побувати відразу: і на гірках, за дорогою, у черемхового куща, біля якого вона, бувало, з батьком чекала втомлену матір, що верталася з пекарні; і на лузі, під горою, де весь ранок заливається сінокосарка; і в ріки…

Але верх над усім взяло село.

Села, по суті справи, воно ще й не бачила. Приїхала вночі, у закритому райкомівському «газику» (щоб пилу менше було) – чи багато наглядишь? А ранком – ока не встигла продерти – Ваблячи – Більша. Ніхто не кликав, не сповіщав – сама приперлася. Просто нюхом своїм собачим учуяла, де задарма випити можна.

Перша людина, якого зустріла Алька на вулиці, була Горпина Довгі Зуби. Сусідка. Через будинок від тітки живе. У дитинстві, траплялося, і вицей її била, зла, ухватистая баба. А отут – просто потіха! – не визнала. Потикала, пожевала її своїми олов’яними глазищами, а голосу так і не подала. Штани спантеличили?

Штани в неї – шик. Червоні, шовкові – прямо вогонь на ногах переливається. Та й все інше, до речі сказати, – перший сорт. Біла кофточка із глибоким вирізом на груди, туфлі модні на широкому каблуці, сумочка чорна, ремінець через плече – чим не артистка?

Углядівши будинок Петра Івановича – як белопалубный пароплав виплив на повороті дороги, – Алька підтяглася.

Хоч і ніколи вона не підлещувалася й не лабузнилася перед цією старою лисицею, а все – таки й вона в Летовке народилася: знала, хто Петро Іванович.

Але, господи, хіба обійдеш, об’їдеш у гарячу пору ихнюю Лампу? Зринула з польових воріт з величезним кузовом трави – у небо впирається, як сказала б мати.

Босоніж, у жіночому платті до п’ят, вся употела, ужарела, ну як отут не визнати свою вчительку!

Так, от так: Гагарін куля земний навколо облетів і померти встиг, американці на Місяць злітали, вона, Алька, бабою стала, а ихняя Лампа без змін: як шльопала з кузовом трави десять – п’ятнадцять років тому, так шльопає й зараз. Правда, докоряти Євлампію Никифорівну за те, що вона все життя возиться з коровою, може, і не коштує – важко, голодно жили після війни. Але адже зараз не старі часи. Зараз колгоспники, і ті не дуже – те за корівку тримаються, але ж вона вчителька – їй чи все життя із гною не вилазити?

Алька згадала про чорні окуляри в білій пластмасовій оправі – Томка перед від’їздом нав’язала – швидко вийняла їх із сумочки, надягла на очі, напустила на себе строгість і рушила до Євлампії Никифорівні – та саме прибудувалася до огорожі на перепочинок, однією рукою кузов із травою підтримуючи, а іншої по^ – жіночі, головним хусткою витираючи свою запітнілу особу.

– Громадянка, ви що ж це? Ай, ай, ай! Недобре!

– Так чого недобре – те? Не знаю, як вас кликати, величати…

– Траву недобре з колгоспного лугу тягати.

– Так я зовсім і не з лугу. Я закраишек у полів маленько покочкала, – початку жалісливо канючити Євлампія Никифорівна. Ну точнісінько як сільська баба, що піймав із травою голова колгоспу.

Алька кашлянула для важливості, нажала на басів:

– Який приклад колгоспникам подаєте, товариш Косухина?

– Негарний, негарний приклад. Це ви правильно сказали. Урахую…

– Те – Те ж! А то можна й оштрафувати. Зрозуміло вам?

Отут вуж Євлампія Никифорівна початку просто розстелятися перед грізним начальством:

– Зрозуміло, як не зрозуміло. Ну ви – те врахуйте, шановна, – хворію я. А травичка – те в нас далеконько, а коровушка – те в мене молода, без травички й не подоїти…

– Добре, товариш Косухина. Тільки щоб це останній раз.

– Останній, як не останній. Усе буде зроблено, як говорите. Сама не буду ходити й з іншими роботу проведу…

Більше Алька витримати не могла – так і схопилася за живіт, а потім зняла окуляри і як ні в чому не бувало сказала:

– Здрастуйте, Євлампія Никифорівна.

Євлампія Никифорівна з мінуту, напевно, перебирала своїми товстими, потрісканими від жари губами. Нарешті разродилась.

– Усе бешкетуєш, Амосова. – Вона жодного разу в житті не назвала її по ім’ю.

– Так це я в жарт, Євлампія Никифорівна. Сміх, сказав Хо Ши Мін, той же вітамін.

Євлампія Никифорівна потягнула повітря носом.

– А напилася теж у жарт?

– Так що ви, Євлампія Никифорівна… От, їй – богу, не можна вже й привальне справити так маму з татом пом’янути.

– Батьків не так, Амосова, поминають. Батьки в тебе трудівники були. Приклад для всіх…

– А я що – не трудівниця? Дармоїдка яка? Не сама хліб заробляю?

Євлампія Никифорівна строгим учительським оком оглянула Альку, затрималася поглядом на її червоних, жарких, як полум’я, штанях.

– Моральності не бачу, Амосова. Моральний кодекс будівельника… Ну так ти ще в школі не боляче честь дівоцьку берегла…

Алька міцно, так, що сльози з очей бризнули, закусила нижню губу, потім жваво кивнула на двох роботяг зі смехколонны – так прозвали в них за пияцтво мехколонну, що ще під час її перебування в селі початку ставити стовпи для електромережі, так так дотепер і ставить.

– Це що, Євлампія Никифорівна, електрика в нас буде?

– Електрику, Амосова, – назидательно сказала Євлампія Никифорівна. – Колгоспне село за останні роки домоглася більших успіхів…

– Виходить, і в нас незабаром буде лампочка Ілліча?

– Буде, Амосова. Стираються грані й протилежності між містом і селом…

Алька простодушно, зовсім як учениця, потупила ока – чого – чого, а сироту вона розіграти вміла.

– Євлампія Никифорівна, а коли лампочки Ілліча в нас запаляться, що ж з лампами гасовими буде? В утиль їх здадуть алі як?

Євлампія Никифорівна так і залишилася стояти з роззявленим ротом, не більше, не менше як Горпина Довгі Зуби, а вона, Алька, ще й задом крутонула: на, одержуй сповна, святенник!

Переживати, труїти себе через те, що деяку припарку Лампі зробила? Ні, Алька й не подумала. По – перше, Лампа заслуговує. Усе дівчиська й хлопці стогоном стогнуть через неї, коли в технікум або училище надходять. Всі добре здають – математикові, фізику, географію, а до російського письмового дійшли – і сіли. А по – друге, коли переживати?

Нові будинки (штук п’ять нарахувала за хоромами Петра Івановича), баби, дітлахи, собаки – всі так і налягло на Альку, тільки – но вона відчалила від Лампи.

Пеку Кам’яний, що вискочив з – за рогу на колісному тракторі, можна сказати, убив її наповал. Чи давно, торік, напевно, ще за кожною машиною ганявся – підвезіть! Дайте проїхатися! – а тепер от і сам за кермом. Рот мальчишечий до вух – через скло видні білі рідкі зуби, кругла особа закопчена, як у сажотруса, – інакше який же ти механізатор! – і гілочка червоної смородини над радіатором. Для форсу – знай наших!

Побачивши її, Пеку висунув з кабіни свою щасливу білозубу мордаху, крикнув:

– Чого такі штани надягла? Сожгешь ще село – те! – И весело, по – детски зареготав: самому сподобався жарт.

Штани, між іншим, заліпили й Паху Лысохина, що голосно, як всі глухі, закричав зі стіни – будинок зятеві, робочому через ріку, будує:

– Прапором задницу обернула – мода тепер така, а?

З Пахой Лысохиным Алька із задоволенням би поточила зуби. Веселий старий. Третю дружину недавно схоронив, а, по оповіданнях тітки, вуж до Дуне Дев’ятого підбирається. На сорок п’ять років моложе себе.

Але до чи старого, до чи трена було Альке зараз, коли спереду, напроти школи, замаячів новий клуб під білим шиферним дахом! Про клуб цей вона вже знала, тітка й у листах писала їй, і сьогодні ранком, за чаєм, казала, а от що значить власними очами побачити: дух від радості перехопило, серце застрибало в груди.

– Сюди, сюди, красуля!

Задивившись на величезний брущатий будинок, у якого не було ще ні дверей, ні рам, Алька й не помітила будівельників. А вони стосом лежали на дощатому настилі перед вікнами – чорні, біляві, руді, хто в трусах, хто в плавках, і синій димок від сигарет плавав над їхніми різномастими головами.

– Загоряємо, хлопчики? – вона, як у кіно, скинула руку (привіт, мов), а потім хоробро прошила своїми червоними штанями вигорілий пустир, що відокремлював дорогу від будівництва.

Будівельники схопилися на ноги, задробили, запританцьовували, у повітря полетіли штани, сорочки, кеди, і Алька відразу зрозуміла, що це за публіка. Студенти. Головна робоча сила в ихнем колгоспі влітку.

– Ну, показуйте ваш об’єкт, – сказала Алька. Вона ще й не такі слівця знала: не зрячи два роки в місті прожила.

До неї чортом підскочив чорнявий студент із пекучими вусиками, як сказала б Томка, Вася – Біленький, яких та особливо любила. Він встиг уже колись натягнути на себе захисну штурмівку із загорненими по лікоть рукавами й такі ж захисні джинси з безліччю світлих металевих заклепок.

– Прошу, – сказав він, жартівливо вигинаючись в уклоні, і подав їй зігнуту в лікті руку.

Алька прийняла руку, по сходнях піднялася в приміщення.

Клуб був що треба. Фойє, зал для танців, зал для культурно – масових заходів (так, так і сказав Вася – Біленький, він був у студентів за старшого), дві більші кімнати для бібліотеки. Добре! Незрозуміло тільки, хто буде танцювати й культурно проводити час у цих задав: у селі взимку студентів і відпускників немає, а свою корінну молодь по пальцях перерахувати можна.

– Эх, шкода, – вирвалося в Альки, – музики немає. Не потанцювати в новому клубі.

– Хто сказав, що музики немає? – викликнув Вася – Біленький.

И отут відбулося чудо: рокаха! Сама теперішня рокаха загриміла в задньому куті, де були складені всякі інструменти.

Альку кинуло в жар – з дитинства сама улюблена работка – молотити ногами. Ну й дала життя, обновила мостини в новому клубі. Спершу з Васею – Біленьким, потім з іншим, із третім, до десятка рахунок довела. Студенти вили від захвату, рвали її друг у друга, але Алька не забувалася: у селі – не в місті. Скакай та й по сторонах поглядай, а те потрапиш бабам на зуби – життя не рада будеш.

– Поспішаю, поспішаю, хлопчики! Іншим разом.

Потім колишній, кіношним – кіношній – по^ – кіношному, змах рукою, широка посмішка для всіх відразу – і пішла вишивати червоні візерунки по випаленому сонцем пустирю.

У селі в гарячу пору, коли і є де життя вдень, так це на пошті. Пошту, на відміну від колгоспної контори й сільради, заради роботи не закривають, а тому всі відпускники першою справою тягнуться на пошту.

Алька, однак, не добралася в цей день до пошти. Тому що тільки вона вийшла на суничний угор до старої церкви, як чаячьими лементами вибухнуло повітря:

– Аля! Аля!

Кричали з – під угора, з лугу, що кипів різнобарвними хустками й платтями. І не тільки кричали, а й махали граблями: до нас, до нас давай!

Алька багато не роздумувала: туфлі на модному широкому каблуці в руку й прямо долілиць – тільки камені на стежці заскакали. А як же інакше? Адже якщо на те пішло, вона найбільше боялася зустрічі зі своїми вчорашніми подружками: якось вони подивляться на неї? Чи не почнуть задирати свої вчені носи студентки й старшокласниці?

Сіно на лузі, під самим угором, було вже прибране, і ох же як упилися в її голі ноги тверді, задерев’янілі стебла скошеної трави. Але хіба вона неженка? Хіба вона не дочка Пелагії Амосовой? Загалом, колючу луговинку перемахнула, не поморщившись, з ходу урізалася в дівочий квітник.

– Аля! Аля! – Десятки рук обхопили її – за шию, за талію, – просто задушили.

– Дівки, дівки, де наша горожаха?

А от це вже Василеві Ігнатійович, ихний голова сільради, так бригадир колгоспу Колючи – Ласун, два старих кобеля, які всі життя труться біля дівок.

Труться начебто так, через свій веселий характер, а на розумі – те в них – як би яке дівчисько пригорнути так облипить.

Дівки зі сміхом, з вереском розсипалися але лугу, ну, а Алька залишилася. Чого їй зробиться? А щодо того, щоб засудити неї за вільність, це зараз нікому й у голову не прийде. На публіці, на очах в усіх – отут усе за жарт сходить.

Але все – таки вона не вважала ворон, коли Василь Ігнатійович взяв її в оплет (просто стогін випустив від радості) – туфлями початку молотити по мокрій, пітній спині. Міцно, із всієї сили. Тому що, якщо говорити правду, яка ж це радість – осатанілий старий тебе тискає?

Метушня цього разу була короткої, навіть до «купа мала» не дійшла справа. Баби й женки заволали:

– Вистачить, вистачить вам біситися – те! Не бачите, що над головою.

Над головою й справді була не слава богові: хмаринки пухкі качалися. Саме такі, з яких щохвилини може бризнути. Але хмаринки ці ще куди не йшло – ветришко почав робити перші пробіжки по лузі.

Василь Ігнатійович кинувся до своїм граблям, кинутим біля копиці, тепер вуж не до жартів. Тепер убитися, а до дощу сіно згребти.

– Дівчата, дівчата, поднажми! – закричав.

А дівчата хіба не свої, не колгоспні? Невже не розуміли, яка лихо із цих хмаринок загрожує? Розбіглися із граблями по всьому лузі ще до належному голові команди.

Колючи – Ласун, весь мокрий (два цебра води дівки вилили), на бігу кинув свій піджак: постелі, мол, на сіні м’якше сидіти. Але Алька навіть не подивилася на піджак. Вона швидко надягла свої шикарні туфлі на широкому модному каблуці, схопила чиїсь вільні грабли й давай разом з усіма загрібати сіно. Тому що, коли зараз розсістися на очах в усіх, як пропонує їй Колючи – Ласун, розмов потім не оберешься. Баби й женки всі кісточки перемиють, та й дівчиська не будуть на запорі рот тримати.

Василь Ігнатійович дихав, як загнана кінь, оберемки піднімав з віз і все – таки не встигав копнить все сіно. Плюгавки, сама дрібнота, вилися довкола нього, а колупали грабельками – росли перевали.

Йому намагалася підсобити Катя Малкина, внучка старої Христофорівни, така ж совісна так свідома, як сама Христофорівна. Так хіба це по ній робота?

И от Алька початку потроху захоплювати сіно, так, щоб поменше миготалася в очах ця працьовита малявка, тому що оберемка носити вона не пристосована сьогодні – не та одевка, а по – друге, з якої статі рвати жили? Рогатка, чи що, у неї у дворі плаче?

Але баби, до чого хитрі ці бестії баби!

– Алька, Алька, не надірвися!

– Алька, Алька, побережи себе!

Ну й отут вона не витримала.

Знала, пам’ятала, що подначивают, навмисно заводять, а от, мабуть ти, завелася. Сроду не терпіла сорому на людях.

Загалом, колесом закрутилося всі навколо. Василь Ігнатійович – оберемок, вона – дві, Василь Ігнатійович – крок, вона – три.

Біла кофточка на ній змокла (із превеликою працею дістала в одному магазині через знайому продавщицю) – плювати! По зажарелому особі струмками піт – плювати! Руки голі искололо, потерть сінна за комір набилася – плювати, плювати! Не поступлюся! Нізащо не поступлюся!

И не поступилася.

Василь Ігнатійович, старий гріховодник, коли скінчили луг, не те щоб облапити її (самий підходящий момент – така справа вивернули!), навіть не глянув на неї, а відразу, де стояв, звалився на луг.

Та й Колючи – Ласун, дарма що набагато моложе голови, теж не став показувати свою спритність.

Третя година, виявляється, без перекуру молотили вони – от яка ударна праця розгорнули!

Це їм оголосив тільки що що підійшов голова колгоспу – він теж, виявляється, шурував, тільки на іншому кінці лугу, з бабами.

Голова був радий – радехонек – багато сіна наворочали. Дівчиська підрахували: 127 куп!

– Тебе, Алевтина, дякую. Персонально. Ти свої штани як прапор підняла на лузі.

– Так, так, уміє робить. Не испотешилась у місті.

Баби знятими з голови хустками витирали запітнілі, зажарелые особи, важко відсапувалися, але посміхалися, були перепівціни добротою. Точнісінько як мати, коли та, бувало, досита напрацюється.

Хтось до цього часу підніс цебро з водою, і голова колгоспу, зачерпнувши кружку, власноручно подав Альке: мов, премія. І люди – ни – ни. Начебто так і треба.

У кружку плавала сінна потерть – напевно цебро стояло де – небудь під копицею, у холодку, але вона й не подумала здувати потерть, як це б зробила її бридлива мати: весь кухоль випила до дна, так ще крекнула від задоволення.

Голова зовсім розчулився:

– Переходи в колгосп, Алевтина. Беремо!

– Ні, ні, постій запрягати у свої сани! Дай радянської влади слово сказати.

Василь Ігнатійович подав голос. Відлежався – Таки, отямився. Груди, щоправда, ще ходуном і руки висять, але око рудий уже заробив. Як у пугача запалахкотав.

От яка сила лешья в людини!

– Ні, ні, – сказав Василь Ігнатійович. – Я перший. Мені помічницю треба.

– Тобі? По якій частині? – грайливо, з натяком запитав голова колгоспу й зареготав.

Василь Ігнатійович строго подивився на нього, умів осадити людини, коли треба, інакше б не тримали все життя в сільраді, сказав:

– У мене Манька – Секретарка до чоловіка відбуває. Так що от по якій частині.

Отут баби заахали, замотали головами: невуж всерйоз?

Сама Алька теж була спантеличена. Грамотешка в неї незавидна, мати, бувало, усе лаяла: «Учимо, учимо тебе, а яку бумажонку написати – усе йди в люди», – кому потрібний такий секретар?

Погляд Василя Ігнатійовича, жадібно, скоса кинутий на неї, здається, пояснив їй те, до чого б вона так і не додумалася.

Э, сказала вона собі, так вуж чи не думає він, старий дурень, шури – муры із мною завести? А що – раз ні баба, ні дівка – чому й не спробувати в молоді малинники залізти?

Меж тим баби зазбиралися додому. На обід.

До Альке підійшла тітка – вона, звичайно, була отут, на лузі. Стара колгоспниця – хіба всидіти їй будинку в гарячий день?

– Підемо, дорога гостьюшка, підемо. Я баню буду палити. Геть адже ти як выгвоздалась.

Выгвоздалась вона пристрасть: і кофточку, і штани прийде не одна година отпаривать, а може, і зовсім списувати.

Так що вісімдесят – дев’яносто рубликів, можна сказати, плакали.

Э – Э, так ганчірки будуть – минулого б ми!

Запал, лихе молодецтво раптом накотили на Альку.

– Дівчиська, гайда на ріку!

Дівчиська, здавалося, тільки цієї команди й чекали.

З лементами, з вереском кинулися слідом за нею.

Малявки поскидали із себе платтячка ще по дорозі, це все життя так робиться, щоб без затримки, з ходу в ріку, а коли спустилися із крутого увалу на піщаний берег, швидко роздягнулися й дівчиська. Роздягнулися й з усіх боків обступили Альку.

Все ясно, посміхнулася про себе Алька, – який у тебе купальник? Так уже влаштовані все дівчиська на світі з народження ганчірниці.

Є, є в неї купальник. Такий, що в ихней селу й не снився нікому, – темно – малиновий, вовняний, із вшитим білим ремінцем, з карманчиком на блискавці (узимку третя година на морозі вистояла за ним у черзі).

Але хіба вона думала, що їй прийде купатися сьогодні?

И все – таки – брешете! Не у вас – у мене буде найкрасивіший купальник. В одна мить Алька скинула із себе все до нитки.

Дівчиська ойкнув: їм і в голову нічого подібного не могло прийти, тому що хто ж нині купається голышом? Трирічну соплюху, і ту не затягти у воду без трусиків.

На дитячому пляжі – поруч – закрякали, застогнали, але й там незабаром захлинулися.

Гордо, злегка відкинувши назад голову, понесла вона до води своє молоде, квітуче тіло.

Під ногами співучо скрипів дрібний білий пісок, жаркий трав’яний вітер кошлатив їй волосся, обіймав повні груди, собачкою юлил у ногах.

– Альчик, – сказав їй один раз розчулений Аркадій Семенович, – я б, знаєте, як назвав вас, виражаючись мовою кіно? – Він любив говорити красиво й интеллигентно. – Секс – бомбою.

– Це ще що? – насупилася Алька.

– ПРО, це дуже добре, Альчик! Це… як би тобі сказати… безвідмовний взрыватель будь – якої, самої зачерствілої клієнтури. Це сонце, що розтоплює будь – які крижини в чоловічому впакуванні…

И це вірно. На саму важку й примхливу клієнтуру висилали її. Або, скажемо, начальство в ресторан подарувало, так ще не в дусі, – кого послати, щоб привести його в божеський вид? Її, Альку.

Вона спробувала ногою воду – тепла, подивилася на небо – чорною хмарою перекрило сонце, подивилася на всполошившихся позад дівчисьок і побігла вглиб: чого боятися? Хіба вперше купатися при дощі?

Ріку вона переплила без перепочинку, вийшла на берег, тикнулася в пісок.

Дівчиська їй кричали: «Аля, Аля!» – махали платтями з того берега (схоже, і у воду не заходили), а вона, зарившись у теплий пісок, стискала руками мокру голову й мовчачи ковтала сльози.

Її з першого класу в школі вважали відспіваної, а мати, як вона запам’ятала, тільки й повторювала їй: «Дивися, сука! Тільки принеси в мене в поділі – уб’ю!» А вона, чи повірить хто, до позаминулого літа не переступала риси. Цілуватися цілувалася й тихонею, як деякі, не прикидалася: гуляю! Сама, коли треба, на шию хлопцеві вішалася. Але нижче пояса – ша! Стороннім вхід заборонений.

И навіть у той день, коли нежданно – негаданно на пекарню наскочила мати з ревізією, вона не відступила від цього правила. А вуж як у той день не приступав до неї Владик!

Просто руки виламував.

Мати, рідна мати, можна сказати, штовхнула її в руки Вдадика. Влетіла в пекарню, очі горять – що отут виробляєш, сука? За цим тебе сюди послали? А потім раптом ні з того ні із сього поворот на сто вісімдесят градусів: винце на стіл і чого, Алевтинка, дмешся? Чого кавалера не затягаєш?

От цього – те вона, Алька, і не могла стерпеть. Вона сказала тоді собі, вискакуючи з віконця пекарні: коли наздожене мене Владик, пускай що хоче із мною робить.

Владик наздогнав неї в ріки, майже на тім самому місці, де вона зараз лежала…

Дощ заюшив як із цебра – без усякої розминки – і в одна мить змила з її тугу. Та й ніколи було тужити. Почорніла ріка застогнала, закипіла – страшно у воду ввійти, а то що плисти.

На домашньому березі, коли вона, похитуючись, вийшла з води, не було вже ні однієї душі: усі втекли додому – і дівчиська, і хлопці. Вона коротко відсапалася, згребла в оберемок свої шмотки – не до одеванья було зараз! і більшим білим звіром кинулася в шумливу, гуркітливу темень…

Гроза початку стихати, коли Алька була вже в поле, на своєї Амосовой межі.

Дощ лупив як і раніше, начебто в п’ять – десять віників хльостали її по спині, по ногах, по животі, як і раніше зліпила ока блискавка, але грім уже йшло убік. І раптом, коли вона вибігла з полів на луг, знову загуркотіло. Так так, що земля застогнала й загуділа навколо.

Нічого не розуміючи, вона зупинилася, глянула туди – сюди й просто ойкнула. Коні, що зірвалися із прив’язі, коні носилися по викошеному лузі в озерины. Від їхніх копит ішов громовий розкат.

Вона разом вся натягнулася – так би й кинулася наперегони! – але одумалася: із села побачать, дівка з конями гола по лузі бігає, – що подумають? Зате вуж у гору вона вбігла без перепочинку – відвела душеньку, і на теткину верхотуру влетіла – теж сходів не вважала.

– В – В, лихо яка! Гольем…

– Так звідки ти, дівка? У нас, кабыть, ще серединка дні одевку не сымают?

Баби! У тітки порожньо ніколи не буває, а сьогодні, схоже, весь відділок зібрався. Панасівна, Лизуха, Горпина Довгі Зуби, Таля – Ягідка, Домаха – драная й, звичайно, Ваблячи – Більша… Шість бабів! Ні, сім.

Христофорівна ще в куточку за спинкою ліжка сиділа.

Кинувши до печі, на ослін, мокрі червоні штани й білу кофточку (вона, звичайно, була не «гольем», а в ліфчику й трусиках), Алька пройшла за фіранку, швидко переодяглася й викотила до бабів у коротенькому, на чверть вище коліна, платтячку – навмисно, щоб позлити їх.

Але баби поумнели, видно, покамест вона була за фіранкою – жодна не проїхалася щодо її плаття; так, по правді говорячи, їй і плювати хотілося на їхні суди – пересуди: вона так проголодалась за день, що як собака накинувся на юшку із дрібної місцевої рыбешки, що Онисія вже поставила на стіл.

– Їли, їли, дівка, – схвально закивали баби. – Заслужила.

– Як не заслужила! Двох мужиків до смерті загнала. Василеві – Те Ігнатійович, кажуть, без задніх ніг у гору піднятися не міг. На коні відвезли.

– Дак адже батьки – те в їй які! Що матерь, що батько…

– Так, так! Уже батьки – те твої, дівка, попрацювали. В – В, які гори вивернули!

Чи не так – від душі, від серця нахвалювали її баби й добрим словом пом’янули батька з матір’ю або лукавили маленько розраховуючи на легку поживу – хто їх розбере.

Тільки Алька, не довго думаючи, викинула на стіл десятку: от вам від мене привальне, от вам поминки.

Ваблячи – Більша вприпляс побігла в ларьок, у Горпини Довгі Зуби загравою зайнялася кінська особа – теж випити не любить, і Домаха – Драна з Талями – ягідкою не замахали руками. Відмовилися від чарки тільки Христофорівна да Лизуха.

– Чого так? – запитала Алька. – Гроші збирати зібралися?

– Како гроші. Чи велика наша пензия…

– Старовірки! – презирливо фиркнула Ваблячи – Більша. – У нас та, дурка – те стоеросовая, теж в ету компанію записалася.

Алька перепитала: хто?

– Матреха. Хто ж більше?

– Маия – Маленька? – несказанно зачудувалася Алька.

– Ну.

– И не п’є?

– Не. По ихней лернгии ето справа запретно.

– Для душі твердого берега шукають… – якимись незрозумілими, не зовсім своїми словами початку роз’ясняти тітка, і із цього Алька зрозуміла, що й вона десь у думках недалеко від того берега.

– Добре, – відмахнулася Ваблячи – Більша, наливаючи собі нову стопку, – плакати не будемо. Нам більше дістанеться.

– Ти – Те б помовчала, біс старий! – сердито замахнулася на неї рукою стругаючи Панасівна (вона тільки для ввічливості пригубила чарку). – Сама – Те б ти пий, лешак з тобою! Так ти адже й хлопців – те молодих у яму тягнеш. «Толя, посуху сприснемо… Вася, давай хмари розженемо…»