Повний зміст Шпаки Куприн А. І

Була середина березня. Весна цього року видалася рівна, дружна. Зрідка випадали рясні, але короткі дощі. Уже їздили на колесах по дорогах, покритим густим брудом. Сніг ще лежав заметами в глибоких лісах і в тінистих ярах, але на полях осів, став пухким і темним, і з – під нього подекуди більшими плішинами здалася чорна, жирна, що парилася на сонце земля. Березові бруньки набрякли. Баранчики на вербах з білі сталі жовтими, пухнатими й величезними. Зацвіла верба. Бджоли вилетіли з вуликів за першим взятком. На лісових галявинах робко здалися перші проліски.

Ми з нетерпінням чекали, коли до нас у сад знову прилетять старі знайомі – шпаки, ці милі, веселі, товариські птахи, перші перелітні гості, радісні вісники весни. Багато сотень верст потрібно їм летіти зі своїх зимових становищ, з півдня Європи, з Малої Азії, з північних областей Африки. Іншим прийде зробити побільше трьох тисяч верст. Багато хто пролетять над морями: Средиземным або Чорним. Скільки пригоді й небезпек у шляху: дощі, бури, щільні тумани, градовые хмари, хижі птахи, постріли жадібних мисливців. Скільки неймовірних зусиль повинне вжити для такого перельоту маленька істота, вагою біля двадцяти – двадцяти п’яти золотників. Право, немає серця в стрільців, що знищують птаха під час важкого шляху, коли, корячись могутньому заклику природи, вона прагне в місце, де вперше проклюнулася з яйця й побачила сонячне світло й зелень.

У тварин багато своїм, незрозумілої людям мудрості. Птахи особливо чуйні до змін погоди й задовго вгадують їх, але часто буває, що перелітних мандрівників на середині безкрайого моря раптом застигне раптовий ураган, нерідко зі снігом. До берегів далеко, сили ослаблені далеким польотом… Тоді гине вся зграя, за винятком малої частки найбільш сильних. Щастя для птахів, якщо зустрінеться їм у ці жахливі мінути морське судно. Цілою хмарою опускаються вони на палубу, на рубання, на снасті, на борти, точно довіряючи в небезпеці своє маленьке життя вічному ворогові – людині. І суворі моряки ніколи не скривдять їх, не образять їхньої трепетної довірливості. Морське, прекрасне повір’я говорить навіть, що неминуче несчастие загрожує тому кораблю, на якому була вбита птах, що просив притулку.

Згубними бувають порию й прибережні маяки.

Маякові сторожі іноді знаходять по ранках, після мрячних ночей, сотні й навіть тисячі пташиних трупів на галереях, що оточують ліхтар, і на землі, навколо будинку. Стомлені перельотом, що обважніли від морської вологи птахи, досягши ввечері берега, несвідомо прагнуть туди, куди їх обманчиво ваблять світло й тепло, і у своєму швидкому літі розбиваються грудьми об товсте скло, об залізо й камінь. Але досвідчений, старий ватажок завжди врятує від цього лиха свою зграю, взявши заздалегідь інший напрямок. Ударяються також птахи й об телеграфні проведення, якщо чому – нибудь летять низько, особливо вночі й у туман.

Зробивши небезпечну переправу через морську рівнину, шпаки відпочивають цілий день і завжди в певний, улюблений рік у рік місці. Одне таке місце мені довелося якось бачити в Одесі, весною. Це – будинок на розі Преображенской вулиці й Соборної площі, проти соборного садка. Був цей будинок тоді зовсім чорний і точно весь ворушився від безлічі шпаків, обсевших його всюди: на даху, на балконах, карнизах, підвіконнях, лиштвах, віконних козирках і на ліпних прикрасах. А провисшие телеграфні й телефонні дроти були тісно унизані ними, як більшими чорними четками. Боже мій, скільки там було оглушливого лементу, писку, свисту, тріскотні, щебетання й усілякої скворчиной суєти, балаканини й сварки. Незважаючи на недавню утому, вони точно не могли спокійно посидіти на місці ні хвилинки. Раз у раз зіштовхували один одного, зриваючись нагору й долілиць, кружлялися, летіли й знову верталися. Тільки старі, досвідчені, мудрі шпаки сиділи у важливій самітності й статечно чистили дзьобами перинки. Весь тротуар уздовж будинку зробився білим, а якщо необережний пішохід, бувало, зазівається, то лихо загрожувало його пальто й капелюху.

Перельоти свої шпаки роблять дуже швидко, роблячи в годину іноді до вісімдесятьох верст. Прилетять на знайоме місце рано ввечері, підгодуються, ледве подрімають ніч, ранком – ще до зорі – легкий сніданок, і знову в шлях, із двома – трьома зупинками серед дня.

Отже, ми чекали шпаків. Підправили старі шпаківні, що покривилися від зимових вітрів, підвісили нові. Їх у нас було три роки тому назад тільки два, торік п’ять, а нині дванадцять. Прикро було небагато, що горобці уявили, начебто ця люб’язність робиться для них, і негайно ж, при першому теплі, зайняли шпаківні.

Дивний птах цей горобець, і скрізь він однаковий – на півночі Норвегії й на Азорських островах: в’юнкий, шахрай, злодюжка, забіяка, забіяка, пліткар і найперший нахаба. Проведе він всю зиму нахохлившись під застрехой або в глибині густої ялини, харчуючись тим, що знайде на дорозі, а ледве весна – лізе в чуже гніздо, що ближче до будинку, – у скворечье або ласточкино. А виженуть його, він як ні в чому не бувало… Куйовдиться, стрибає, блищить глазенками й кричить на весь всесвіт: "Живий, живий, живий! Живий, живий, живий!" Скажіть, будь ласка, яке приємна звістка для миру!

Нарешті дев’ятнадцятого, увечері (було ще світле), хтось закричав: "Дивитеся, шпаки!"

И правда, вони сиділи високо на гілках тополь і, після горобців, здавалися незвично більшими й надто чорними. Ми стали їх уважати: один, два, п’ять, десять, п’ятнадцять… І поруч у сусідів, серед прозорих весняний^ – весняному – по – весняному дерев, легко погойдувалися на гнучких галузях ці темні нерухливі грудочки. У цей вечір у шпаків не було ні шуму, ні метушні. Так завжди буває, коли повернешся додому після довгого важкого шляху. У дорозі метушишся, квапишся, хвилюєшся, а приїхав – і весь відразу точно розм’якнув від колишньої утоми: сидиш, і не хочеться рухатися.

Два дні шпаки точно набиралися сил і всі відвідували й оглядали торішні знайомі місця. А потім почалося виселення горобців. Особливо бурхливих зіткнень між шпаками й горобцями я при цьому не зауважував. Звичайно шпаки по двох сидять високо над шпаківнями й, очевидно, безтурботно про щось бовтають між собою, а самі одним оком, скоса, пильно взглядывают долілиць. Горобцеві моторошно й важко. Немає – Немає – висуне свій гострий хитрий ніс із круглої дірочки – і назад. Нарешті, голод, легкодумство, а може бути, боязкість даються взнаки. "Злітаю, – думає, – на хвилинку й зараз же назад. Либонь, перехитрю. Либонь, не помітять". І тільки встигне відлетіти на сажень, як шпак каменем долілиць і вже в себе будинку. І вже тепер прийшов кінець горобиному тимчасовому господарству. Шпаки стережуть гніздо по черзі: один сидить – інший літає по справах. Горобцям ніколи до такого виверту не додуматися: вітряний, порожній, несерйозний птах.

И от, із прикрості, починаються між горобцями великі побоїща, під час яких летять у повітря пух і пір’я. А шпаки сидять високо на деревах так ще підбивають:

– Агов ти, чорноголовий. Тобі геть того, жовтогрудого, повік не подужати.

– Як? Мені? Так я його зараз!

– Ану ж бо, ну – ка…

И піде смітник. Втім, весною всі звірі й птахи й навіть хлопчисько б’ються набагато більше, ніж узимку.

Улаштувавшись у гнізді, шпак починає тягати туди всяку будівельну дурницю: мохи, вату, пір’я, пух, ганчірочки, солому, сухі травинки. Гніздо він улаштовує дуже глибоко, для того, щоб туди не пролізла лапою кішка або не просунула свій довгий хижий дзьоб ворона. Далі їм не проникнути: вхідний отвір досить мало, не більше п’яти сантиметрів у поперечнику.

А отут незабаром і земля обсохнула, запашні березові бруньки розпустилися. Вспахиваются поля, вскапываются й рыхлятся городи. Скільки виповзає на світло божий різних черв’яків, гусениць, слизней, жучків і личинок! Те – Те роздолля! Шпак ніколи весною не шукає своєї їжі ні в повітрі на лету, як ластівки, ні на дереві, як повзик або дятел. Його корм на землі й у землі. І знаєте, скільки винищує він протягом літа всяких шкідливих для саду й городу комах, якщо вважати на вагу? У тисячу разів більше власної ваги! Зате й проводить він весь свій день у безперервному русі.

Цікаво дивитися, коли він, ідучи між грядок або уздовж доріжки, полює за своїм видобутком. Хода його дуже швидка й мало – мало незграбна, з перевалочкой з боку на бік. Раптово він зупиняється, повертається в одну сторону, в іншу, схиляє голову те ліворуч, те праворуч. Швидко клюне й побіжить далі. І знову, і знову… Чорна спинка його відливає на сонце металевим зеленим або фіолетовим кольором, груди в бурих цяточках. І стільки в ньому під час цього промислу чогось ділового, метушлив і забавного, що дивишся на нього подовгу й мимоволі посміхаєшся.

Найкраще спостерігати шпака рано ранком, до сходу сонця, а для цього треба й вставати раніше. Втім, стародавня розумна приказка говорить: "Хто рано встав, той не втратив". Якщо ви по ранках, щодня, будете сидіти тихо, без різких рухів де – небудь у саду або в городі, то шпаки незабаром звикнуть до вас і будуть підходити зовсім близько. Спробуйте кидати птахові черв’яків або крихти хліба спочатку здалеку, потім всі зменшуючи відстань. Ви доможетеся того, що через якийсь час шпак буде брати у вас їжу з рук і сідати вам на плече. А прилетівши на майбутній рік, він дуже незабаром відновить і укладе з вами колишню дружбу. Тільки не обманюйте його довіри. Різниця між вами обома тільки та, що він маленький, а ви – великий. Птах же – створення дуже розумне, спостережливе; вона надзвичайно пам’ятлива й вдячна за всяку доброту.

И справжню пісню шпака треба слухати лише раннім ранком, коли перше рожеве світло зорі офарбить дерева й разом з ними шпаківні, які завжди розташовуються отвором на схід. Ледве небагато зігрілося повітря, а шпаки вже розсілися на високих гілках і почали свій концерт. Я не знаю, право, є чи в шпака свої власні мотиви, але ви наслухаєтеся в його пісні чого завгодно чужого. Отут і шматочки солов’їних трелей, і різке нявкання іволги, і солодкий голосок малинівки, і музичне лепетання пеночки, і тонкий свист синички, і серед цих мелодій раптом лунають такі звуки, що, сидячи на самоті, не удержишся й розсмієшся: закудахчет на дереві курка, засичить ніж точилыцика, заскрипить двері, загнусит дитяча військова труба. І, зробивши цей несподіваний музичний відступ, шпак, як ні в чому не бувало, без перепочинку, продовжує свою веселу, милу гумористичну пісеньку. Один мій знайомий шпак (і тільки один, тому що чув я його завжди в певнім місці) изумительно вірно наслідував лелеки. Мені так і представлявся ця поважна біла чернохвостая птах, коли вона стоїть на одній нозі на краю свого круглого гнізда, на даху малорусской мазанки, і вибиває дзвінкий дріб довгим червоним дзьобом. Інші шпаки цієї штуки не вміли робити. У середині травня шпак – мамаша кладе чотири, п’ять маленьких, блакитнуватих глянсуватих яєчок і сідає на них. Тепер у шпака – папаши додався новий обов’язок – розважати самку по ранках і вечорам своїм співом в усі час висиджування, що триває біля двох тижнів. І, треба сказати, у цей період він уже не насмешничает і нікого не дражнить. Тепер пісенька його ніжна, проста й надзвичайно мелодійна. Може бути, це і є справжня, єдина скворчиная пісня? До початку червня вже вилупилися пташенята. Пташеня шпака є щире чудовиська, що складається цілком з голови, голова ж тільки з величезного, жовтого по краях, надзвичайно ненажерливого рота. Для турботливих батьків наступив самий клопітливий час. Скільки маленьких не годуй – вони завжди голодні. А отут ще постійний острах кішок і галок; страшно відлучитися далеко від шпаківні. Але шпаки – гарні товариші. Як тільки галки або ворони занадилися кружлятися біля гнізда – негайно призначається сторож. Сидить черговий шпак на маківці найвищого дерева й, тихенько посвистуючи, зірко дивиться в усі сторони. Ледве здалися близько хижаки, сторож подає сигнал, і всі скворечье плем’я злітається на захист молодого покоління. Я бачив один раз, як всі шпаки, що гостювали в мене, гнали принаймні за версту трьох галок. Що це було за затяте переслідування! Шпаки злітали легко й швидко над галками, падали на них з висоти, розліталися в сторони, знову замикалися й, доганяючи галок, знову забиралися вгору для нового удару. Галки здавалися боягузливими, незграбному, грубому й безпомічними у своєму важкому літі, а шпаки були подібні якимсь блискаючим, прозорим веретенам, що миготіли в повітрі. Але от уже кінець липня. Один раз ви виходите в сад і прислухаєтеся. Ні шпаків. Ви й не помітили, як маленькі підросли і як вони вчилися літати. Тепер вони покинули свої рідні житла й ведуть нове життя в лісах, на озимих полях, біля далеких боліт. Там вони збиваються в невеликі зграйки й учаться подовгу літати, готуючись до осіннього перельоту. Незабаром має бути молодим перший, великий іспит, з якого дехто й не вийде живим. Зрідка, однак, шпаки вертаються на хвилинку до своїх покинутих рідних домівок. Прилетять, покружаться в повітрі, присядуть на гілці біля шпаківень, легковажно просвистять який – небудь знову підхоплений мотив і полетять, блискаючи легенями крильми. Але от уже загорнули перші холоди. Пора в шлях. По якомусь таємничому, невідомому нам велінню могутньої природи ватажок один раз ранком подає знак, і повітряна кінноти, ескадрон за ескадроном, злітає в повітря й стрімко несеться на південь. До побачення, милі шпаки! Прилітайте весною. Гнізда вас чекають…