Повний зміст Друга особа Улицкая Л. Е

Друга особа

Людмила Улицкая

Улицкая Людмила

Друга особа

ЛЮДМИЛА УЛИЦКАЯ

Друга особа

Пиріжкова тарілочка, верхня в стопі, зісковзнула й, цмокнувши об спинку стільця, м’яко впала на килим двома майже рівними половинками. Машура засмучено охнула. Євгеній Миколайович, що стояв у дверях їдальні, хмыкнул не без зловтіхи. Сервіз був гарднеровский, у псевдокитайском стилі, передплатний, але Євгеній Миколайович давно вже не жалував свого майна, а розбита тарілочка навіть затверджувала правоту його давньої думки: спадкоємці його були найвищою мірою нікчемними. Навіть Машура, внучка його покійної дружини Емми Григорівни, сама симпатична з усіх, що виросла на його очах з толстоморденького дитини в гарну дівицю, була безглузда. Прямих спадкоємців, власне кажучи, не було – всі другого, третього порядку, сьома вода на киселі. І все – чекали…

Стіл – Стоногу Євгеній Миколайович розсунув сам, закріпив мідні гачки. Жінки – і Машура, і домробітниця Катерина Олексіївна, і Леночка, що приїхала з Петербурга напівродичка, що часто навится його після смерті Емми, зі столом упоратися не вміли. Емма, із всіх жінок його життя, єдина була й з головою, і з руками. Вона й стіл могла розсунути без чоловічої допомоги, і хрустать мила так, як жодна куховарка не вміла… А про прийом гостей, організацію будь – якої справи – і говорити нема чого. Рівної їй не було…

Машура накрила пещену стільницю простеганной фланеллю, потім плівкою, а поверх поклала парадну скатертину – всі, як робила її покійна бабуся. Тільки посуд в Емми ніколи не бився. Машура нервувала. Євгеній Миколайович знав чому. Нитка перлів були тому причиною. Бабусині перли на Ленкиной високій шиї…

Євгеній Миколайович зітхнув – дружина вмерла п’ять років тому, жорстоко порушивши його життєві плани. Їй і шістдесятьох ще не було, виглядала чудово. Элизабет Тейлор, на третину зменшена. Євгеній Миколайович великих женшин не любив. Сам був не особливо рослим і цінував домірність. На що йому здоровуля? Прекраснейшая жінка була Емма Григорівна, ні в чому чоловіка не обдурила, крім одного: пішла раніше його. Але ж на шістнадцять років була моложе.

Сімдесятиріччя своє він справляв в "Празі". Замовила Емма банкетний зал на п’ятдесят чоловік. Він цього й не стосувався, їй усе можна було довірити. Стіл, сервіровка – відмінні, без найменшого промаху. Праворуч від нього сиділа вона, дружина, у вечірнім платті кольору "перванш" із гладкої, під горіх фарбованою голівкою, а праворуч Галя, секретарка, у червоному, золотоволоса. Дві королеви, нічого не скажеш. І обох він пощипував вподстольи, під твердою скатертиною, то за сідницю, то за стегно, і обидві сиділи задоволені, важливі. І видер він їх обох у той же вечір – заздалегідь запланував і міри деякі прийняв. Галочку – у буфетної, при сприянні знайомого офіціанта Олексія Васильовича, на ключик їх запершего на десять мінут. А Эммочку будинку, по – супружески…

Вісімдесятиліття ж було обставлено по – домашньому, стіл накритий на шістнадцять персон – пари потрібних людей і родичі. Третього порядку, посміхався про себе Євгеній Миколайович. Він любив раз у рік збирати цих племінниць, племінників, внучатных усяких. Эммочкиной рідні десяток набиралося. Овочі й фрукти. Один був навіть сухофрукт, вірніше сказати, орешек – Женячи – Арахіс, подруга покійної дружини, учителька музики з растопыренными пальцями. Хитра як муха. Після Эммочкиной смерті він подарував їй кільце з більшим жовтим діамантом із трьома вугіллячками й тріщиною, навіть не пам’ятав, як воно в будинок потрапило. На згадку про подругу. І подарунок цей збив її з користі: колись вона мріяла видати заміж свою стару дочку, а тепер забрала собі в голову прибудуватися на Эммочкино місце. П’ятий рік ходить у гості з арахісовим тортиком і прозорими натяками. А Євгеній Миколайович, сміху заради, робить вигляд, що от – от догадається й пропозицію їй зробить… Стара дурка тріпотіла, кокетувала, робила багатозначні паузи, a він, проводжаючи її, подавав їй у прихожей Эммочкино пальто, що вона все доношувала, а перед самими дверима злегка притискав до себе її вузьку, похилу в басову сторону клавіатури спину. Так що йшла вона щораз запевнена. Вона теж була в числі запрошених. Вимушено. Тому що клич – не клич, однаково припхається.

Апетит до життя в Євгенія Миколайовича, завжди преотличнейший, з роками не вивітрювався, тільки смак помінявся. Його тепер тягло на мініатюру. Навіть у їжі. Тепер замість звичайної яєчні, що, незважаючи на холестеринову паніку, як і раніше з’їдав за сніданком, жарив собі два перепелиних яйця й пристрастився до їжі, раніше невідомої – до всякого дитячого овочу, до моркви, горошку, квасолі, але всі "бэби", саме що ні на ecть "бэби". Навіть капусту їв іграшкову – брюссельську. Лікарі застерігали від молодого м’яса, радили зріле, а він вибирав телятину, ягня, порося молочного. Це була його власна теорія, принаймні, та частина теорії, який він охоче ділився з навколишніми – на старості років корисно все юне, зростаюче. Той патріарх, що зігрівав своє старе тіло об молоду плоть, – не дурень же він був.

Від маленьких радостей треба одержувати велике задоволення – учив він своїх племінників, і почував він себе прекрасно. Навіть серцева хвороба, знайдена в нього незабаром після війни, мало його турбувала. Тепер серцеві хвороби були у всіх навкруги, серця оперували, міняли посудини, вставляли стимулятори, і він думав, що все це в нього в запасі: дід прожив до ста років, і батько теж був відмінного здоров’я, але загинув від кулі… На відміну від людей похилого віку, що вічно ремствують на погіршення часів, він найгострішим образом відчував саме поліпшення часу, з особливою чуйністю гедоніста вловлював загальне множення всіляких задоволень і радостей, які міг собі дозволити людина закінчуватися двадцятого століття – таких зручностей, комфорту й розкоші, про які колись не можна було й помыслить. І послуг самих фантастичних…

От, наприклад, друг його Іван – по паспорті Абдурахман – Мурадович – не те парс, не те перс, схожий на індуса, родом звідкись із Середньої Азії. Хірургічна його спеціалізація була сама інтимна, по чоловічій частині, і слава його в медичних колах більша, але приглушена – ніхто з його пацієнтів не сурмив особливо про лікування. Євгеній Миколайович, як людина зухвалий, испробовал на собі всі методики: років двадцять тому назад зробив йому Іван Мурадович деяку корисну машинку. Унікальну. Вона дуже сприяла. Потім, випливаючи час, зробив невелику операцію – знову догодив. І, звичайно, препарати. Була одна така ін’єкція: уколов один кубик мутної рідини – і друга година скакаєш як тридцятирічний. Словом, всі нові технології опробывал на собі Євгеній Миколайович. Останнє, недавнє втручання була зовсім радикальне, тільки – тільки розроблене. Операція нежартівлива, у два прийоми робили. Тонка механіка. Минулого тижня в нього була інструкторка, з лабораторії Івана Мурадовича, і все спрацювало чудово. Але тепер – інша справа: запросивши пітерську Леночку, він збирався сьогодні ж застосувати вперше новинку сексуальної науки без інструкторки, на живому матеріалі.

Особою Ленка була не ахти, але шия – як у гарного коня, довга, з вигином, за те й перли одержали. Але вся фігура відмінна, гітара семиструнная: задница як самовар, опукла, талія осина, груди ж ґрунтовні, у різні сторони стирчать двома кульками… Сам же Євгеній Миколайович був замолоду красень – з актором Кадочниковым одна особа. Тепер – Те не пам’ятає ніхто, а раніше дівки на вулиці за ним бігали, автографів просили. Він давав: "Кадочников" писав більшими твердими буквами на чому потрапило. І пригоди навіть траплялися на цьому ґрунті…

У числі запрошених не родичів був ще Валера, Валерій Михайлович, молодий друг хазяїна будинку. Молодість його друзів обчислювалася в шкалі відносної, Валерію Михайловичу було за сорок. Був він почасти друг, почасти вихованець, а почасти й довічний боржник. За довге життя Євгенія Миколайовича нагромадилося в нього багато й боржників, і недоброзичливців, і ворогів, і заздрісників. Професія в нього була такаючи прокурор. Змолоду він був людиною звиті, але дрібним, у самому хвості. Як закінчив своє юридичне утворення наприкінці сорок першого року, так і направили його у відповідні органи. Працював у Міністерстві, але недовго, перевели в СМЕРШ, знову на посаду незначну, скоріше писальну. Перший сильний кар’єрний крок відбувся, коли його залучили до участі в Нюрнберзькому процесі як найменшого чиновника, і тоді відкрилася перед ним велика перспектива, майже розуму не виразна, приголомшуюча. Іншої б попався на цьому. Але не Євгеній Миколайович. Він міцно задумався – і зупинився. Не те що його особистий досвід, а начебто кожна клітка мозку й крові волала – зупинися! І він відступив на крок, пропустив поперед себе один розумника, тому що неначебто виявилася серцева хвороба до речі. І став він другою особою. Як мудро це було! Всі перші особи, усе до єдиного, згоріли синім полум’ям, хто на чому, по більшій частині й ні на чому, а він, зі своєю другою роллю, відсидівся, і пронесло.

– Всі чудом, чудом всі, – розповідав Євгеній Миколайович другові Валері про увлекательнейших події його молодості. – Не раз, не два, і не порахую, скільки – прокинуся серед ночі, і раптом як вогнем опромінить: або в лікарню залягти, або зробити випереджальний рух, або навіть демобілізуватися. І таке було…

У юриспруденції Валерій нічого не розумів, зате в антикварній справі мав чуття незвичайне. Допоміг йому Євгеній Миколайович, молодому дурневі, з однієї справи выпутаться. Валерій зі своєї сторони чимало консультував старшого товариша в тонких і цікавих підприємствах, які й становили головний інтерес життя колишнього прокурора. Це збирання, що випадково почалося в Євгенія Миколайовича в давні військові, а особливо в післявоєнні часи, зробилося з роками справжньою професією, прокурорська ж робота перетворилася в поважну завісу, але не цілком декоративну: чим далі, тим більше вкладав прокурор неконвертованих радянських грошей у конвертовані цінності.

Місце Євгенія Миколайовича було на чолі стола, а за іншими п’ятнадцятьома кувертами, у павловских напівкріслах і на гостином дивані зі скалочками сиділи, своїми нерозумними задницами не відчуваючи мистецтва безукоризенной меблів, безмозкі претенденти на його майно – видиме й невидиме, тобто те, що вкрито було у двох таємних стінних сейфах, спонукуване, котре вони почнуть ділити ще до похорону, і нерухоме, тобто цю саму квартиру й дачу не ахти яку, але на гектарном генеральській ділянці у двадцяти кілометрах від Москви, на березі ріки… Наследнички, ні в чому ні юшка ні рила… Ненавидів же він їх всіх! Але не так просто, не кожного окремо – Машуру так навіть і любив, і внучатного племянничка, Сашка Козлова, на прізвисько Сіренький Козлик, жалував, все життя йому допомагав, утворення дав. Але адже вбога людина, ні в чому поняття не має. Ветеринар! Собачим притулком завідує! Все життя по сусідах і по знайомим кістки збирає! Раз у тиждень приїжджає до Євгенія Миколайовичу за м’ясними недоїдками – Катерина Олексіївна в пакет збирає. От і тепер сидить за столом і, напевно, прикидає, скільки недоїдків своїм собачкам віднесе… Покійної сестри дві літні дочки, одна в рожевому, інша в блакитному – дурки комолі, одна в хозмаге все життя проробила, по трьох рубля крала, друга, смішно сказати, вихователькою в дитячому садку тридцять років працює… І своїх чотирьох дівок наплодила, одна інший уродливей, але схожі, розрізнити не можна… Спадкоємиці!

Але своїх дітей не було… Раніше б звела його життя з Іваном Мурадовичем, зробив би він йому нікчемну операцію в молоді ще роки, і родили б від нього баби…

А із всіх чужих дітей любив він одну – Люську, Эммочкину дочка. Але вона, стерво, з характером, виїхала в Ізраїль – скандально, проти родини пішли. Євгенію Николаевичутогда роботу довелося міняти через цей очманілий від’їзд. Втім, до кращого повернулося… А годинки анкерні, англійської роботи, майстри Грэхама, Люська все – таки взяла, вивезла, квартиру купила в Тель – Авіві, а скільки ще від тих годин залишилося – цього Євгеній Миколайович не знав. По аукціонах останнього часу ціна тим Грэхамовским годинкам від трьохсот тисяч починається… Тоді ж Євгеній Миколайович зрозумів, що є велике достоїнство в мініатюрних предметах – з погляду вивозу. Якщо з його колекцією толково розпорядитися – не один мільйон потягне… А Люська доглядати за матір’ю не приїхала, як Эммочка її кликала. На похорони зате приїхала – спадщина одержувати! Спадкоємиця! От уже хто нічого не одержить, так це Люська… Скільки разів потім намагалася подмылиться, і сама, і через Машуру. Немає так немає. Машка, дівчинка маленька, за бабусею доглядала, вона більше заслужила… Але теж – згадати огидно – краще Эммино кільце через два тижні в метро втратила, разом з рукавичкою…

Гризла його думка про заповіт. Дуже гризла. І так прикидав, і эдак. Один час заповіту писав – те на Машуру, те, озлившись на неї, на Валеру, то на всіх ділив, то одному кому – небудь усе відписував. Та й закони – те – що не так, у скарбницю піде. І цей варіант Євгеній Миколайович теж розглядав: висить, скажемо, непоганий Полєнов або улюблений синьо – рожевий Кустодиев, а під ним напис: "Дарунок Російському музею від Е. Н, Кирикова". Ні, не гріє…

Так і виходить, що помирати йому неможливо через нерозв’язаність цього питання, отже, головна справа – здоров’я підтримувати, покуда рішення не з’явиться. Так, властиво, квапитися було нікуди. Скаржитися – не на що. Якщо які неполадки виникали в механізмі, він, як гарний хазяїн, відразу усував. Урологія й усе, що біля лежить, – Іван Мурадович обслуговує щонайкраще. Позаторік прооперировал кісточку на нозі. До того – зуби металокерамічні, найкращі поставив. Навіть занадто гарні, могли б чуйні пожелтее, понатуральнее бути. Масажист Сашко ходить три рази в тиждень, уже років двадцять. Напевно, уже дві машини на його гроші купив… Не шкода. Нічого не шкода. Эммочкина наука – вона його навчила грошей на себе не жалувати. Витрачати. До її він тільки одне знав казани. Годинник – Годинки, тикалки наручні, коминкові, каретні, кабінетні… Эммочка ока відкрила, усьому навчила… Око! Смак! Чуття! Усе, що в будинку є, – посуд, срібло, меблі, картини – вищої проби. А спадкоємців розумних – немає, хоча народу – повний стіл! І всім хочеться. Навіть Катерина Олексіївна, услужающая, і та претендує на рядок у заповіті… Але вона хоч у чомусь розбирається: холодні закуски завжди прекрасно куховарить, і пироги дріжджові їй вдаються, але гаряче – хоч трісни! – завжди пересушує… Втім, гурманів серед них ні, народ невередливий, мало хто й помітить, якщо порося буде сухуватий – ишь, як по буфеті вдаряють. Тільки Іван Мурадович, східна людина, розуміє, що на тарілці лежить. Їсть він аристократично – отстраненно, з вираженням особи прихильно байдужним, і рука його того ж відтінку, що слоновая кістка черешка рибної срібної вилки… Втім, він і одними голими пальцями, без вилки й ножа, теж їв таким чином, що в голову приходила думка про гру на музичному інструменті або про ті інтимні операції, якими він двадцять років займався… Особа в Івана Мурадовича було позбавлено вираження, і вуж у всякому разі ніякого відношення до їжі – захопленого, оцінюючого або жадібного – на ньому не написане. Частування, власне кажучи, було для мусульманина або безперечно неїстівним – начебто холодцю й поросяти, або підозріло, наприклад, пиріжки з м’ясом і салат невідомо із чим. І їв Іван Мурадович дуже з більшим вибором і помірковано – білу рибу, свіжі огірки, баклажани, зелень… Думав же він зовсім не про їжу. а про старшого сина Абдулле, що закінчує в Лондоні комерційну школу, про те, що збирався летіти до нього в цю суботу, але в п’ятницю стояла операція над зів’ялим членом однієї багатої людини. І, мабуть, полетіти йому не вдасться… Він нехтував своїх пацієнтів, що втрачають чоловічу силу до п’ятдесятьох. Дід його женився останній раз у сімдесят вісім, і молода народила йому ще трьох дітей, і останній був його батьком. І ні про яку медичну підмогу й не думали ці азіатські старі, сухі, білобороді, з нестаріючими своїми кинджалами… Міркував Іван Мурадович про перевагу мусульманського миру, про могутню вітальну силу, що давно висохнула в європейців… А от жінки росіяни були привабливі, дуже привабливі… Поглядав на Машуру, з її ангельски котячим личком, на ще одну, у рожевому, зів’ялу, довголицю, але чимсь привабливу… І він повільно орудував рибним ножем… Машура, Эммочкиного виховання, теж уміла їсти, а чоловік її Антон вахлак. Рубає, як матрос. Якщо Машка з ним розведеться, я її сюди пропишу. Інакше – немає. За теперішніми законами, чоловік має право на її власність, якщо вона отримана в той час, коли вони були одружені. А може, Ленку пітерську пропишу. Скажу – як родичку, якщо розведешся. Ні, це саме буде дурість. Вона – Те з радістю розведеться. Ще й припхається сюди зі своєю дочкою. Скушная матерія… Власне кажучи, заповіт – те давно вже було написано. Тільки воно перестало Євгенія Николавевича задовольняти. І навіщо він голову ламає, у яких частках цим недоумкам добро розділити? Машура геть за півгодини разгрохала тарілку й два келихи, причому одного зовсім гарний, старого російського скла… Ну навіщо їй посуд? Гості їли й славили хазяїна – за розум, талант, уміння жити, бажали багатьох лет життя, а хазяїн лаяв себе, що влаштував це нудне святкування замість того, щоб взяти путівку в Карловы Вари й відзначити своє вісімдесятиліття там, у компанії який – небудь молодий бабешки, або Ленку пітерську із собою взяти, або ще одну, Ирину Іванівну, агентшу з турбюро, вона йому натякнула, що поїхала б з ним… Так чи мало… Розійшлися в першій годині. Катерина Олексіївна була відпущена після подачі гарячого, Машура зносила чайний посуд на кухню, а Євгеній Миколайович із кабінету очікував склян