Повний зміст Нуль емоцій Визбор Ю. И.

Юрій Визбор

Нуль емоцій

– Ну що? – запитав Куликов.

– Нуль емоцій. Нічого й нікого…

Старший матрос Вася Плехоткин равнодушно дивиться, як по зеленому екрані локатора бігає тонкий промінь. Він ударяється об скелясті береги Кольського півострова, об високі хвилі, об зграї бакланів, що злітають над нічним океаном. Жодного судна не відзначає промінь, ні одного човна… «Нуль емоцій», як говорить у таких випадках Вася. Прикордонний корабель із бортовим номером 93 на середніх ходах іде уздовж невидимої риси – державного кордону СРСР, що вічно гойдається тут на студених північних хвилях.

Взагалі – Те «нуль емоцій» видумав не Плехоткин, як це чомусь уважалося на кораблі, а капітан – лейтенант Дроздів. Один раз під час бесіди він сказав: «Прикордонну ситуацію вгадати неможливо. Тому кожний прикордонник у будь – якій обстановці, у будь – яких обставинах повинен бути до межі зібраний, а головне – спокійний. Не давайте під час бойових операцій розігруватися вашим почуттям, емоціям. Всі провокації, які влаштовують наші вороги, розраховані тільки на наші нерви. У всіх обставинах ви повинні пам’ятати – нуль емоцій!»

От так говорив один раз капітан – лейтенант Дроздів, розмовляючи з особовим складом корабля…

О третій годині ночі Дроздів піднявся зі своєї каюти на верхній місток.

– Товариш капітан – лейтенант!… – почав була доповідь вахтовий.

– Вільно, вільно…

Дроздів закурив, долонями прикривши вогонь від вітру, подивилася нагору – як погода. Зірки, начищені немов солдати на параді, висять над океаном. Між зірками провертається антена локатора.

«Треба йти спати, – подумав Дроздів. – У таку погоду подій не чекай – всі видно…» Дроздів уже повернувся, щоб спускатися долілиць, як раптом на містку загудів переговорник.

– Що таке? – запитав Дроздів.

– Товариш командир, локатор дає мета! – доповів Плехоткин. – Пеленг 273, дистанція 12 кабельтов.

Дроздів кинувся долілиць по трапі.

У штурманському пості в тім же димі сиділи ті ж Куликов і Плехоткин, але щось явно змінилося тут. Невловиме крило тривоги зависло над яскраво освітленою штурманською картою, де на пеленгу 273 уже схрестилися дві тонкі олівцеві лінії. Раптом Куликов посміхнувся.

– Відбій, – весело сказав він Плехоткину. – Тут же камінь!

– Камінь каменем, – сказав матрос, – а на камені щось є. Сплеск на локаторі змінений… Щось є, точно!

– Не будемо ворожити. Лево на борт! – крикнув у переговорник Дроздів. – Вахтовий! Включити прожектор!

Корабель, різко нахилившись на повороті, пішов до не видимого ще каменю.

Дроздів відмінно знав цей камінь. Він коштує в напівмилі від берега, маленький, метрів двадцять у довжину, нічим не примітний.

У штиль його ще можна побачити, у шторм – тільки білий бурун на цьому місці. Навіть назви цей камінь не має.

Промінь прожектора сковзнув по нічному морю й у самому кінці свого шляху уткнулся в неясні обриси скель. Камінь…

Дроздів підніс до очей бінокль, і, як ні далекі ще були скелі, він встиг помітити, що по самому гребені каменю мигнула якась тінь – немов хтось тікав від світла прожектора.

– Людина на камені! – крикнув вахтовий, що дивився в стетеотрубу.

– Бойова тривога! Бойова тривога! – крикнув у переговорник Дроздів. – Корабель до бою й затримки! Шлюпку на воду! Першої осмотровой групі приготуватися до висадження!

Корабель, казавшийся таким безлюдним, раптом ожив, і через кілька хвилин Куликов – командир першої осмотровой групи – уже доповідав Дроздову про готовність.

Позад нього стояли сім моряків у спасжилетах, з автоматами на груди. Заверещали блоки. Шлюпка – на воді.

У промені прожектора камінь блискав, немов вирізаний з білого паперу. Коли в смузі світла здалася шлюпка, Дроздів знову підніс бінокль до очей. От прикордонники стрибають у воду, ідуть по пояс у прибої, з автоматами напереваги… сходять на берег… розсипаються ланцюгом… повзуть по скелях… перевалюють через гребінь каменю… ховаються. Дроздів все дивиться в бінокль, але тепер його слух до межі напружений. Він тепер чекає пострілів. Ворог прикордонника – найстрашніший ворог. Йому нема чого втрачати. Він готовий на все.

Дроздів опустив бінокль, поліз за сигаретою. Почав розминати її – порвалася. Що за сигарети випускають!

Над морем тиша. Корабель погойдується на спокійних брижах. Через промінь прожектора пролетів баклан – начебто підпалив його хтось – так спалахнуло в тьмі його біле черевце… На камені – ніяких змін. Тільки гойдається на короткій хвилі шлюпка, біля якої коштує з автоматом у руках спиною до світла прикордонник.

Раптом на гребені каменю з’явився Куликов. Хутряна куртка розстебнута, пістолет – за поясом, дихає важко. Жмурячись від прожектора, щось крикнув прикордонникові, що стояв у шлюпки, і той зірвався з місця й утік з Куликовим за гребінь.

– Другу шлюпку приготувати до спуска! Другий осмотровой групі приготуватися до висадження! – крикнув у переговорник Дроздів. Дивне відбувається на цьому камені. Невже там ціла група порушників?

– Товариш командир, шлюпка готова до спуска на воду!

– Товариш командир, друга осмотровая група побудована!

– Вільно! – раптом сказав Дроздів, не відриваючись від бінокля. – Усім на вахтах – заступити, вільним – продовжувати нічний відпочинок! Розійдися!

Те, що побачив у бінокль Дроздів, трохи здивувало його, але він зрозумів, що там, на камені, усе закінчено. Через гребінь вийшли прикордонники. Дроздів машинально їх перерахував – живі й здорові. Тільки все йшли просто так, а четверо щось несли. Іноді всю групу раптом кидало те в одну сторону, то в іншу, але до шлюпки вони добралися благополучно й відразу ж налягли на весла.

– Везуть субчика, товариш командир! – весело сказав вахтовий. – А дриґається – те як! Уж дуже не хотілося, видно, йому попадатися.

Дроздів мовчачи вислухав все це, потім сказав:

– Заберіть прожектор зі шлюпки.

– Є! – крикнув вахтовий. Прожекторний промінь сіпнувся й застиг поруч зі шлюпкою так, щоб веслярам було світле й не зліпило ока.

…Першим на борті опинився Куликов.

– Товариш капітан – лейтенант! – витягнувся він перед Дроздовим.

– Відставити, – коротко сказав Дроздів. – Поранені?

– Поранених ні, – Куликов посміхнувся. – Є подряпані, – і показав на куртку. – Але все це дурниця! Плехоткин – от молодець хто в нас! Шматок старого обшивання корабельної давав сплеск. А на камені міг бути й людина!

– Людина? – перепитав Дроздів.

Він глянув за борт і ойкнув: на дні шлюпки лежав зв’язаний білою мотузкою ведмідь!

– …Так це ж не ведмідь, товариш боцман, – сказав Черных, що мовчав до цього матрос. – Це ж ведмежа.

– Я прекрасно розумію, товариш Черних, все це дуже здорово! Я сам люблю природу й у дитинстві будував скворешники. Але адже в нас військовий корабель, а не «Смугастий рейс»! Ведмедя вашого годувати потрібно? Потрібно! Де я візьму на нього продовольство? Він хоч ви й затверджуєте, що ведмежа, але, напевно, їсть не гірше бика. Це й по очах його видать!

Хлопці засміялися. Боцман оглянув весь кубрик, зняв з голови пілотку, витер лисину.

– Нічого смішного тут ні, – сказав він. – Звичайно, якщо товариш капітан дозволить, я протестувати не буду. Будь ласка. Тримаєте в себе звіра. Тільки незрозуміло мені, як він потрапив на камінь. Рибу ловити туди, чи що, приплив? Або пейзаж малював – «Шторм на півночі?»

– Шторм був недавно, – сказав Дроздів. – Я думаю, що змило ведмедика з берега. Може, одного, може, зі здоровою колодою… Важко сказати. По апетиті видно, що давно не їв.

Боцман важко зітхнув.

– Забирати за ним… – проворчал він. – Чого ви його привезли, товариш старший лейтенант?

Куликов посміхнувся.

– Я ж адже йшов на нього врукопаш. Кричу: «Стій, стріляти буду!» – а він за камінь сховався й сидить там. У мене яка думка? Ну, не інакше, думаю, як висадився аквалангіст. Зараз сиганет у море – упускати його, звичайно, не можна, буде з автомата сипати! Хлопці заходять із флангу, він їх учуял – так як заричить! Мене в піт кинуло! Що за дурниця! Стрибаю за камінь – а він там, голуб, пригорнувся до скелі, мокрий, брудний, худий… Хлопці підбігли – зі сміху стояти ніхто не може. Ну а потім шкода стало ведмедика – загине адже в перший же шторм. Так адже, Николаич?

Боцман невдоволено подивився на Куликова, потім на ведмедя, що у самому центрі цих нічних зборів возилися з кісткою корейки.

– Так – Те так… – невиразно сказав боцман… – Все це, звичайно, вірно… Тільки непорядок це – звір на кораблі.

Він повільно повернувся й вийшов з кубрика.

За ним щільно закрилися сталеві водонепроникні двері.

– Ведмідь, звичайно, залишиться на борті, – сказав Дроздів. – Кличку, по – перше, дати треба… і відповідального, чи що, призначити.

– Я буду ходити за ним, товариш капітан – лейтенант, – сказав Черних. – Мені ця справа знайомо.

– У звіринці, чи що, працював? – запитав Плехоткин.

– Сибіряк я. Зрозумів?

– Виходить, Черних, – сказав Дроздів. – За всі гріхи буду запитувати з тебе. Нехай живе в нас поки… Потім подумаємо, що з ним робити. Піонерам віддамо… Тільки є одне прохання, товариші: з боцманом по цьому питанню прошу поосторожнее. Не кривдьте старого. Ясно?

«Пірат» – от як назвали ведмежати. Назва йому придумав, сам того не бажаючи, боцман. Перед цим пропонувалася маса варіантів: Михайло, Компас, Шнурок, Океан і навіть Семен. «Семен» сподобалося всім. Але раптом хтось зміркував, що Куликова теж кличуть Семен, і щоб уникнути яких – небудь натяків і неясностей вирішили кличку Семен відставити. Отож ведмежа нудилося без ім’я.

Але на другий день у кубрик, де вільним від вахти показували кіно, прийшов боцман. Він підозріло подивився по кутах – ведмежати не було.

– А де це самий… пірат? – запитав він.

У кубрику всі замовчали.

– А що? – сказав Плехоткин. – Пірат? А? Кіномеханік, він же радист, що тільки що зібрався виключати світло, раптом крикнув:

– Звичайно, Пірат! Ми йому такий тільник зшиємо!

У кубрику піднявся гамір, Черних виволік ведмежати до світла й голосно сказав:

– Увага! Сьогодні ми приймаємо в наш комсомольсько – молодіжний екіпаж прикордонного корабля нового матроса! Кликати його із цієї мінути Пірат! Оскільки це ім’я запропоноване й затверджене начальством… – Усі подивилися на боцмана – той невиразно посміхнувся – …так тому й бути! Я думаю, що колектив підтримає! Із цієї мінути – ти Пірат! Ні на які Кульки, Океани й Ведмедика ти не повинен відгукуватися! Зрозумів? Ну – гаркни!

Пірат не гаркав. Він озирався по сторонах, дивився на хлопців, повертав увесь час голову до кіноапарата – звідти пахнуло плівкою.

– Ну добре, – сказав Черних, – гаркати ми його навчимо. Я думаю, куди б його зарахувати. Може бути, на кухню – посуд мити? Тільки мені здається, що він там буде зловживати службовим становищем. У машину його, звичайно, теж не можна – випивати він буде в машині.

– Чого там випивати? – обурився дизеліст Сомів.

– Машинне масло! – сказав Черних. – У штурманський пост – робити йому там теж нема чого. До радистів – всі клеми в них позамыкает…

– До нас давай його – у гарматний розрахунок. Снаряди нехай підносить! У нього на це силоньок вистачить!

– Ні, товариші, а думаю, що гарматний розрахунок – місце непостійне, а нам треба його на постійну роботу визначити – до вахтового.

– Холодно там у вас, – сказав Плехоткин.

– Зате робота ведмежа! – засміявся Черних. Так Пірат став вахтовим матросом.

Він дуже незабаром зрозумів, що його кличуть Пірат, що його хазяїн – Черних. Він незабаром звик до корабля. На носі звичайно пахнуло мокрим залізом, на кормі – гарматним змащенням і вологими канатами, у штурманському пості – сигаретами Куликова, у радіорубці – електролітом, з люків машини – гарячим маслом, з камбуза – корейкою й чаєм. А на містку, де він бував найчастіше, пахнуло морем. Це було знайомо Піратові. Тільки там – у дитинстві – до нього завжди домішувався захід гнилих колод, пташиного калу, плавця, викинутої на берег риби – словом, усього того, що лежить, живе, умирає й народжується на скелястому узбережжі північного моря.

Боявся Пірат хитавиці й боцмана. Ну, про хитавицю – особлива розмова. А от боцман… Один раз, коли Пірат нашкодив у неналежному місці, боцман застав його чи ледве не на місці злочину. Піднявся лемент.

Прибіг Черних.

– Помилуйся! – сказав боцман.

– Зрозуміло, – смутно сказав Черних і втік за ганчіркою й лопатою. Коли він повернувся, боцман уже кінчав довгу мову, звернену до Пірата.

– …а щоб більше неповадно було, треба вчити тебе – Боцман підняв Пірата за зашийок і два рази стукнув його по морді великою твердою долонею. Пірат заричав і позадкував.

– Зрячи ви так, – сказав Черних. – Він же маленький… як дитя.

Пірат сидів у ногах у Черныха злий, скривджений, що наїжився. Від черевиків боцмана пахнуло гуталіном.

У цей час відкрилися двері й просунулися голова Плехоткина.

– 3й! – крикнув він. – Вахтові Черних і Пірат – на прийом їжі!

Ніхто не обернувся.

– Що тут відбувається? – запитав Плехоткин.

– Нічого не відбувається, – похмуро сказав боцман. Він ніяково кашлянув і з важким серцем вийшов.

– Що трапилося? – ще раз запитав Плехоткин.

– Нічого, – твердо сказав Черних. – Зараз ми прийдемо. Після цього випадку Пірат як прив’язаний став ходити за хазяїном. А коли в кубрику з’являвся боцман, Пірат, що б він не робив – чи те смішив народ, кувыркаясь через голову, чи те просто сидів без справи, – незмінно залазив під ліжко Черныха, і звідти стирчали тільки чорний ґудзик носа так два круглих колючих очі.

Був у Пірата й інший ворог – хитавиця. Від боцмана можна було сховатися або втекти, від хитавиці – нікуди не дітися. Особливо прихопила вона Пірата якось уночі, коли він разом із Черныхом «стояв» на вахті. Вахтовий матрос Затірка, здаючи чергування, сказав:

– Дістанеться тобі, Черних. Циклон іде. Може, взяти Пірата долілиць?

– Нехай звикає.

– Ну, дивися.

Затірка ще раз глянув на вечірнє море, на низькі хмари, що пригорнули до самих хвиль довгу смугу жовтого заходу. По обрії в нейтральних водах густо диміло судно – видно, одержало попередження про шторм і поспішало вкритися в порту.

– Дістанеться тобі, – ще раз сокрушенно сказала Затірка й став спускатися по трапі долілиць. Якщо Затірка так сказав, то й бути цьому. Затірка був досвідчений сигнальник…

Через десять мінут на кораблі задраїли всі двері й перебирання. На місток піднявся Дроздів.

– Хто на містку?

– Матрос Черних!

– Матрос Черних і матрос Пірат! – сказав Дроздів.

– Так точно! – посміхнувся Черних. – И матрос Пірат.

– Ну, як справи, вахтові? Насувається?

– Насувається! – сказав Черних.

– Спасжилет є?

– Так точно.

– А на Пірата?

– Пірат, товариш командир, непотопляемый.

– Це вірно, – сказав задумливо Дроздів, уважно оглядаючи море.

Він взяв пеленг на судно, що диміло по обрії, і крикнув у переговорник:

– Курс сорок три! Танкер тисячі на чотири з половиною.

– Є! – відповів переговорник голосом Куликова.

– Так ти говориш – непотопляемый?

– Так точно, товариш командир.

– А може, йому все – таки краще долілиць? А?

– Нехай звикає.

– Це вірно, – сказав Дроздів. – Наступить ніч – дивися в обоє.

– Їсти дивитися!

Дроздів пішов долілиць. Хмари вже так пригорнули смугу заходу, що його можна було, як лист, просунути під двері. Стало швидко темніти.

– От такі наші справи, Пірат, – сказав Черних і витягся з футляра бінокль. Ніч обіцяла бути тривожної…

Пірат теж почував, що наближається щось негарне. Палуба містка поплила з – під ніг, Піратові стало тужливо… Він зітхнув і поклав голову на чобіт Черныха.

– Погано, так? – запитав Черних. – А ти звикай, звикай. Засвистів переговорник.

– Хто на містку?

– Матрос Черних.

– Це я, Плехоткин. Що там у тебе?

– Два судна отут щось товчуться біля наших вод. По пеленгу 47 і 190. Дивися.

– Добре.

– Пірат з тобою?

– Тут.

– Ну як?

– Зле. Але, я думаю, нехай звикає.

– Дивися, щоб за борт не змило. Отут таке метеозведення прийшло – ойкнеш.

– Не змиє, – сказав Черних. Через мінуту подзвонили з машини.

– Пірат з тобою?

– А де ж йому бути?

– Дивися там за ним.

– Усе буде в порядку.

– Піклуються все про тебе, – сказав Черних Піратові. – Хвилюються, як би з тобою чого не струсило. А ти ніс повісив.

Пірат підняв голову й смутно подивився на Черныха. Корабель неабияк качало. По палубі вже гуляла хвиля. До містка долітали бризи. Море починало гуркотати…

З’явився боцман. Якийсь час стояв, удивляючись у чорність ночі.

– Усе задраєно?! – крикнув він.

– Всі!

– Знову ти на вахті із цим… Піратом!

– А що!

– А те, що не покладено.

Черних промовчав. Включив прожектор, бузковий промінь застрибав по паруючими бризами хвилям.

– Балаган, а не корабель. Веранда танців!

«При чому тут веранда танців?» – хотів було подумати Черних, але не встигла: крута хвиля різко заваливши ла корабель на лівий борт, прожекторний промінь метнувся спочатку кс мокрим небесам, а потім, ударивши по вершинах хвиль, на секунду освітив у чорній ущелині між двома валами невеликий мотобот. Як ні миттєво було це, Черних встиг помітити, що мотобот іде без вогнів і без прапора…

– Судно ліворуч по борті, дистанція вісім кабельтов! – крикнув він у переговорник.

Корабель валився на інший борт. Пірат, скрегочучи по сталевому обшиванню палуби пазурами, їздив по містку від однієї сторони до іншої.

На місток вискочив Дроздів.

– Пеленг! – закричав він на вухо Черныха.

– Приблизно 18 – 20!

– Бойова тривога! Бойова тривога! Корабель до бою й затримки!! – закричав Дроздів у переговорник.

Через мінуту на містку здалася Затірка.

– Пірата візьми! – закричав Черних.

Затірка віддер Пірата від шматка паруем ны, на якій ведмідь майже висів, вцепившись чотирма лагами, і потяг його долілиць. По трапі гуркотали чоботи. Нудно завила сирена. Корабель качало, і кренометр у штурманському пості, сам дивуючись такому, показував солідну цифру. Затірка доніс Пірата до кубрика, кинув його на підлогу й утік.

У кубрику нікого не було. Дві книги й склянка із присохлими чаїнками качалися по підлозі. Пірат, вчепившись за коврик, їздив разом з ними. У кубрику було тепло й горіло світло. За залізними стінами ревіло море. Пірат перебрався під ліжко Черныха. Там можна було впертися лабетами в стіну й у дві залізні наглухо прикріплені до підлоги ніжки. Нехай склянка й дві книги качаються по підлозі. На це навіть цікаво дивитися… _ Корабель став різко міняти хід, повертати вправо, уліво, і н пекло кубриком те сичачи перекочувалися хвилі, то тарахкали чиїсь чоботи… Все це не подобалося Піратові. Він дуже утомився сьогодні. Він поклав голову на лапу й заснув. Але доводилося часто просипатися – і тому, що в сні він розслаблювався й тоді його починало катати під ліжком, і тому, що знову вила сирена, і це було вкрай неприємно. Пірат просипався злий, готовий помститися всім своїм кривдникам, але ніяких кривдників не було, тільки склянку із прилиплими чаїнками закотився вже в паз між чиїмсь рундуком і стіною й там жалібно позвякивал. « Ду – Ду – Ду!» – раптом застукала над головою автоматична гармата. Застрибав склянку. Пірат злякався. « Ду – Ду – Ду» – знову над, кубриком. « Таф – Таф!» – щось. ударило по обшиванню, заглушаючи гуркіт. Жалібно завили турбіни корабля, переключені на граничний хід. Якась хвиля вдарила в стінку так, що весь корабель заскрипів, як ламка сосна. Знову над кубриком, сичачи, як тисяча змій, прокотилася хвиля. Пірат обхопив лабетами залізну ніжку ліжка, від якого пахнуло старою олійною фарбою й трошки хазяїном. Заскиглив. Все це було страшно й незрозуміло… Ранком, коли Черних повів на палубу Пірата – мити (страшний той був після пережитої ночі: брудний, вовна звалялася, ока затекли), йому зустрілася Затірка, що вів по палубі високої людини зі зв’язаними позаду руками. Від нього пахнуло рибою. Людина зупинилася й сказала: – ПРО! Ведмідь на російському кораблі! Це так традиційно! – Іди, іди! – сказала Затірка. Майже вся команда працювала на палубі – убиралася після нічного шторму. – Ну як справи, Пірат?! – крикнув Плехоткин. Пірат підняв голову. По океані ще ходили солідні вали, але з розірваних білястих хмар визирав веселий шматочок сонця. Із близького берега доносився ледь уловимий захід мокрих скель і риби. Пірат потягнув ніздрями повітря й раптом зненацька для самого себе гаркнув – рряв! – Виходить, гарні справи? – ще раз перепитав Плехоткин. – И в нас непогано. А за нічну вахту тобі належить! Він витягся з кишені шматок цукру й кинув Піратові. Пірат піймав цукор і захрумтів. Сонце зовсім вилізло через хмари й приємно гріло ніс. Добре! …А найбільше Пірат любив, коли матроси грали в доміно. От цікаво було на них дивитися! Вони збиралися в кубрику, всідалися за стіл і із усього маху били по ньому чорними кісточками. А потім усе разом кричали, немов зовсім зненацька до усім їм прийшла більша радість, а двоє з нудними особами лізли під стіл. Спочатку Піратові було дуже незручно, коли великий і сильний Черних ліз під стіл. Пірат відразу дріботав за ним слідом: може, хто кривдить хазяїна й треба заступитися? Під столом безліч черевик і чобіт стукали об підлогу. Пірат вилазив слідом за хазяїном і дивився на матросів, які голосно сміялися. А Черних, замість того, щоб сказати «молодець, Пірат!» і дати цукру, замість цього невдоволено говорила: – Ну добре, добре… веранда танців. Але потім Пірат зрозумів, що нікого тут не кривдять, а це просто гра. Особливо йому подобалося, коли хто – небудь голосно кричав: «Риба!» – і сильно вдаряв кісточкою. І Пірат тоді із усього маху бив лапою по столі. Що тут піднімалося! Матроси зі сміху падали з табуреток, а Пірат, що заохочується загальною увагою, відразу перекочувався через голову. Що й говорити, весела це була гра! Любив ще Пірат дивитися, як борються матроси. Він навіть порявкивал від задоволення, дивлячись, як здоровенні хлопці намагалися повалити один одного. Вони здавалися Піратові двома ведмедями. Так і підмивало встати на задні лабети й поборотися! Боровся іноді й Черних. Правда, мало було на нього мисливців, хіба що дизеліст Сомів. І щораз, коли боротьба вступала у вирішальну фазу, Пірат не витримував і ліз на Сомова. Але від цього втручання нічого гарного не виходило. Сомів кричав на Пірата, що той йому ледве не порвав робу, кричав і на Черныха, що той його поборов тільки за допомогою ведмедя, а Черних зло говорив Піратові: «Не лізь!» Пірат ображався й уползал під ліжко. Він міг звикнути до всьому, але коли валили на підлогу хазяїна – сидіти на місці було вище його сил… А один раз у доміно прийшо
в грати боцман. Пірат хотів було, як завжди, залізти під ліжко, як боцман раптом подивився на нього незвичайно добрим поглядом. – А підріс Пірат – Те на прикордонних харчах, – сказав він. – Свыкся? – Свыкся, товариш боцман, – сказав Черних. І вони сіли грати. Пірат нікуди не поліз. Він стояв на задніх лабетах перед ними, тримаючись за стіл, і дивився, як стукають кісточками. Боцман грав солідно, не поспішаючи, обмірковуючи кожний хід. Дивитися зібралося багато матросів. Гра йшла без звичайних підказок і вигуків. Перед кожним ходом боцмана в кубрику наступала тиша. Пірат уважно стежив за грою, будучи чимало здивований незвичайно тихою обстановкою. Раптом Плехоткин, що грав проти боцмана, закричав дурним голосом: – Эээх, була не була – ррыба! І ойкнув по столі здоровенним кулачищем з кісточкою. Пірат, що стояв поруч із боцманом, зрозумів, що настала настав час діяти, підняв лапу й ударив… по плечу боцмана! Пролунав тріск погона, що відривається, весь кубрик вибухнув від сміху. Боцман, червоний від несподіваного удару, підхопився. – Ти що… ти що?! – закричав він. Пірат стрибнув на підлогу й миттю забрався під ліжко. – Розпустив свою худобину!! – закричав на Черныха боцман. – Завтра ж списати на берег! Щоб духу його тут не було! Боцман вийшов з кубрика й так ляснув дверима, що кісточки доміно на столі жалібно підстрибнули. У кубрику настала тиша. Хтось чиркнув сірником. Хтось важко зітхнув. За стіною хлюпнула хвиля. – Недобре вийшло, – сказав Плехоткин. – Пірата, звичайно, нікуди не віддамо, але… недобре… – Може, піти порозумітися з боцманом? Адже Пірат же не навмисно… – Зараз краще не ходити… у гніві він. Завтра делегацію виділимо й підемо з ранку, – сказав дизеліст Сомів. І матроси стали розходитися через стіл – хто поліз із книжкою на ліжко, хто сіл писати лист, а Плехоткин вийняв гітару. Одну гарну пісню знав радіометрист Плехоткин. Шкіряні куртки, кинуті в кут, Ганчіркою завішене низьке вікно. Ходить за ангарами північна хуртовина, У маленькому готелі порожньо й темно. Співалося в цій пісні про північних льотчиків, але хлопцям завжди здавалося, що ця пісня складена про них – про моряків прикордонних військ, які в будь – яку погоду, удень і вночі, улітку й узимку сторожать границю нашої країни. Командир зі штурманом мотив пригадають старий, Голову рукою підіпре другий пілот. Підтягши струни старенької гітари, Слідом бортмеханік їм тихо підспіває. Цю пісню смутну забути пора нам, Наглухо мотори й серця зачохлені. Знову тягне з берега снігом і туманом, Снову ніч нелітна навіть для місяця… А ніч над океаном наступала дійсно нелітна: починав накрапати дрібний дощик, короткі холодні хвилі стукалися об камуфляжні вилиці прикордонного корабля, вахтовий матрос натягнув на голову каптур. По зеленому екрані локатора бігав тонкий промінь, ударяючись об прибережні скелі, об зграї бакланів, що злітають над водою, об близькі й далекі кораблі. Пісні піснями, а служба службою. – Підемо – Ка, я звожу тебе на палубу – перед сном подихати, – сказав Черних Піратові. – Вилазь – Ка. Однаково з рядового тебе розжалують. Чорних виліз на палубу, Пірат – за ним. Вони стояли в повній темряві й дивилися в одну сторону – на берег. Корабель за наказом командира загону йшов у порт – здати порушника, якого вони захопили тривожної штормовий уночі, і його мотобот. Вогні порту були вже зовсім близько. Звідти, від цих вогнів, легкий вітер крізь дощ доносив захід землі. – Так – А – А… – зітхнув Черних. – Але ж мені цього року, друг, демобилизовываться. Так – Те. Пірат теж зітхнув. У цю мінуту хтось вистрибнув з люка. Пірат повернув голову. Від неясної тіні людини пахнуло не машинним маслом і не мокрою робою, як від всіх інших матросів. Від нього пахнуло рибою! Пірат потягнув ніздрями цей добре знайомий запах, як раптом людина кинулася до хазяїна й одним ударом сшиб його з ніг. Хазяїн був великий і сильний, але він стояв боком і не міг, звичайно, бачити нападаючого. Вони покотилися по мокрій палубі. – А – А!… – захрипів хазяїн. І тоді Пірат кинувся до великої пітної спини, від якої йшов сильний захід риби. Він обійняв цей риб’ячий захід, і в цю мінуту кудись пропали всі правила пристойного поводження, якому його так довго вчив хазяїн. Гаряча хвиля полювання охопила Пірата, і він з насолодою запустив зуби у тверде тепле плече. Людина закричала. Він випустив зі своїх обіймів Черныха, зігнувся й ударив ведмедя. Удар був холодний – холодний, а потім – гарячий – гарячий… Пірат знайшов у собі сили ще раз хлестануть людини, що пахне рибою, лапою по голові й відкотився убік. Він ка
чався по мокрій палубі й уже не бачив, як Черних піднявся на ноги, як з люка вискочили моряки й віднесли долілиць людину, що пахне рибою, як прибіг фельдшер і відразу, на мокрій палубі, зробив укол Піратові, а моряки тримали його за лабети, щоб він не качався. Ножова рана в грудях у ведмедя була глибока… Людина, від якого пахнуло рибою, був досвідченим бандитом: він устромив ніж і повернула його усередині рани… Умер Пірат у кубрику, у тім самому кубрику, де він любив дивитися, як грають у доміно, де Плехоткин співав свою смутну пісню про північних льотчиків, а боцман робив строгі вселяння за безладдя. Навколо Пірата клопотали фельдшер і Затірка. Чорних з перев’язаною головою стояв біля стола й мовчачи дивився на ведмедя. Біля стола стояв і Дроздів. У кубрику було тихо, і тільки Куликов, що працював у штурманському пості, увесь час запитував у переговорник: – Ну, як там справи? – Погано, – відповідав боцман. Він похмуро вішав трубку переговорника на місце й витирав хусткою із червоної особи піт. Він не міг ніяк простити собі помилки з порушником: як так трапилося, що при обшуку злочинець зумів сховати невеликий ніж? Адже цим ножем він розрізав мотузку, що зв’язувала його, відкрив замок у прикомірку й, якби не Черних, що випадково стояли на палубі, стрибнув би з борта, а беріг був зовсім близько. Цим ножем він і вбив Пірата… Ховали ведмедя ранком. Боцман, Черних і Куликов висадилися зі шлюпки, вирили в мокрому піску могилу, загорнули Пірата в шматок старої парусини. У могилу ще поклав боцман один старий погон з нашивкою старшини третьої статті. Ніхто в нього не запитав, чому це він зробив, – ні Черних, ні Куликов. Потім могилу засипали. Боцман і Куликов дістали свої пістолети. Чорних дослав патрон у патронник автомата. « Ду – Ду, ду – ду!» – Зі стовбурів вилетіли короткі вогники, луна стрибнуло до мрячних скель. У шлюпці боцман сказав: – У корабельну книгу треба було б його записати, чи що… Сказав він це ні до кого не звертаючись, тому йому ніхто не відповів. Чорних, що налягав з боцманом на весла, відвернувся убік, а Куликов дістав сигарету й усе намагався прикурити на вітрі. Тільки щось сірники не запалювалися – відволожилися, видно. З півночі йшли важкі коричневі хмари, повертало на непогоду. У той же день випав перший сніг… Багато разів після цього прикордонний корабель із бортовим номером 93 проходив повз безіменний камінь. У шторм або при сонці, у заметіль або в туман. Погода на границі всяка буває. Щораз Вася Плехоткин уважно дивиться на зелений екран, на білі сплески, щораз вахтовий матрос Черних запитує в переговорник: – Ну, як там? – Нуль емоцій, – відповідає Плехоткин. – Нічого й нікого. Вони разом зітхають, згадуючи Пірата, – один у себе в прокуреному штурманському пості, іншої – на верхньому містку, де вітер так дощ. Але вже через секунду Плехоткин звично крутить ручки настроювання, а Черних раз у раз включає прожектор, удивляючись у чорність ночі, тому що границя не знає ні свят, ні будня, а знає тільки лише одне – службу. Спокійно, хлопці. Нуль емоцій. 1965Юрій Визбор Нуль емоцій – Ну що? – запитав Куликов. – Нуль емоцій. Нічого й нікого… Старший матрос Вася Плехоткин равнодушно дивиться, як по зеленому екрані локатора бігає тонкий промінь. Він ударяється об скелясті береги Кольського півострова, об високі хвилі, об зграї бакланів, що злітають над нічним океаном. Жодного судна не відзначає промінь, ні одного човна… «Нуль емоцій», як говорить у таких випадках Вася. Прикордонний корабель із бортовим номером 93 на середніх ходах іде уздовж невидимої риси – державного кордону СРСР, що вічно гойдається тут на студених північних хвилях. Взагалі – Те «нуль емоцій» видумав не Плехоткин, як це чомусь уважалося на кораблі, а капітан – лейтенант Дроздів. Один раз під час бесіди він сказав: «Прикордонну ситуацію вгадати неможливо. Тому кожний прикордонник у будь – якій обстановці, у будь – яких обставинах повинен бути до межі зібраний, а головне – спокійний. Не давайте під час бойових операцій розігруватися вашим почуттям, емоціям. Всі провокації, які влаштовують наші вороги, розраховані тільки на наші нерви. У всіх обставинах ви повинні пам’ятати – нуль емоцій!» От так говорив один раз капітан – лейтенант Дроздів, розмовляючи з особовим складом корабля… О третій годині ночі Дроздів піднявся зі своєї каюти на верхній місток. – Товариш капітан – лейтенант!… – почав була доповідь вахтовий. – Вільно, вільно… Дроздів закурив, долонями прикривши вогонь від вітру, подивилася нагору – як погода. Зірки, начищені немов солдати на параді, вис