«Бережи честь змолоду» (по творах Пушкіна, Куприна, Булгакова) – По декількох добутках

Сьогодні, як ніколи, варто задуматися над словом «честь». Перший раз я зштовхнулася із прислів’ям «Бережи честь змолоду», коли читала повість А. С. Пушкіна «Капітанська дочка». Уже тоді я спробувала розібратися в змісті почутого. Ми багато сперечалися будинку, у класі, кожний доводив свою крапку зору

Ішли роки. Читаючи різні літературні твори, я мимоволі верталася до цієї мудрої думки. Коли нам прочитали теми творів, сумнівів при виборі в мене не виникло. Я вибрала цю тему, тому що справа честі хвилював мене завжди.

«Бережи честь змолоду» – це епіграф до повісті А. С. Пушкіна «Капітанська дочка». Кожне слово із цього епіграфа має глибокий зміст. Бережи – значить зберігай, не втрачай протягом всього . життя Неможливо підібрати лише одне визначення до слова «честь». У словнику Ожегова дане пояснення: «честь:

1. Достоїнство, високий суспільно – моральний стан, що викликає загальна повага

2. Цнотливість, непорочність

3. Пошана, повага».

Я відразу ж згадала героя, що полюбився, Пушкіна, Петра Гринева. Відправляючись на службу, він одержав наказ від свого батька: «…служи вірно, кому присягнеш; слухайся начальників; за їхнім пещенням не ганяйся; на службу не напрошуйся; від служби не відговорюйся; і помни прислів’я: бережи плаття сновові, а честь змолоду».

Незважаючи на свою молодість, Гринев міцно засвоїв раду батька. Читаючи повість, я стежила за становленням характеру, за тими випробуваннями, які випали на його частку. І я бачила, що поняття «честь» для Гринева стало в житті важливіше всього. Навіть перед особою смерті, коли Пугачов вирішував його долю, Гринев не спасував

Коли я чую слово «честь», те мимоволі виникає асоціація з поняттям «російський офіцер». Не випадково існують такі сполучення: «честь маю», «людин честі», «віддати честь». До життя російського військового людини зверталися багато письменників. Серед них такі, як А. С. Пушкін (у повісті «Капітанська дочка»), А. И. Куприн (у повісті «Двобій»), М. А. Булгаков (у романі «Біла гвардія»). У своїх добутках вони намагалися показати проблеми життя російських офіцерів. А. Куприн у своїй повісті «Двобій» писав про будні армійського життя, відтворював обстановку нескінченної муштри. Куприн показує, що росіяни офіцери несли службу як «примусову неприємну панщину», не любили її, тяготилися нею. Командири, обтяжені численними турботами, боргами, витратами, що перевищують мізерну платню, затримували грошові солдатські листи, нечисто грали в карти. Куприн описує жорстокість начальства, випадки самогубства в солдатському середовищі. Але тим часом по своїх природних задатках офіцери в Куприна зовсім не бездушні лиходії. Їхні образи дані письменником у подвійному висвітленні. Самодержавний режим прогнив, недуги, хвороби армійського середовища – лише приватний прояв хвороби всього суспільства

Головний герой добутку – підпоручик Романов. Саме він відчуває та прірва, що відокремлює його від дозвільної багатої публіки, і він починає замислюватися над причинами цього тяжкого становища. Армійська служба перетворюється в обов’язок, нудотну, підневільну. Ніхто «у службу не вірить і розумної мети цієї служби не бачить». Загибель героя неминуча: «армійська знать», що створила міф про «честь мундира», про свою виняткову роль у житті країни, ополчается проти кожного, хто наважиться цей міф викрити

Зовсім інше відношення до військової служби в героїв роману М. А. Булгакова «Біла гвардія». Біла гвардія – це в основному «добродії офіцери», для яких честь, совість, військовий борг, лицарське відношення до жінки – невигубні вічні поняття. На частку головного героя випадають найбільш болісні переживання й сумніви. Але він залишається вірний собі й своїм принципам, він дорожить офіцерською честю й намагається її не втратити. Він не хоче бігти й не може цього зробити не тільки тому, що він ответствен за сім’ю, але головним чином тому, що він не може зрадити свою Батьківщину, не може залишити близьких йому людей, не може вийти з війни, як це зробив Тальберг. «ПРО, чортова лялька, позбавлена найменшого поняття про честь! Усе, що не говорить, як безструнна балалайка, і це офіцер російської військової академії. Це краще, що повинне бути в Росії…» Олексій Турбін як щирий офіцер думає насамперед не про себе й навіть не про інших, а про Росію, про свою честь Турбін – військовий лікар, він про

Політиці піклується мало. Приймаючи присягу, вірить, що може чесно служити, але не на благо когось нагорі», а на благо своєї Батьківщини, що він любить і поважає. Коли починається дія роману, Олексій уже розуміє, що валить те, чим жила вся їхня сім’я, що загублено був головне: росіянин почав воювати з росіянами, забувши про честь. Але Олексій, на відміну від багатьох, не паникует, він просто тверезо оцінює що відбувається й намагається знайти своє місце в тім житті, що настає. «Русь – країна дерев’яна, убожіючи й… небезпечна, і росіянинові людині честь – тільки зайвий тягар», у цих словах образа, біль, страждання за долю свого народу

У будинку Турбиных часто ведуться розмови про происходящем у Росії. Ми замислюємося над словами Мышлаевского: «На Русі можливо тільки одне: віра православна, влада самодержавна!» Зі сторінок роману з нами говорять теперішні офіцери, які, якщо буде потрібно, віддадуть своє життя до останньої краплі крові. Але я більше чим упевнена, що єдине, чого вони не зроблять, так це не втратять своєї честі. Великим планом показаний полковник Малишев, що загинув під час настання Петлюри, полковник Най – Турс, що прикриває відхід своїх солдатів. Це дійсно теперішні російські офіцери, для яких «честь» не порожній звук, а зміст всього життя!

Читаючи літературні твори, я мимоволі дивлюся на своїх однолітків і порівнюю їх з улюбленими героями. Звичайно, сьогодні зовсім інший час. Всі навколо сильно змінилося. Зовсім інакше сприймається поняття честі. Що робити, коли люди, замість того щоб заступитися за свою зганьблену честь, мовчать? Ми часто сперечаємося з подругою, як потрібно поводитися в тій або іншій ситуації. Після однієї зі сварок я написала вірші, якими хотіла б закінчити свою роботу:

Вся наша підлість – налицо.

Але мені одне лише незрозуміло:

Ах, невже так приємно,

Коли тобі плюють влицо.

Як це можна, не соромлячись,

Лити на себе такий бруд

И слухати неправда, розвісивши вуха,

Коли плюють нам прямо в душу?!

Тобі повторюють із недавніх пор,

Що звір, розбійник ти й злодій;

Уж дехто тобі сказав,

Що червоне світло зеленим став…

И той, кого ти захищав,

Тебе знову оббрехав

Коль щастя хочеш ти вдалині,

Не вір ошуканцям лукавим

Але вічно будеш ти неправим,

Не вставши за честь рідної землі

Я хочу вірити, що відродяться колишні поняття честі, шляхетності. Тоді кожна людина зможе з гордістю сказати: «Честь маю!»