Короткий зміст оповідання Буніна “Антоновські яблука” – Бунін И

Короткий зміст оповідання

Автор – Оповідач згадує недавнє минуле: ранню погожу осінь, весь золотий підсохлий і поріділий сад, тонкий аромат опалого листя й запах антонівських яблук: садівники насипають їх на вози, щоб відправити в місто. Пізно вночі, вибігши в сад і поговоривши зі сторожами, дивишся в темно – синю глибину неба, переповненого сузір’ями, дивишся довго, поки земля не попливе під ногами, і відчуваєш, як добре жити на світлі

Оповідач згадує свої Висілки, які ще із часу його дідуся були відомі в окрузі як багате село. Старі й баби жили там подовгу – перша ознака благополуччя. Удома у Висілках були цегельні, міцні. Середнє дворянське життя мало багато загального з багатої мужицької. Пригадується тітка Ганна Герасимівна, її садиба – невелика, але міцними, старими, оточеними столітніми деревами. Сад у тітки славився своїми яблунями, солов’ями й горлинками, а будинок – дахом: солом’яний дах його була незвичайно товстої й високої, почорнілої й затверділої від часу. У будинку насамперед відчувався захід яблук, а потім уже інші заходи: старих меблів цінної деревини, сушеного липового кольору

Пригадується оповідачеві його покійний шурин Арсеній Семеныч, поміщик – мисливець, у великому будинку якого збиралася безліч народу, все сытно обідали, а потім відправлялися на полювання. Надворі сурмить ріг, завивають на різні голоси собаки, улюбленець хазяїна, чорний хортиці, улазить на стіл і пожирає із блюда залишки зайця під соусом. Автор згадує себе верхи на злому, сильному й приосадкуватому «киргизі»: дерева миготять перед очами, удалині чутні лементи мисливців, гавкіт собак. З ярів пахне грибною вогкістю й мокрою деревною корою. Темніє, вся ватага мисливців ввалюється в садибу якого – небудь майже незнайомого холостяка й, трапляється, живе в нього по нескольку днів. Після цілого дня, проведеного на полюванні, тепло людного будинку особливо приємно. Коли ж траплялося проспати на наступний ранок полювання, можна був весь день провести в хазяйській бібліотеці, перегортаючи стародавні журнали й книги, розглядаючи замітки на їхніх полях. Зі стін дивляться фамільні портрети, перед очами встає стародавнє мрійливе життя, зі смутком пригадується бабуся

Але перемерли старі у Висілках, умерла Ганна Герасимівна, застрелився Арсеній Семеныч. Наступає царство дрібнопомісних дворян, що зубожіли до жебрання. Але гарна й це дрібнопомісне життя! Оповідачеві траплялося гостювати в сусіда. Встає він рано, велить ставити самовар і, надягши чоботи, виходить на ґанок, де його оточують гончі. Славний буде денек для полювання! Тільки по чернотропу з гончими не полюють, эх, кабы хортиці! Але хортиць у нього немає… Однак з настанням зими знову, як за старих часів, з’їжджаються дрібнопомісні друг до друга, п’ють на останні гроші, цілими днями пропадають у сніжних полях. А ввечері на якому – небудь глухому хуторі далеко світяться в темряві вікна флігеля: там горять свічі, плавають клуби диму, там грають на гітарі, співають…

Оповідач – «я» письменника, багато в чому подібне з ліричним героєм поезії Буніна. «Антоновські яблука» – символ России, що йде в минуле, подібний чеховському «Вишневому саду»: «Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя й – запах антонівських яблук, запах меду й осінньої свіжості». У Буніна незначна, здавалося б, деталь – запах антонівських яблук – будить низку спогадів про дитинство. Герой знову почуває себе хлопчиком, що думає: «…як добре жити на світі!»

У другий головкомі, що починається повір’ям «Ядреная антонівка – до веселого року», Бунін відтворить атмосферу, що йде, панської садиби своєї тітки Ганни Герасимівни. «Увійдеш у будинок і насамперед почуєш захід яблук, а потім уже інші: старих меблів цінної деревини, сушеного липового кольору, що із червня лежить на вікнах…»

Тема антонівських яблук і спустілих восени садів переміняється в третьої головкомі іншої – полюванням, що одна «підтримувала гаснучий дух поміщиків». Бунін докладно відтворить життя в садибі Арсенія Семеныча, прототипом якого був один з родичів письменника. Дається майже казковий портрет дядька: «Він високий на зріст, сухорлявий, але широкоплечий і стрункий, а особою, а особою – красень циган. Ока в нього блищать дико, він дуже спритний, у шовковій малиновій сорочці, оксамитових шароварах і довгих чоботах». Спізнившись на полювання, П. залишається в старому панському будинку. Він перебирає старі, дідівські книги, «журнали з іменами Жуковського, Батюшкова, ліцеїста Пушкіна», дивиться на портрети. «І стародавнє мрійливе життя встає перед тобою», – міркує П. Цей розгорнутий поетичний опис одного дня в селі нагадує пушкінський вірш «Зима. Що робити нам у селі. Я зустрічаю…».

Однак ця «мрійливе життя» іде в минуле. На початку заключні, четвертої головкоми він пише: «Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а меж тим мені здається, що з тих пор пройшло ледве не ціле сторіччя. Перемерли старі у Висілках, умерла Ганна Герасимівна, застрелився Арсеній Семеныч… Наступає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрання». Далі він заявляє, що «гарно й це дрібнопомісне життя», і описує її. Але заходу антонівських яблук наприкінці оповідання вже немає.