Класове й загальнолюдське в романі «Тихий дон» – Шолохов Михайло

Серед книг про передреволюційні й революційні події, громадянську війну «Тихий Дон» виділяється самобутньою унікальністю. Письменник розгорнув перед нами, читачами, грандіозну епічну картину життя козачого Дону з його історичними особливостями, традиціями, своєрідним побутом, несповідимим перетинанням людських шляхів И доль, соціальними потрясіннями. Це все – справжня правда, погляд на революцію не з одного боку, як це було в більшості книг того часу, а з обох. Оповідаючи про нещадне зіткнення ідеологій у кривавій громадянській війні, автор з неповторною силою виразив думки й почуття загальнонародні, загальнолюдські. Він не намагався сховати або приглушити гіркота трагедії, породженою революцією

«Тихий Дон» вражає гіркою, непривабливою правдою окреслення внутрішнього миру й учинків тих героїв, які фанатично ввірували в правовірність своєї «пролетарської позиції». Ведмедик Кошовий, друг – однокашник Мелехова, більшовик, проявляв нещадну непримиренність до всім «непролетарським елементам». Він роздягнув і розстріляв добровільно сдались червоноармійцям Петра Мелехова (це не перешкодило йому женитися на сестрі вбитого), поспішав у рідний Татарський, щоб «спалити полхутора». Безпричинно застреливши майже столітнього Гришаку, Кошовий «гидливо обійшов» труп, підпалив будинок і сараї, а потім «спав у сусідній леваді». Почуття «класової ненависті» проявлялося в Кошовому, як і в багатьох інших більшовиках, панувало над всіма іншими проявами душі. Кошовий, що фанатично вірує у свою класову правоту, – широко розповсюджений похмурий персонаж епохи

А трагічний Григорій Мелехов, людяний, чесний, не може не викликати співчуття. Йому багато разів доводилося спостерігати жорстокість і білих, і червоних, тому гасла класової ненависті стали здаватися йому марними; «Хотілося відвернутися від усього бурлившего ненавистю, ворожого й незрозумілого миру…» Котлярову, увлеченно що доводить, що нова влада дала бідним козакам права, рівність, Григорій заперечує: «Козакам ця влада, окромя розору, нічого не дає!..» Душу Мелехова страждає за його словами, того, «що став він на грані в боротьбі двох почав, заперечуючи обоє їх». Судячи з його роздумів, учинкам, він був схильний шукати мирні шляхи до рішення життєвих протиріч

Міжусобиці вимотали Мелехова, але людяне в ньому не згасло. От він на один день прийшов у рідний будинок, взяв на руки дітей… «Цілуючи їх по черзі, посміхаючись, довго слухав веселе щебетанье. Як пахнуть волосся в цих детишек! Сонцем, травою, теплою подушкою й чимсь ще нескінченно рідним. І самі вони – ця плоть від плоті його, – крихітні степові птахи… Ока Григорія застеляв мрячний серпанок зліз…» Це загальнолюдське – драгоценнейшее в «Тихому Доні», його живаючи душачи

У приголомшливій сцені похорону Ксенії перед нами з’являється вбитий горем, що випило до країв повну чашу страждань, до строку пристаріла людина, і ми розуміємо: відчути з такою силою горі втрати могло лише велике, хоча й поранене серце

Внутрішній конфлікт дозволяється для Григорія відмовою від війни й зброї. Направляючись до рідного хутора, він викинув його, «ретельно витер руки про підлогу шинелі».

Проявам класової жорстокості, ворожнечі, кровопролиття автор роману протиставляє споконвічну мрію людини про щастя, про згоду між людьми. Він послідовно веде героя до тої правди, у якій укладена ідея єдності народу як основа життя

Голосом миру й згоди супроводжує героїв роману пісня. Козачий пісенний репертуар, свого роду чуйна душа донського краю, щедро запам’ятав всі, чим жили донцы. Пісня стала важливою змістовною й художньою частиною добутку; вона супроводжує мирну тему, протистоїть війні, догмам класової ворожнечі, характеризує побут і історію краю…

Величезне враження робить сцена, коли в донському степу Григорій слухає, як співають відступаючі белоказаки. «Над чорним степом жила й панувала одна стара, що пережила століття пісня», що нагадувала козацтву про його колись нерушиму єдність. У її старожитніх словах чулося грізне застереження: «А зима застає, братики, холодна. Як і десь нам, братики, зимувати буде?» – і посередньо висловлений осуд міжусобиці

Що ж буде з людиною, Григорієм Мелеховим, що не прийняв цього ворогуючого миру, цього «здивованого існування»? Автор не відповідає на це питання. Його трагедія, посилена в романі трагедією майже всіх дорогих і рідних йому людей, відбиває драму цілого краю, подвергшегося насильницькій «класовій переробці».

Своїм «Тихим Доном» Шолохов звертається й до нашого часу, учить шукати моральні й эстетические цінності в добрі, світі, гуманізмі, братерстві й милосерді