Гротескові персонажі у повісті-казці Е. Т. А. Гофмана «Крихітна Цахес…»

Німецький письменник-романтик Ернест Теодор Амадей Гофман назвав свою казку про Крихітку Цахеса «невибагливим жартом, легко начерканим задля ско – роминущого розважання». Та читачі усього світу «розважаються», із цікавістю чи­таючи. її уже два століття! Коли починаєш читати казки Гофмана, навіть і не здогадуєшся, що зіткнешся з іронічним зображенням героїв. Іронія звучить в ав­торській мові Гофмана, який піддає усе сумніву, запереченню. Одна з найго – етріших барв іронії Гофмана — гротеск. Гротескові персонажі Гофмана з одного боку створюють спотворене та жахливе враження, з іншого — комічне, комедій­не. Кожний з персонажів втілює в собі якесь окреме явище, згущене, сконцен­троване в образ.

Одним з головних гротескових персонажів є Крихітка Цахес — з одного боку реальний потворний хлопчисько, з іншого — фантастична істота, створіння ча­рів феї Розабельверде. Він огидно верещить і нявкає. Його верещання робиться іще потворнішим, коли про нього починають говорити, що він прекрасний і ро­зумний. Романтичний Гофман вдається до надмірних перебільшень у змалюванні Цахеса. «Пуголовок з ніжками павука», «чудовий Цінноберик», Цахес у Гофмана уособлює всемогутність Золота. Ставши першою особою в князівстві Керепес, він перетворюється на кумира публіки, яка одноголосно схвалює Цахеса як найкра­щого поета і музиканта — «божественний Ціннобер!», «геніальний композитор!». Не дарма ім’я Цахеса стало художнім узагальненням, символом.

От людина, яка стоїть на чолі князівства Керепес — князь Барсануф, наступ­ник Пафнуція Великого. Він вважає себе не більше і не менше, як «батьком віт­чизни», чомусь ненавидить фей і чаклунів і виганяє їх з країни — і разом із ними казку, чари, фантазії. Його великі пристрасті — золота горілка з Данцига та наго­роди. Це він — автор нового ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма діа­мантовими ґудзиками. Він — уособлення чиновницької недалекоглядності і при­земленості, робить з духовного карлика міністра — взірець для усього князівства, а потім не може навіть побачити того міністра у реальному карликові. Винними за все, що коїться навколо, Барсануф вважає оточуючих, а не самого себе, і ще­дро роздає покарання.

Іще один чиновник — пихатий барон Претекстатус, який, власне, і підштовхнув фею Розабельверде на жахливе чаклунство, що призвело появу культу Цахеса у кня­зівстві. Він був настільки пихатий, що, як каже Гофман, він сумнівався, «чи здатна очолити притулок панна, яка не може вказати предків хоч би до тридцять друго­го коліна…» — і наказав феї змінити ім’я хоч би на Рожа-Гожа… Барон має «осві­ту», єдиною радістю від якої є вміння розбірливо писати французькими літерами.

Так само пихатий і професор Мош Терпін, «генерал-директор природничих справ», який займається лише тим, що піддає цензурі та ревізує сонячні й місячні затемнення і передбачає погоду. Отримуючи найкращих птахів і звірів з князів­ських лісів, професор… смажить їх «дія дослідів». Терпін навіть займається «на­укою», пише трактат про те, чому вино має інший смак, ніж вода.

Хтось з великих сказав, що людство розлучається зі своїм минулим, коли смі­ється. Добре було б, якби, прочитавши великого німця Г’офмана, людство ось так, граючись, усміхаючись від його дотепів, дивакуватих персонажів, розлучилося б із культом особистості, низькопоклонством, плазуванням, пихою, марновірством — усім, що заважає йому жити.