«Позбутися від думки люди не можуть…» (Аксаков) – Биків Василь

Велика Вітчизняна війна – найтяжке випробування, що випало на частку російського народу. Це найтрагічніший період російської історії. Саме в такі важкі моменти проявляються кращі людські якості

Те, що люди змогли із честю витримати це випробування, не упустити свого достоїнства, захистити свою Батьківщину, своїх дітей – найбільший подвиг. Здатність до здійснення подвигу – найважливіша якість справжньої людини. Щоб зробити його, потрібно насамперед забути про себе й думати про інших, забути про смерть і страх смерті, кинути виклик природі своїм зреченням від властивої всьому живому спраги життя. Тому однієї з найважливіших тем нашої літератури є тема подвигу людини на війні

Багато письменників самі пройшли важкий солдатський шлях, багато хто з них були свідками великої трагедії й великого подвигу. Не залишають байдужими добутки К. Симонова, В. Быкова, В. Некрасова, Б. Васильєва, Г. Бакланова й багатьох інших письменників. Кожний письменник по – різному намагається зрозуміти, що дозволяє людині зробити подвиг, де моральні джерела цього вчинку

Василь Биків. Повість «Сотник». Зима 1942 р…. партизанський загін, обтяжений жінками, дітьми, пораненими, оточений. На завдання відправляються двоє – Сотників і Рибалка. Рибалка – один із кращих солдатів у партизанському загоні. Його практична хватка, уміння пристосуватися до обставин життя виявляються безцінними. Його протилежність – Сотників, скромна, непомітна людина, без явних зовнішніх ознак героя, що був учитель. Чому, будучи слабким, хворим, він пішов на відповідальне завдання? «Чому вони, а не я повинен іти. Яке я маю право відмовлятися?» – так думає Сотників перед відходом на завдання

Коли Сотників і Рибалка попадають у полон, тоді проявляються по – справжньому їхні моральні якості. Ніщо не говорило про те, що міцний і здоровий Рибалка злякається й стане зрадником, змучений хворобою, пораненням, побоями Сотників до останньої мінути буде триматися мужньо й прийме смерть без слабості й страху. «Я партизан… – не дуже голосно сказав Сотників. – Інші ні при чому. Беріть одного мене».

Джерелами його мужності є висока моральність, переконаність у правоті своєї справи, тому йому не соромно було дивитися в очі хлопчика. «От і все кінчено. Напоследок він відшукав поглядом застигла стеблинка хлопчиська в будьонівці».

У повісті В. Быкова немає абстрактної людини. В одному випадку страх смерті знищує в людині все людське, як це відбулося з Рибалкою; в інших випадках у тих же обставинах людин переборює страх і випрямлюється у весь свій моральний ріст. Такими показали себе й Сотників, і староста Петро, і селянка Демчиха.

Війна – це завжди важкий тягар у житті людей, але найбільше своєю вагою вона давить на плечі жінки. Під час Великої Вітчизняної війни жінки кинули виклик природі, відмовившись від «жіночої» життя й почавши жити не властивої «чоловічий».

У своєму добутку «У війни не жіноча особа» С. Алексиевич описує героїнь Великої Вітчизняної, іменитих і безвісних, завдяки яким ми зараз живемо. Вони заслонили нащадків від ворога, поклавши на вівтар Перемоги все: своє життя, своє щастя – усе, що в них було. Жінка – Снайпер… Сполучення протиприродне. Було складно переступити рису між життям і смертю й убивати в ім’я життя

Згадує снайпер Марія Іванівна Морозова: «Наші розвідники взяли одного німецького офіцера, і він був украй здивований, що в його розташуванні вибито багато солдат і всі поранення тільки в голову. Простій, говорить, стрілок не може зробити стільки влучень у голову. «Покажіть, – попросив, – мені цього стрільця, що стільки моїх солдатів убив, я велике поповнення одержав, і щодня до десяти чоловік вибувало». Командир полку говорить: «На жаль, не можу показати, це дівчина – снайпер, але вона загинула». Це була Сашко Шляхова. Вона загинула в снайперському двобої. І що її підвело – це червоний шарф. А червоний шарф на снігу помітний, демаскування. І от коли німецький офіцер почув, що це була дівчина, він голову опустив, не знав, що сказати…»

Безсмертний подвиг під час війни зробили лікарі, надаючи допомогу мільйонам поранених, допомагаючи людям, не щадячи себе, своїх сил, свого життя

Згадує Катерина Михайлівна Рабчаева, санінструктор: «Першого пораненого тягла, у самої ноги підкошувалися. Тягну й шепочу: «Хоча б не помер… Хоча б не помер…» Перев’язую його, і плачу, і щось говорю йому, шкода…»

«Раненых нам доставляли прямо з поля бою. Один раз двісті чоловік поранених» у сараї, а я одна. От і не пам’ятаю, де це було… У якому селі… Стільки років пройшло… Пам’ятаю, що чотири дні не спала, не присіла. Кожний кричав: «Сестричка… сестричка… допоможи, миленька!..» Я бігала від одного до іншому й відразу заснула. Прокинулася від лементу, командир, молоденький лейтенант, теж поранений, піднявся на здоровий бік і кричав: «Мовчати! Мовчати, я наказую!» Він зрозумів, що я без сил, а всі кличуть. Їм боляче: «Сестра… сестричка…» Я як підхопилася. Як побігла – не знаю куди, чого… І тоді я перший раз, як прийшла на фронт, заплакала…»

Книга «У війни не жіноча особа» закінчується закликом «Поклонимося їй, до самої землі. Її великому Милосердю». Це заклик до нас – молодим

Дуже багато подвигів зроблено у війну, але досить прочитати повість Б. Васильєва «У списках не значився», щоб почати розуміти джерела цього героїзму, які виходили з беззавітної любові Кродине.

Цей добуток про те, який шлях зрілості проходить за короткий строк оборони Брестської міцності дев’ятнадцятирічний лейтенант Плужников. Тільки що Микола закінчив військове училище. По своєму проханню він одержав призначення в одну із частин особливого західного округу командиром взводу. Пізно вночі 21 червня 1941 р. він прибуває в міцність, маючи намір ранком з’явитися до командира, щоб зарахуватися в списки й приступитися до обов’язків. Але почалася війна, і Плужников так і залишився поза списком. Звідси й назва повести. Але головне – це показ героїзму й внутрішньої краси наших воїнів

Після трьох перших днів лютих боїв «дні й ночі оборони фортеці злилися в одну єдину мету вилазок і бомбувань, атак, обстрілів, блукань по підземеллях, коротких сутичок з ворогом і коротких, схожих на непритомність, мінут забуття. І постійного виснажливого, що не проходить у сні бажання жити».

Коли німцям удалося ввірватися в міцність і розірвати її оборону на окремі, ізольовані вогнища опору, вони стали перетворювати міцність у руїни. Але вночі руїни оживали знову. «Поранені, обпалені, виснажені піднімалися з – під цегл. Виповзали з підвалів і в штикових атаках знищували тих, хто ризикував залишитися на ніч. І німці боялися ночей».

Коли наприкінці Плужников залишається єдиним захисником міцності, він продовжує боротися поодинці. Навіть коли його затисли в пастку, він не здався й вийшов лише тоді, коли довідався, що німці були розбиті під Москвою. «Тепер я повинен вийти й останній раз подивитися їм в очі». Він ховає бойовий прапор, щоб воно не дісталося ворогам. Він говорить: «Міцність не впала: вона просто минула кров’ю».

Людей, які загинули при обороні Брестської міцності, називають героями з героїв, які, залишившись в оточенні, не знаючи, чи жива країна, боролися з ворогом до останнього

Історія війни повна фактів мужності й самовідданості мільйонів людей, що беззавітно захищали свою Батьківщину. Здобути перемогу у війні можуть лише люди, що володіють сильним духом, що мають тверді переконання, готові йти за них на смерть. Під час війни виявилися всі ці якості російського народу, його готовність робити подвиги в ім’я волі. Вертаючись до слів Ґете, можна укласти, що щодня війни був битвою за життя й волю. Перемога, з такою працею завойована російським народом, була гідною нагородою за все зроблене їм