Образ Петербурга в поемі Пушкіна “Мідний вершник” – Пушкін Олександр

Поема “Мідний вершник” – живий образний організм, що не терпить однозначних тлумачень. Всі образи тут багатозначні, символичны. Образи Петербурга, Мідного вершника, Неви, Євгенія мають самостійне значення, але в рамках поеми тісно взаємодіють друг сдругом.

Історію й сучасністю поет пояснює через ємний і символічний образ Петербурга

Поема відкривається “Вступом”, у якому образ міста займає пануюче місце. Петербург тут – глибоко символічний пам’ятник плодотворності єдності мільйонів людей. Ця плодотворність у тім, що був створений місто, потрібний для Росії, місто для людей, місто, що віддає добро, закладене в ньому його будівельниками. Тому в опис Петербурга нерідко вторгається автор з вираженням своєї любові до нього:

Люблю тебе, Петра створіння…

Петру належить сама ідея створення цього міста, ідея в масштабі цілої Росії, а побудував його народ для людей. Усе в ньому прекрасно, гармонійно, сповненоі величі, краси й добра. “Людяність” міста розкривається у твердженні сприяння Петербурга творчості:

…Твоїх замислених ночей

Прозорий сутінок, блиск безмісячний,

Коли я в кімнаті моєї

Пишу, читаю без лампади…

Надалі опис читачеві відкриваються всі нові й нові сторони міста. Перед нами з’являються славний міста, нова столиця могутньої Росії, що любить поет. І він захоплює читача своєю прихильністю до дорогим йому місцям Петербурга

Але чим більше поет говорить про пишну красу міста, тим більше створюється враження, що він якийсь нерухливий, навіть почасти неприродний. Поет бачить “сплячі громади пустельних вулиць”, чує “шипенье пінистих келихів”, але людей на вулицях ні, як немає і їхніх осіб на тлі келихів

В “Вступі” намічений головний принцип зображення міста, реалізований у двох частинах “петербурзької повісті”, – контраст. У першій частині вигляд Петербурга міняється, це вже не пишний “юний град”, а “затьмарений Петроград”. Місто перетворюється в міцність, обложену Невою. Нева – теж частина міста, і це варто відзначити. Лихо приходить як би зсередини, саме місто бере себе приступом; назовні виходить все те, що було негідно зображення, приховано за описом парадності:

Лотки під мокрою завісою,

Уламки хатин, бревны, покрівлі,

Товар запасливої торгівлі,

Пожитки блідої вбогості,

Грозою знесені мости,

Труни з розмитого цвинтаря

Пливуть по вулицях!

И тільки тепер з’являється на вулицях народ, “тісниться купами” на берегах Неви. Бурхлива Нева складно співвіднесена зі стихією народного збурювання: вона те метається, “як хворий у своєї постеле неспокійної”, те рветься “до моря проти бури” і, зустрівши перешкоду, бунтує, то нарікає “пені…як чолобитник у дверей”.

Вся перша частина – картина народного нещастя, і саме в цей момент уперше з’являється фігура “кумира на бронзовому коні”, що незворушний, на відміну від живого царя, неспроможного протистояти стихії

Після повені міські протиріччя не тільки не зникли, але ще більше підсилилися. Петербурзька окраїна, куди кинувся Євгеній, нагадує “поле бойове”, змитий бурхливою стихією будиночок улюбленої Євгенія Параші є уособленням загальної трагедії; але вже на наступний ранок усе вертається до колишнього порядку – місто знову байдуже до людини. Знову він стає містом торговців, чиновників і “злих дітей”, що кидають камені в божевільного Євгенія

Петербург з’являється як твердиня російського самовластья, як центр самодержавства, і він ворожий людині. Столиця Росії, створена народом, обернулася ворожою силою для нього самого й для окремої людини. Пушкіна як би підкреслює, що місто, що не виникло поступово, що не виріс із села, як переважна більшість інших міст, а насильно побудований на цьому місці всупереч плавному плину історії, якщо й буде стояти, то жителям його прийде розплачуватися за те, що засновник практично пішов проти законів природи

У центрі міста – пам’ятник його засновникові, а сам Петербург є величезним пам’ятником особистості Петра; і протиріччя міста відбивають протиріччя його засновника