Короткий зміст Чарівне кільце Платонов А. П – Часть 1
Жила в селі селянка. При ній жив син її Семен, неодружений ще. Жили вони бідно: спали на соломі, одежонка в них стара, латана й у рот їм покласти нема чого. Жили вони давно: тоді землі в селян було мало, а що й було, що так не народить була земля: що й посіє селянин, то вимерзне, а не вимерзне, так від посухи посохне, а не посохне, так вимокне, а не вимокне, так сарана пожере.
Одержував Семен у місті пенсію за батька – копійку на місяць.
От іде Семен один раз із грошима, з копійкою, і бачить:
одна людина надягла собаці мотузку на шию й удавливает неї. А собака – те всього маленьке, біленька, щеня.
Семен до тої людини:
– Ти пошто щеняти мучиш? А той йому:
– А яке тобі справа? Хошь уб’ю, хошь немає – не твоя справа.
– А ти продай мені його за копійку!
– Бери!
Віддав Семен останню копійку, взяв щеняти на руки й пішов додому.
– Немає в мене корови, немає коня, зате щеня є. Приніс він щеняти додому, а мати свариться:
– Дурний ти в мене! Нам самим є нема чого, а він собак купує!
– Нічого, мама, – відповідає їй син, – і щеня худобина: не мукає, так бреше.
Через місяць Семен знову пішов у місто за пенсією. Вийшла копійка збільшення, одержав він дві копійки.
Іде він додому, а на дорозі та ж людина кішку мучить. Підбіг Семен до нього:
– Пошто ти живу тварину спотворюєш?
– А тобі – те що? Чай, кішка – те моя!
– Продай неї мені!
– Купи, так кішка – те, дивися, дорожче собаки.
Сторгувалися за дві копійки.
Поніс Семен кішку додому. Мати пущі колишнього засварилася на сина – і в той день до вечора сварилася, і на інший день із ранку початку сваритися.
Пройшов місяць. Пішов Семен знову в місто за пенсією. Знову на копійку збільшення вийшло: одержав Семен три копійки.
Іде Семен з міста, а на дорозі коштує та ж людина й змієві давить. Семен відразу ж до нього:
– Не вбивай її, ця змія бач яка, я й не видал таку – повинне, вона неотруйна. Краще продай неї мені.
Купив він змієві за всі гроші, скільки було в нього, за три копійки, поклав неї за пазуху й пішов додому.
Змія відігрілася й говорить:
– Не жалуй, Семен, що останні гроші за мене витратив. Я не проста змія, а змея – скарапея. Без тебе прийшла б мені смерть, а тепер я жива, і мій батько тебе віддячить.
Прийшов Семен додому й випустив змієві через пазуху. А мати як побачила змію, так на грубку залізла й навіть побранить сина не може: у неї мова оніміла з переляку. Змія ж Скарапея заповзла під грубку, згорнулася там і заснула.
От і стали жити – собака біла так кішка сіра, Семен з матір’ю так змія Скарапея, а всього п’ятеро.
Не злюбила мати Семена Скарапею – Змієві: тобто їй не дасть і води не поставить, то на хвіст наступить.
Говорить тоді Скарапея Семенові:
– Твоя мати кривдить мене. Проводь мене до мого батька. Поповзла змія по дорозі, а Семен слідом пішов. Довго йшов він за змеею – день і ніч. Обступили їхні темні нетрі. Подумав Семен: куди він іде і як назад повернеться? А змія утішає його:
– Не бійся нічого, зараз доповземо, це вуж зміїне царство почалося, бачиш? А я зміїного царя дочка, і зараз ми побачимо мого батька. А тепер слухай. От коли я скажу йому, як ти мене врятував, він подякує тебе й дасть тобі багато золота, а ти золота не бери, а попроси одне золоте кільце, що в батька на пальці. Кільце це чарівне. Батько для мене його береже, а я хочу тобі його подарувати.
Прийшов Семен зі зміїною царівною до Змія – Паную. Змій зрадів дочці.
Говорить він Семенові:
– Спасибі тобі, Семен, урятував ти мені улюблену дочку! Видав би я її заміж за тебе, не пошкодував би, так є в неї сговоренный наречений. Бери в мене золота скільки хочеш!
Семен золото не бере, а говорить зміїному цареві:
– Дай мені кільце із твоєї руки, воно мені буде на згадку про твою дочку. На ньому, бачиш, на твоєму кільці, зміїна голівка видавлена й два зелених камені, як ока, горять.
Задумався зміїний цар, а потім зняв кільце з руки й віддав Семенові й сказав йому потихеньку на вухо, як треба діяти кільцем, щоб викликати чарівну силу.
Попрощався Семен зі зміїним царем і з дочкою його Скарапеей, а неподалік отут стояв ще прийомний син зміїного царя – Аспід; так Семен і з ним попрощався.
Прийшов Семен додому, до матері. А вночі, коли мати лягла на спочинок, Семен перемістив зміїне кільце з пальця на палець, і в той же момент з’явилися перед ним дванадцять молодцев.
– Здраствуй, новий хазяїн, – говорять. – Чого тобі потрібно? Семен їм у відповідь:
– А насипати, братики, борошна комора, так цукру, так масла небагато.
– Ин добре, – молодці говорять. І пропали.
Прокинувся Семен ранком, бачить – мати кірки сухі мочить так жує їхніми старими зубами.
– Чого ж ти, мати, тесту не поставила й не охаживаешь його? Поставила б тісто й пирогів би напекла.
– Опам’ятайся, синок! У нас друге літо борошна й жмені немає.
– А ти навідайся, мама, у комору – дивися, і знайдеш.
– Так там і миші з голоду подохли! Чого дивитися в порожнє місце? Нешто двері піти наглухо приперти.
Пішла мати до комори, торкнула двері, а двері розгорнули, і мати Семена головою в борошно так і впала.
З тих пор вони стали жити ситно. Половину борошна Семен продав і купив на всі гроші яловичини, так у них і кішка із собакою щодня котлети їли, вовна в них лисніти стала.
И побачив один раз Семен бачення в сні. Тільки він задрімав, бачить, як живу, прекрасну дівицю, а прокинувся – немає її. Занудьгував Семен по ній, а де вона, і сам не знає.
Переодяг він зміїне кільце з пальця на палець. І дванадцять молодцев – от вони.
– Чого накажеш, хазяїн?
– запитують.
Семен їм: так і так, говорить, бачив я прекрасну дівицю, а де вона, не знаю, а туди – те мені й потрібно.
Глядь – і опинився Семен в іншому царстві, де жила та сама прекрасна дівиця.
Запитав він у тамтешнього жителя про прекрасну дівицю.
– Це яка? – запитав у Семена житель. Семен розповів, яка була дівиця.
– Так вона царська дочка! – сказав йому житель.
Перемістив Семен кільце й велів молодцям доставити його в палац до царівни. Опинився він у палаці, бачить він молоду царівну, і отут вона ще краще була, чим почудилась йому в сні.
Зітхнув Семен – чого будеш робити? – і знову за кільце: викликав молодцев і велів повернути його додому.
От живе він будинку, так смутно йому без царівни: і їжа не їсться, і брага не п’ється.
Дивиться на нього мати:
– Занедужав ти, чи що, або нудьгуєш про кого?
– Нудьгую, мама, – сказав Семен і розповів, що з ним трапилося.
А мати, як почула, злякалася:
– И що ти удумал? Так хіба можна селянському синові царівну любити? Царі – Те – люди помилкові й лукаві, вони й насміються, і поглумляться над тобою, і життя тебе позбавлять, а вуж дочка за тебе не видадуть! Женися – Ка ти на бідній селянській дівчині, дивишся – і щасливим будеш.
А Семен одне говорить: іди, мати, так іди – сватай за мене царівну. А мати не йде, не хоче.
Подумав тоді Семен, що йому робити, і видумав. Узявся він за свій зміїний перстень, викликав молодцев. Ті – от вони:
– Чого потрібно, хазяїн?
– А потрібні мені хоромы, і щоб до ранку були готові. А для матері влаштуйте в хоромах богатые покои й у постіль їй покладете пухову перину.
Молодці йому у відповідь:
– Побудуємо хоромы, хазяїн, і перину пухом наб’ємо! Прокинулася ранком Семенова мати, а піднятися відразу не може: угрузла вона в пуховій перині. Дивиться навколо по світлиці – довідатися нічого не може: у сні, чи що, це иль справді? Отут Семен до неї підійшов і говорить:
– Здраствуй, мама! Виходить, всі справді. Запитує вона:
– Звідки ж у нас добро таке з’явилося? А син їй у відповідь:
– Добро, мама, з добра з’явилося. Тепер і тобі жити покойнее буде, і мені за кого хочеш свататися можна – усім я ровня. Подумала мати: "Ишь, син у мене який умілий так удалый!"
А син їй знову за своє:
– Ступай, матінка, до царя й царівни, посватай за мене царівну.
Оглянулася мати, пройшлася по хоромам.
"Эко дивно стало в нас! – бачить вона й вирішила – – А сходжу – ка я й справді до царя, посватаю його дочку! Хоч і не ровня ми йому, так вуж тепер нам до нього недалече".
И пішла.
Приходить вона в царску хату, у столову світлицю. Цар із царицею в ту годину чай пили й на блюдце дули, а молода царівна у своїй дівочій горенке придане перебирала в скринях.
От цар із царицею в блюдця дмуть, на Семенову матір не дивляться. Із блюдець бризи летять, чай проливається на скатертину, а чай із цукром. Цар, а чай пити не вміє!
Семенова мати й говорить:
– Чай – не вода. Чого бризкаєте? Цар глянув на неї:
– А тобі чого надоть?
Вийшла мати на середину світлиці, під сволок .
– Здрастуйте, – говорить, – цар – государ – імператор. У вас товар, у нас купець. А чи не віддасте вашу дочку заміж за нашого сина?
– А хто такий твій наречений? Яких він пологів, яких міст і якого батька син? Мати у відповідь:
– Роду він селянського, села нетутешньої, а по по батькові Семен Єгорович. Не чув такого? Отут цариця так і ойкнула:
– Так що ти, сваха, з розуму, що ль, зійшла? Ми в наречених – те як у сміттю якому риємося – вибираємо. Хіба піде наша дочка за мужика?
Образилася Семенова мати за сина:
– Це який мужик, матінка, трапиться! Інший мужик – проти нього й десять царських синів нічого не коштують, а вуж про дівок – дочок і говорити нема чого! Такий от і мій!
Цар придумав тут хитрість.
– Нехай, – говорить, – твій наречений від нашого избяного палацу так до вашого ґанку міст кришталевий побудує. Тоді ми по такому мосту приїдемо женихово життя дивитися.
Повернулася Семенова мати до рідного двору. У сінях їй попалися назустріч собака з кішкою, гладкі сталі.
Сволок – стельова балка в сільській хаті.
Мати в серцях прогнала їх ладь. "Ишь, – подумала, – тільки сплять так їдять! Яка від них користь!" Сказала вона синові:
– Понапрасну ходила, не згодна вони.
Семен зачудувався:
– Невже не згодні? За мене – те?
– А ти думав – зрадіють! А цар ще й посміявся над нами "Нехай, говорить, від нас до вас наречений міст кришталевий побудує, а ми до вас по кришталі приїдемо в гості".
– Це, мама, ніщо для нас!
Уночі Семен переметнув кільце з однієї руки на іншу, викликав молодцев і велів їм побудувати до ранку кришталевий міст, і щоб міст від ихнего ґанку до царського избяного палацу поверх пройшов, через всі ріки і яри, і щоб по мосту самосильна машина ходила
З напівночі до зорі всюди окрест молотки стукали й пилки пиляли.
Семен вийшов ранком на ґанок, дивиться – а міст вуж готовий, і по кришталевому мосту ходить самосильна машина.
Семен до матері:
– Ступай, мама, до царя тепер. Нехай вони в гості до нас збираються, я на самосильній машині туди підкочу!
Пішла мати до царя. Тільки ступила вона на міст, на кришталь самий, а кришталь слизький, отут вітер подув на неї позаду, вона присіла від страху, так так і покотилася до самого царського ґанку
Приходить вона до царя:
– Вчерась була я у вас, так ви міст побудувати веліли нареченому. Подивитеся у віконце – от тобі й міст готовий. Глянув цар у віконце:
– Ишь ти ан правда – міст! Знати наречений – те вмілець! Надяг цар золоті парчеві штани, надяг корону, кликнув царицю й вийшов на ґанок. Похитав він поруччя – чи міцно коштують? Поплескав долонями по кришталевих цеглах – не чи підробка? Ні, міст побудований по доброті.
Отут Семен на дивовижній самосильній машині під’їхав. Відчиняє він дверку в машині й говорить:
– Сідаєте, цар – государ з женою – супругой, подаруйте до нас у гості.
– Я – Те з полюванням, – цар говорить, – а от дружина моя як би не оробела.
Семен до цариці, а вона руками махає:
– Не поїду Пристрасть яка! Сронит у ріку, так що отут гарного!
Тут з’явилися вельможі до царя Старший вельможа рада подає
– Потрібно, государ, проїхати, приклад показати. Нехай не подумають, що ти оробел.
Робити нема чого. Вліз цар із царицею в машину, а вельможі на зап’ятах, на штирях зависли, за гаки вчепилися.
Засвистіла, зашуміла, загуділа, затремтіла машина, у дзвінок задзвонила, жаром – пором запихкала, скакнула й поїхала. Їхали, всю дорогу гойдалися – спасибі, недалеко було, усього один міст переїхати.
Доїхали до. Семенових хором; Семен з машини вийшов, хотів цареві дверку відкрити, а вуж вельможі вперед його поспіли – волокут вони з машини пануючи й царицю, піддувалами на них махають, у почуття їх приводять, щоб вони отямилися.
Цариця серчает – кричить, а цар хоч і мовчить, так, видно, їй підтакує.
– Ох, нудно! – шумить цариця. – Ох, заколисало, растрясло й розтріпало! Ой, блазень із тобою, де ти є, наречений – те? Бери дівку, а ми – те назад пішки підемо.
А далі вийшло все за бажанням Семена. Видали за нього дівку – царівну, і став він жити з женою. Спершу вони добре жили, нема чого сказати.
Так трапилося от що. Пішов Семен з женою в ліс гуляти. Зайшли вони далеко, вморилися, лягли під дерево й задрімали.
У той час проходив по лісі Аспід, прийомний син Змія – Пануючи. Аспід побачив кільце на пальці Семена й від заздрості перетворився в гадюку. Він давно хотів, щоб це кільце було в нього, він знав його чарівну силу й просив його в Змія. Однак Змій – Цар не віддав Аспідові чарівного кільця й не сказав, як їм треба орудувати. Звернувся Аспід у прекрасну дівицю, прекрасніше молодої дружини Семена, розбудив Семена й покликав за собою. "Тоді й кільце моє буде", – подумав Аспід. А Семен подивився на незнайому прекрасну дівицю, що вабила його, і сказав їй:
– Ступай, куди йшла. Хоч ти й гарна, навіть краще моєї дружини, так дружина мені миліше, за тобою я не піду.
Сказав так Семен і знову заснув.
Звернувся тоді Аспід у прекрасного юнака, у молодця з молодцев. От розбудив він царівну, дружину Семена, і красується перед нею,
"Ой, ктой – те! – подумала царівна. – Так він краще Семена! От би мені в наречені такого, коли я дівкою була!"
Наблизився Аспід до Семенової дружині й простягнув їй руку. Царівна піднялася із землі, подивилася на Семена, а в нього сміття на особі, ніздрями він пил роздмухує.
– Ти чий? – запитала царівна в Аспіда.
– А я царський син, по прозванню Молодець із Молодцев.
– А я царська дочка.
– Підемо із мною, я тебе не скривджу!
– Підемо, молодець? – сказала Семенова дружина й подала Аспідові руку.
Аспід нашептав на вухо царівні, навчив її, що треба зробити, а царівна на все погодилася, Тоді Аспід пішов. А він навчив неї вызнать у Семена дія чарівного кільця й принести йому те саме кільце.
От пішла вона із Семеном додому, взяла його за руку й запитала його, чи правда, що в нього на пальці кільце чарівне. І якщо він любить неї, нехай скаже, як це кільце діє.
Семен, по доброті, розповів дружині про своє кільце. "Раз дружина мене любить, – подумав Семен, – нехай і про кільце моєму знає, вона мені зла не зробить".
И надяг Семен чарівне кільце на палець дружини. Коли кільце знадобиться, його завжди можна взяти назад.
А вночі царівна перемістила кільце з одного пальця на інший, і негайно з’явилися дванадцять молодцев:
– Ми – от вони! Чим служити тобі, нова господарка? Царівна дає їм наказ:
– Служите мені от чим. Візьміть ці хоромы та й міст кришталевий і перенесіть їх туди, де живе Молодець із Молодцев.
Тільки й був одружений Семен Егоров син.
Прокинувся він з матір’ю – нічого в них немає, одна худа хата й комора порожній, як колись було. І залишився Семен з однією матір’ю, так ще кішка й собака при них, усього четверо, а є їм, уважай, нема чого.
Семен не зітхнув, не поскаржився. Згадав він, що мати йому говорила: не женися на царівні – не буде щастя. Не послухався він матері!
Подивився Семен з горя у віконце, бачить – карета їде, а в ній цар. Вийшов цар з карети саме навпроти Семенова віконця;
дивиться – куди що ділося: ні хором немає, ні кришталевого мосту, ні блиску – одна худа хата, а у віконце на царя Семен дивиться.
Цар як закричить:
– А що отут таке? А де моя дочка – царівна? Ах ти, ошуканець!
Семен вийшов до царя, сказав йому правду, як було: що царська дочка взяла в нього чарівне кільце й обдурила його.
Цар правді не повірив, а розгнівався й велів посадити Семена у в’язницю, покуда він не скаже, де царська дочка.
Повели від матері сина, не стало в неї годувальниця. Оголодала баба. Кликнула вона кішку й собаку й пішла жебрати. Під одним віконцем хліба попросить, під іншим з’їсть. А отут захолодало, стемніло, літо зостарилося, до зими пішло.
Кішка й говорить собаці:
– Пропадемо ми все. Підемо царівну знайдемо й візьмемо від її чарівне кільце. Нас хазяїн від смерті врятував, тепер ми його врятуємо.
Собака був згодний. Вона понюхала землю й побігла, а кішка за нею.
Далеко їм довелося бігти. Казати незабаром, а йти далеко.
Бігли вони, бігли, покуда не побачили кришталевий міст і Семенови хоромы, у яких і вони колись жили.
Собака залишився зовні, а кішка пішла в хоромы. Забралася вона в спальню, де спала царівна, Семенова ошуканка. Побачила кішка: царівна в роті тримає чарівне кільце, меж зубів у неї воно блищить. Боїться, знати, як би не украли.
Піймала кішка мишку, надкусила їй вухо й навчила її розуму – розуму, що мишка повинна зробити. Влізла мишка на ліжко, нечутно пройшла по царівні й стала своїм хвостиком свербить у неї в носі. Царівна пчихнула, ротом дыхнула, кільце на підлогу впало й покотилося.
А кішка хвать кільце – і у вікно. Поки царівна прокинулася, покуда вона туди – сюди – кільця вуж немає, а та мишка, що хвостиком у царівни в носі свербила, уже на кухні скоринку гризе: вона – де ні при чому.
А кішка й собака додому біжать. Вони не сплять, не їдять – їм ніколи, вони квапляться. Біжать вони через гори, через лісові нетрі, пливуть через ріки й чисті поля біжать. Кішка чарівне кільце тримає під мовою, рота не роззявляє.
От уже перед ними остання ріка, а за рекою видна ихняя село, там і Семенова хата.
Собака й говорить кішці:
– Сідай до мене на спину, а я попливу. Так дивися кільце тримай міцніше в зубах, не упусти.
Поплили вони по ріці, доплили до середини. Собака говорить:
– Дивися, кішка, не говори: кільце утопиш. Кішка мовчить. Пропливли ще небагато, собака знову:
– Мовчи, кішка!
А кішка й так рота не відкриває. Собака знову до неї:
– Не упусти кільця – те! Мовчи краще! Кішка й сказала:
– Так я мовчу! – і упустила кільце в ріку. Вибралися вони на берег і давай битися й лаятися. Собака верещить:
– Це ти винувата, кішка – бовтанка! А кішка у відповідь:
– Ні, це ти брехуха! Навіщо ти говорила, коли я мовчала? А отут рибалки витяглися мережею рибу на берег і стали її потрошити. Побачили вони – кішка із собакою не ладять, подумали, що голодні, і кинули їм риб’ячі внутрішності.
Схопили кішка із собакою риб’ячі внутрішності, сталі є, з’їли небагато, раптом – хряп! – тверде попалося. Дивляться – кільце!
Залишили вони їду й побігли в село. Пробігли повз свою хату – немає чи там хазяїна? Дивляться – немає його, а мати жебрає. Побігли в місто, у в’язницю, де Семен був.
Піднялася кішка на тюремну огорожу, ходить поверху, дивиться, де Семен там, а не знає. Хочеться їй помяукать, помуркотати, так кільце в неї під мовою, боїться упустити.
До вечора виглянув Семен у тюремне вікно, хотів подивитися на біле світло. Кішка побачила Семена й по дощовій трубі, а потім по стіні забралася до Семена в каземат.
Семен взяв кішку на руки. "От" – думає, – хоч і кішка, а серце в неї вірне, пам’ятає вона мене!"
Кішка нявкнула й упустила на підлогу чарівне кільце.
Підняв Семен кільце й викликав дванадцять молодців. Ті з’явилися отут як отут.
– Здраствуй, дорогий старий хазяїн, – говорять, – накажи, чого тобі потрібно, а ми жваво виконаємо! Семен їм говорить:
– Перенесіть звідки ні на є мої хоромы сюди; і хто там живе, нехай у світлицях буде, – я подивлюся. І міст кришталевий підніміть так сюди його уставьте, а тільки іншим кінцем відверніть його від царської хати й опустите в сусіднє село.
Усе було виконано, як наказано Семеном. Хоромы його стали на місце, а в них виявилася молода царівна з Аспідом своїм. Ну, пішли вони із Семенових хором, пішли жити до батька царівни, – куди ж ще?
Аспід же як довідався, що царівна кільце втратила, так від злості перетворився в змію – гадюку.
И не міг уже він звернутися в молодця, тому що не проходила в ньому злість на царівну. Так і залишився Аспід гадюкою; він тільки й робив, що сичав на царівну й сварив її. Отут батько царівни згадав про Семена.
– Эх, – говорить, – але ж Семен – Те хоч і простий, так добрий малий був, а от Аспід хоч і не простого роду, так адже гадюка!
А Семен з матір’ю знову в хоромах жили, і собака з кішкою при них.
Семен на самосильній машині щодня навідується в сусіднє село; по кришталевому мосту дорога туди близько стало.
Чутно ще, Семен з того села дружину собі бере; живе там одна дівчина – сирота, прекрасніше тої царівни, от її й сватає Семен.
Повинне, так і буде – жениться Семен на сироті, підуть у них діти, і нова казка почнеться
