Короткий зміст “Триста новел” Саккетти по главах – Частина 1

У новелі четвертої мессер Барнабо, володар миланский, чоло – вік жорстокий, але не позбавлений почуття справедливості, розгнівався один раз на абата, що недостатньо добре містив доручених його піклуванню двох лягавих собак. Мессер Барнабо зажадав упла – ти чотирьох тисяч флоринів, але, коли абат заблагав про пощаду, погодився простити йому борг за умови, що той відповість на чотири наступні питання: чи далеко до неба; скільки води в море; що де – лается в пеклі й скільки коштує він сам, мессер Барнабо. Абат, щоб виграти час, попросив відстрочки, і мессер Барнабо, взявши з його обіцянка повернутися, відпустив його до наступного дня. По дорозі абат зустрічає мірошника, що, бачачи, як той засмучений, спрашива – ет, у чому справа. Вислухавши оповідання абата, мірошник вирішує допомогти йому, для чого міняється з ним одягом, і, збривши бороду, є до меси – ру Барнабо. Переодягнений мірошник затверджує, що до неба 36 миллио – новий 854 тисячі 72,5 милі й 22 кроку, а на питання, як він це доведе, рекомендує перевірити, і якщо він помилився, нехай його пове – сят. Води в море 25 982 мільйона коний, 7 бочок, 12 кухлів і 2 склянки, у всякому разі, за його розрахунками. У пеклі ж, по утвержде – нию мірошника, «ріжуть, четвертують, вистачають гаками й вішають», з – усім як на землі

При цьому мірошник посилається на Данте й пропонує звернутися до нього для перевірки. Ціну мессера Барнабо мірошник визначає в 29 динариев, а розгніваному мізерністю суми Барнабо пояснює, що це на один срібник менше, чим оцінений був Ісус Христос. Догадавшись, що перед ним не абат, мессер Барнабо з’ясовує правду

Вислухавши оповідання мірошника, воно велить йому й надалі залишатися абатом, а абата призначає мельни – кому. Герой шостої новели, маркіз Альдобрандино, володар Ферра – Ры, хоче мати якого – небудь рідкого птаха, щоб тримати її в клітці. Із цим проханням він звертається до якомусь флорентийцу Бассо де ла Пенна, що содержали у Феррарі готель. Бассо де ла Пенна старий, невеликого росту, користується репутацією людини неза – урядного й великого жартівника. Бассо обіцяє маркізові виконати його прохання. Повернувшись у готель, він кличе теслю й замовляє йому клітку, більшу й міцну, «щоб вона годилася для осла», якщо Бассо раптом прийде в голову посадити його туди.

Як тільки клітка го – това, Бассо входить у неї й велить носієві віднести себе до маркіза. Маркіз, увидя Бассо в клітці, запитує, що це повинне значити. Бассо відповідає, що, роздумуючи над проханням маркіза, зрозумів, наскільки він сама рідка людина, і вирішив подарувати маркізові себе в ка – честве самого незвичайного птаха вмире.

Маркіз велить слугам поста – вити клітку на широке підвіконня й качнути її. Бассо викликує: «Маркіз, я прийшов сюди співати, а ви хочете, щоб я плакав». Маркіз, протримавши Бассо цілий день на вікні, увечері відпускає його, і той вертається у свій готель. З тої пори маркіз переймається симпатією до Бассо, часто запрошує його до свого стола, нерідко наказує йому співати в клітці й жартує з ним. У восьмій новелі діє Данте Алигьери.

Саме до нього про – ращается за радою якийсь досить учений, але дуже худий і мало – рослий генуэзец, що спеціально приїхав для цього в Равенну, Прохання ж його полягає в наступному: він закоханий в одну даму, кото – раю жодного разу не вдостоїла його навіть поглядом. Данте міг запропонувати йому тільки один вихід: дочекатися, поки кохана їм дама забе – ременеет, тому що відомо, що в такому стані в жінок бувають різні примхи, і можливо, у неї з’явиться схильність до свого боязкого й некрасивого шанувальника. Генуэзец був уражений, але зрозумів, що його питання не заслуговує іншої відповіді. Данте й генуэзец ста – новятся друзями

Генуэзец людина розумний, але не філософ, інакше, подумки глянувши на себе, міг би зрозуміти, «що гарна жінка, навіть сама благопристойна, бажає, щоб той, кого вона любить, мав зовнішність людини, а не кажана». У вісімдесят четвертих новел Саккетти зображує любовний трикутник: дружина сьенского живописця Мино заводить собі любовни – ка й приймає його будинку, скориставшись відсутністю чоловіка. Не – Ожиданно вертається Мино, тому що один з родичів розповів йому про ганьбу, якою покриває його дружина

Почувши стукіт у двері й бачачи чоловіка, дружина ховає коханця в майстерні. Мино головним чином розфарбовував розп’яття, преиму – щественно різьблені, тому невірна дружина радить коханцеві лягти на одне із плоских розп’ять, розкинувши руки, і накриває його холс – тім, щоб він у сутінках був не відрізнимо від інших різьблених розп’ять. Мино безуспішно шукає коханця. Рано ранком він приходить у мас – терскую й, помітивши высунувшиеся з – під полотна два пальці ноги, до – гадывается, що саме там лежить людина

Мино вибирає з інструментів, якими користується, вирізуючи розп’яття, сокирка й наближається до коханця, щоб «відрубати в нього те головне, що привело його в будинок». Парубок, зрозумівши наміру Мино, соска – киває зі свого місця й тікає, кричачи: «Не жартуй сокирою!» Дружин – Щине без праці вдається переправити коханцеві одяг, а коли Мино хоче побити неї, вона сама розправляється з ним так, що йому доводиться розповідати сусідам, начебто на нього звалилося розп’яття. Мино мириться із дружиною, а про себе думає: «Якщо дружина хоче бути дурний, те всі люди на світі не зможуть зробити її гарної». У новелі сто тридцять шостий між декількома флорентій – скими художниками під час трапези розпалюється суперечка, хто кращий живописець після Джотто. Кожний з художників називає яке – небудь ім’я, але все разом сходяться на тім, що майстерність це «упало й падає з кожним днем».

Їм заперечує маэстро Альберто, що майстерно висікав з мармуру. Ніколи ще, говорить Альберто, «людське мистецтво не було на такій висоті, як сьогодні, в осо – бенности ж у живописі, а ще більше у виготовленні зображень із живого людського тіла». Співрозмовники зустрічають мовлення Альберто сміхом, а він докладно пояснює, що має на увазі: «Я вважаю, що кращим майстром, що коли – або писав і створював, був наш Господь Бог, але мені здається, що багато хто розглянули в створені їм фігурах більші недоліки й у цей час виправляють їх. Хто ж ці сучасні художники, що займаються виправленням?

Це флорентійські жінки», И далі Альберто пояснює, що толь – до жінки (ніякому художникові це не під силу) можуть смагляву дівицю, підштукатуривши там і тут, зробити «белее лебедя». А якщо жінка бліда й желта, за допомогою фарби перетворити її в троянду. («Жоден живописець, не крім Джотто, не міг би накласти фарби краще їх».) Жінки можуть упорядкувати «ослині щелепи», підняти за допомогою вати похилі плечі, « флорентій – ские жінки – кращі майстри кисті й різця із всіх коли – або існуючих на світі, тому що зовсім ясно видно, що вони доде – лывают те, чого недоробила природа». Коли Альберто звертається до тим, що зібралися, бажаючи довідатися їхня думка, усе в один голос викликують: «Так здраствує мессер, що так добре розсудив!

» У новелі двісті шістнадцятої діє інший маэстро Альбер – Те, «родом з Німеччини». Один раз цей достойнейший і святий че – ловек, проходячи через Ломбардские області, зупиняється в селищі на ріці По, у якоїсь бідної людини, що держали готель. Увійшовши в будинок, щоб повечеряти й переночувати, маэстро Альберто бачить безліч мереж для лову риби й безліч дівчинок

Распросив хазяїна, Альберто довідається, що це його дочки, а рибної лов – лий він добуває собі їжа. Наступного дня, перед тим як покинути готель, маэстро Альберто майструє з дерева рибу й віддає її хазяїнові. Маэстро Аль – Берто велить прив’язувати її до мереж на час лову, щоб улов був більшим

И дійсно, вдячний хазяїн незабаром переконується, що подарунок маэстро Альберто приводить до нього в мережі величезне до – личество риби. Він незабаром стає багатою людиною. Але однаж – ды мотузочка обривається, і вода несе рибу долілиць по ріці. Хазяїн безуспішно шукає дерев’яну рибу, потім намагається ловити без її, але улов виявляється незначним

Він вирішує добратися до Німеччини, знайти маэстро Альберто й попросити його знову зробити таку ж рибу. Виявившись у нього, хазяїн готелю стає перед ним на коліна й благає з жалості до нього й до його дочок зробити іншу рибу, «щоб до нього повернулася та милість, що він даровал йому раніше». Але маэстро Альберто, дивлячись на нього із сумом, відповідає: «Син мій, я охоче зробив би те, про що ти мене просиш, але я не можу цього зробити, тому що повинен роз’яснити тобі, що, коли я робив дану тобі мною потім рибу, небо й всі планети були розташовані в ту годину так, щоб повідомити її цю силу…» А така мінута, за словами маэстро Альберто, може тепер трапитися не раніше чим через трид – цать шість тисяч років. Хазяїн готелю заливається слізьми й жалує, що не привязы – вал рибу залізним дротом – тоді б вона не втратилася. Маэ – Стро Альберто утішає його: «Дорогою мій син, заспокойся, тому що ти не перший не зумів удержати щастя, що Бог послав тобі; таких людей було багато, і вони не тільки не зуміли распоря – диться й скористатися тим коротким часом, яким восполь – зовался ти, але не зуміли навіть піймати мінуту, коли вона їм представилася».