«Самотній я – немає відради…» – Лермонтов М. Ю

«Поет зовсім іншої епохи» – так говорив про Лермонтова Бєлінський, порівнюючи його Спушкиным.

Уже в ранніх віршах Лермонтова звучать головні мотиви його творчості: відчуття свого избранничества, що прирікає поета на непонятость навколишніх і самітність. У ранній творчості Лермонтова тема самітності розкривається в традиціях романтизму. Пізніше у вірші «Станси» з’являється нове осмислення цієї теми:

Я к самітності звик,

Я б не вмів ужиться із другом,

Ні з ким у Вітчизні не попрощаюся –

Ніхто про мене не пошкодує!..

Самітність ліричного героя прийнято їм самим добровільно як природний стан душі

Тема самітності здобуває в Лермонтова своєрідний відтінок – вигнання, мандрівництва. Мир відкидає героя, але й герой іде від миру; ні будинок, ні вітчизна не дають йому заспокоєння:

Изгнаньем із країни рідний

Похваляюся всюди, як волею…

Тема изгнанничества є центральною у вірші «Хмари». Образи хмаринки, хмари або хвилі в Лермонтова – символи волі й безтурботності. Ліричний герой вірша невільний і подавлений. Він порівнює себе із хмаринками: вони «вічні мандрівники», а не вигнанці. Поет іронічно називає їх теж «вигнанцями».

Звертання до хмар ніжне – «хмаринки», а назва всього вірша обобщеннее й символичнее – «Хмари». Хмаринкам «знудили ниви марні», а для ліричного героя це «мила північ». Вірш дуже динамічно завдяки різкому переходу від зіставлення до протиставлення. Велика кількість риторичних питань виражають сумніву, тугу ліричного гeроя, його нескінченна самітність

У лермонтовском творчості поєднуються теми самітності й волі

У вірші «Желанье» ліричний герой просить спочатку начебто тільки тимчасової волі:

Дайте раз на життя й волю,

Як на далеку мені частку,

Подивитися ближче мені

А в вірші «В’язень» мрії героя обмежені бажаннями солодко поцілувати «красуню младую» і полетіти на коні «у степ, як вітер». Воля тепер представляється єдиною цінністю в житті. Але зміст вірша в непереборності долі, у неможливості знайти волю:

Самотній я – немає відради:

Стіни голі навкруги…

Ця тема розвивається в баладі «Полонений лицар». Переможений лицар нудиться в неволі. Розуміючи, що він не може сам вийти на волю, лицар навіть не чекає надприродної допомоги:

Немає на вустах моїх грішної молитви,

Немає ні пісень у славу люб’язної…

У лицаря тепер кам’яні панцир і шолом, що йому «голову давить», «шолома забрало – ґрати бійниці», щит – «дубові двері темниці». Закінчується вірш появою образа смерті – трагічної розв’язки

Смерть, як приїдемо, потримає мені стремя;

Злізу й зірву з особи я забрало!

Смерть виступає в ролі зброєносця, слуги. Ліричний герой бере хоч і сумну, але моральну перемогу

Період «безвременья» 40 – х років XIX століття, особливості особистості самого поета наклали відбиток на зміст і настрій лірики Лермонтова, у якій, за словами В. Г. Бєлінського, «…немає пушкінського розгулу на бенкеті життя».