«Герой нашого часу» М, Ю. Лермонтова як психологічний роман. Центральна проблема роману. Особливості композиції. Форма оповідання

1. Психологічна картина суспільства в романі. 2. Яке питання займає Печорина? 3. Композиція роману. У романі “Герой нашого часу” – першому великому соціально-психологічному добутку в історії російської літератури – М. Ю. Лермонтов розглядає соціальні, моральні й філософські проблеми.

Автор розкриває перед читачем, як складаються взаємини суспільства й такої неординарной особистості, як його герой ГриГорей Олександрович Печорин. Складність образа цього героя вимагає поступового й різнобічного знайомства з ним, тому автор створює портрет героя часу через відгуки про нього людей, що оточують Печорина. З усіма подробицями й психологічною точністю ми довідаємося героя за допомогою декількох оповідачів.

Що ж являють собою герой і суспільство, у якому він живе? ГриГорей Олександрович не живе за законами суспільства, що його оточує в тім або іншому місці, він нехтує світських людей, до яких сам належить по походженню, для нього нічого не значать закони чужого суспільства, будь ті горці або чесні контрабандисти. Всі вчинки Печорина, все його поводження йде врозріз із думкою суспільства. Своє покоління Печорина називає байдужим, що сумнівається у всім, нездатним до жертв у власне ім’я ж щастя. Герой уважає, що він на багато чого здатний, але його існування не має змісту.

Взаємини з далекими за духом людьми в Печорина не складаються, із близькими по статусі відносини фальшиві, тому що залежно від законів світла Взаємини з розуміючими його людьми – Вірою й Вернером – теж не гармонічні. Печорин не може знайти ні любові, ні дружби, його життя позбавлене змісту й кращі її роки проходять. Внутрішній мир Печорина, з волі автора, описують дуже різні люди: від його доконаного антипода Максима Максимича до так схожого на героя нашого часу Вернера. Хто ж ці люди? Максим Максимич у силу своєї вікової різниці й виховання дуже далекий від Печорина, але приятельствует з ним, навіть усвідомлюючи, що мотиви деяких учинків свого знайомого йому не зрозуміти.

Печорин для нього – славний малий, але із чудностями. Штабс-капітана лякають слова Печорина про порожнечу життя і його прагнення виїхати, скитаться й умерти вдороге. Це здається йому нехарактерним для двадцятип’ятилітнього чоловіка.

Також йому незрозуміло, навіщо Печорин украв Белу і як би розвивалися події далі, якби не окончились настільки трагічним образом. Набагато більше Максима Максимича розуміє героя безіменний оповідач-офіцер. Він типологически близький до героя й знає, що настрою, що володіють Печориним, заволоділи всім сучасним суспільством – це розчарування, що багато хто намагаються сховати як свій порок. Без частки іронії він говорить, що характер Печорина виражений у назві добутку Публікуючи журнал Печорина, офіцер говорить про його щирість в оповіданні про свої слабості й пороки.

Адже Печорин писав це не для публіки, виходить, “без марнолюбного бажання збудити участь або подив”. Цю “історію душі людської” оповідач уважає цінніше історії цілого народу, тому що це “наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою”. Учинкам, у яких обвинувачували Печорина, є виправдання, – уважає безіменний офіцер, – і завдяки його щоденнику це можна зрозуміти й простити. Ставши свідком зустрічі Печорина з Максимом Максимичем, оповідач описує героя як людини міцної будови, не переможеного “ні розпустою столичного життя, ні бурами щиросердечними”, зі звичками чималої людини й маленьких аристократичних рук з худими блідими пальцями.

У його зовнішності офіцер зауважує ознаки породи й деякої скритності характеру й нервову слабість, щось дитяче в посмішці, шляхетне чоло зі слідами зморшок і очі, що не сміються, – ознака злої вдачі або глибокий постоянной смутку. Погляд Печорина залишав враження нескромного питання, але був не зухвалим, а байдужо^-спокійним Також він був недурний собою й, імовірно, подобався світським жінкам. У порівнянні з поводженням Печорина вчинки його знайомого юнкера Грушницкого виглядають фарсом, пародією на героя. Він фактично копіює поводження Печорина, але виглядає смішним, тому що, прагнучи здаватися трагічним героєм, байдужим до всьому, занадто легковажний і поверхневий. Однак в очах князівни Мері, на яку Грушницкий прагне зробити вигідне враження, він – офіцер, розжалуваний за дуель От хто подобається світському суспільству – люди, які, як Грушницкий, байдужі до прекрасного й на всі випадки мають готові пишні фрази, зображують незвичайні почуття й страждання.

Грушницкий любить робити ефект своєю декламацією, вчасно видавши ні до чого не стосовну вітіювату фразу, прийняту розумної розмови, що проходило повз Мерю за уривок. І таких людей багато – вони мають закономірність до старості ставати мирними поміщиками або п’яницями, але в них немає поезії, зауважує Печорин, Доктор Вернер, що і поет у душі, і дуже близький за духом до героя, був у молодості таким же дослідником людських серць. Але що він являє собою в дозрілих літах? Що суспільство зробило з ним?

Він, затіявши історію разом з Печориним, обвинувачує героя в убивстві юнкера. Він нишком насміхається над своїми хворими, складав на них злі епіграми Вивчивши струни людського серця, він не зміг скористатися цим знанням. Його самолюбство подпитивается прізвиськом Мефистофель і більше йому тішитися нема чим. Печорин, згадуючи минуле, постійно говорить собі, що не ужился б із цією часткою, а Вернер ужился, і думка суспільства йому не байдуже, тому він і поспішає распрощаться з Печориним після дуелі. Питання про приречення, про визначеність долі людини займає Печорина протягом усього роману.

Чи може людина керувати долею, або ж їй керує щось більше могутнє? Яка частка участі самої людини в подіях? Чому з безлічі варіантів розвитку подій вибирається один і що цьому сприяє? Ця тема стає головної в “Фаталісті”.

Саме в пошуках відповіді на це питання й проводить герой свої експерименти над собою й навколишніми. Прагнучи у всім дійти до суті, Печорин у своїх міркуваннях може поставити все з ніг на голову, ускладнити усе ще більше. Його парі з Вуличем – один з таких експериментів у пошуках сенсу життя.

Скептик Печорин думає, що немає долі, а є воля й удача. Він бачить печатку смерті на особі Вулича й не розуміє, чому ж повезло зараз граючому в російську рулетку? Виявляється, тому, що він повинен був умерти сьогодні, але іншою смертю.

І якби він не окликнув п’яного козака, то не був би вбитий. Але адже окликнув! Випробовуючи долю, Печорин без побоювання заходить у хату до вбивці Вулича. Адже якщо йому призначено вмерти, зараз, те він не змінить нічого.

Печорин перемагає долю. Кільцева композиція роману – символ нескінченних шукань Печорина. Повести, складові роман, розташовуються не в хронологічному порядку, а в такий спосіб: “Бела”, “Максим Максимич”, “Журнал Печорина” (”Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”), Таким чином, ми спочатку довідаємося про знайомство офіцера з Максимом Максимичем, що розповідає йому про Печорине, потім зустрічаємо самого героя, потім довідаємося про його смерть і, нарешті, читаємо його щоденник Дотримуючи хронології, варто було б розставити глави в такий спосіб – “Тамань”, “Князівна Мері”, “Бела”, “Фаталіст”, “Максим Максимич”. Кільцева композиція роману надає закінченість оповіданню. Недотримання хронологічного порядку цьому абсолютно не заважає, навпаки, задум автора полягав у тім, щоб зобразити характер, що сформувався, а не історію становлення особистості.

Тому ціль Лермонтова – розкрити цей характер з усіх боків, щоб читач міг рівноправно брати участь у діалозі з автором і героєм