Поет і суспільство в лірику Лермонтова – Лермонтов Михайло

Тридцяті роки XIX сторіччя в житті російської інтелігенції – це час рішення складних соціальних і фінансових проблем, час глибоких роздумів над змістом людського життя, над місцем людини у світі й суспільстві

Поезія М. Ю. Лермонтова стала художнім відбиттям цих роздумів. Саме в цей час визначаються погляди поета на дійсність, заглиблюються його подання про народності й одночасно з’являється нове розуміння ролі поета вобществе.

Росіянином поетам взагалі властиве почуття високої відповідальності перед читачем. Це почуття з особою силою було розвинено в Лермонтова

Проблеми мистецтва, думки про призначення поета тривожили його ще в юнацькі роки. Багато обдарований від природи, Лермонтов захоплювався живописом і музикою, але головне місце в його уяві завжди займала поезія й у зв’язку із цим питання: «Який повинна бути поезія?», «Яким повинен бути поет?» Навіть у ранніх віршах Лермонтова тема творчості з’єднується з різко вираженими суспільними мотивами

У вірші «ДО***» («ПРО, повно вибачати розпуста!») Лермонтов створює образ поета – громадянина, що «співав про вільність, коли тиран гримів, загрожували страти…» У ті роки він висуває як основне мірило поезії почуття правди: «Мій прекрасний будинок для цього побудований», пише Лермонтов у вірші «Мій будинок».

Починаючи з 1836 року, тема поезії одержує у творчості Лермонтова нове звучання. Він створює цілий цикл віршів, у яких висловлює своє поетичне кредо, свою розгорнуту ідейно – художню програму. Це «Смерть Поета» (1837), «Кинджал» (1838), «Поет» (1838), «Не вір собі» (1839), «Журнал, читач і письменник» (1840) і, нарешті, «Пророк» (1841).

У минулому залишилося романтичне протиставлення «мрії » і «дійсності». Трагедія поета пояснюється тепер не тільки ворожістю світла, але й розглядаються зв’язки із суспільними умовами. У вірші «Смерть Поета» з’явився реальним, обумовленим часом і обставинами російського життя образ поета, потрібного Росії й народу. Пушкіна – «чудовий геній», але й реальний російський поет, зі своєю трагічною долею. «Повстав він проти думок світла… і вбитий».

Реальні обставини життя змусили його вступити в цей «світло заздр і задушливий», що злобливо гнав «Його вільний, сміливий дарунок». Щирий сучасний поет кидає виклик світському суспільству, один протистоїть насильству, підступництву, наклепу. Його можна вбити, але не зломити. Так у творчості Лермонтова через образ самого Пушкіна визначилася по – новому зрозуміла пушкінська тема поета: поет і суспільство протистоять один одному, і це протистояння закінчується трагічно для поета

У вірші «Поет» ставиться питання, актуальний для 30 – 40 – х років XIX сторіччя, – це місце поета в житті суспільства. Починається вірш із образа кинджала, що згодом рівняється з поетом. Перед нами проходить розгорнута історія грізної зброї, що служили й знаряддям захисту від ворогів, і знаряддям помсти. Нині ж, куплений у похідній крамниці вірмена, Іграшкою золотой він блищить на стіні, На жаль, безславний і нешкідливий

Із залізною послідовністю розвиває Лермонтов головну думку вірша. У ній звучить мотив, з яким ми зустрічалися ще у вірші «Бородіно», – «Так, були люди в наш час», – але цього разу вже в застосуванні ктворчеству.

Бувало, мірний звук твоїх могутніх слів

Запалював бійця для битви

Але це було раніше. А зараз поет змушений констатувати

З більшим жалем:

У наше століття зніжений чи не так ти, поет,

Своє втратив назначенье.

Поезія повинна служити людям. «У дні торжеств» вона будить гордість за зроблені нами шляхетні справи. А в дні лих її дзвін говорить гірку правду й кличе до подолання перешкод. І хіба не на це сподівався поет, коли викликував наприкінці вірша:

Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк!

«Пророк» – це останній вірш про долю поета. Його ліричний протестуючий герой найбільше трагичен. Тут Лермонтов як би відповідає своєму кумиру Пушкіну, що затверджував в однойменному вірші велике суспільне значення поета й поезії. Лермонтов же говорить про падіння ролі поета в сучасному йому суспільстві. Розходження позицій двох великих поетів пояснюється різними епохами, у яких вони формувалися. Покоління Лермонтова від мовчання, бездіяльності, байдужості до добра й зла перейшло до активної дії на стороні «юрби»: «У мене всі ближні мої Кидали скажено камені».

У такій ситуації лермонтовскому поетові – пророкові нічого іншого не залишається, як зникнути від людей у пустелі. Нахабність і агресивність юрби розкрита Лермонтовим з нещадною правдивістю. Але ці вірші викликають не тільки почуття гніву й збурювання юрбою, а ще й гордість за пророка. Так, «юрба » радіє, що зацькувала й насміялася над проповідником «любові й правди», але зломити їй його не вдалося

Поет, «запалений звуком могутніх слів для битви», – це образ поета – воїна й громадянина, що створив Лермонтов слідом за Пушкіним і який пройшов через всю росіянку літературу