Трагедія морального занепаду інтелігента в романі В. Підмогильного ‘Місто’ (1 варіант)

Великі міста… Скільки ними поглинуто доль, розчавлено душ, скільки моральних падінь бачили їхні скляні бездушні очі-вікна, — не перелічити. Однак, як метелики на вогонь, летять-поспішають люди до Очікуваних радощів, легкого цікавого життя, а можливо, і до слави.

Зміни у способі життя молодої людини, яка виїхала з села на навчання, зміни її характеру під впливом нових обставин талановито зобразив у своєму романі “Місто” видатний український письменник Валер’ян Підмогильний.

Молодий Степан Радченко приїжджає в Київ з метою вступити до інституту й радіє, “що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу із самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади”. Соціально активна людина, Степан мріє здобути освіту, щоб працювати на благо суспільства та країни, підвищувати життєвий рівень у селі. Одразу бачимо й сподівання головного героя роману на взаємне кохання: зустрівшись на кораблі з односельчанкою Надійкою, він думає про неї з ніжністю й трепетом.

Однак місто зустріло переповненого надіями юнака непривітно. Під час подавання документів до інституту він стикнувся з бюрократичними зволіканнями.

Проблема грошей та житла загрозливо постала перед ним: Степан змушений жити у хліві й харчуватися дуже просто. Спочатку його не лякають труднощі: головний герой твору успішно складає іспити, з ентузіазмом шукає роботу, а головне, що зігріває душу, — зустрічі з тихою привітною Надійкою.

Проте пізніше він починає відчувати невдоволення, адже вважає, що його не оцінили належним чином, не помітили його здібностей і таланту. Та й місто постійно дражнить своїми принадами.

Степан із сумом дивиться на блискучі вітрини крамниць, бачить гарно вбраних людей і соромиться свого сільського вигляду. Почалося навчання, але юнак забув про інститут, іноді мляво думаючи, що піде туди завтра… І, врешті-решт, усю гіркоту й роздратування виливає на лагідну Надійку, а потім, не зважаючи на її сльози та благання, йде від неї.

Із цього моменту ми починаємо спостерігати поступове моральне зубожіння головного героя роману.

Степан пише листа додому, але відчуває, що дурить себе, коли цікавиться сільськими справами, адже минуле вже не близьке йому. Він пише оповідання “Бритва”, друкується в журналах, але робить це не за покликом душі, а, як сам признається, “із заздрощів”. Згодом починає ходити в інститут, але, закінчивши перший курс, Степан кидає навчання: “Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома”.

Та й в особистому житті герой поводиться непорядно: спочатку має стосунки з удвічі старшою за нього Мусінькою, потім зустрічає жваву Зоську, якій говорить про кохання, а сам кидає її. Єдина дорога для Степана людина — він сам, на інших він дивиться зверхньо й поблажливо. Тільки смерть Зоськи, яка отруїлася через їхню розлуку, дещо засмутила юнака, однак скоро він закохується в нову героїню, Риту, і швидко забуває свою провину. Так красень Степан Радченко поступово перетворюється на моральну потвору.

Валер’ян Підмогильний талановито зобразив моральну деградацію молодої людини, оточеної сумнівними принадами великого міста.