Н. В. Гоголь поряд з А. С. Пушкіним і М. Ю. Лермонтовим уважається творцем нового напрямку в Російській літературі XIX в. – реалізму. Зображення соціально – побутових подробиць життя звичайної людини (соціально – побутова деталізація), взаємини людини з навколишнім його середовищем і впливу цього середовища на характер людини (соціальний детермінізм) приводили Гоголя до створення соціальних типів – тобто персонажів, що концентрують найбільш характерні риси людей тих або інших соціальних шарів. Гоголь рельєфно обрисував типові риси російських поміщиків, губернських чиновників (“Ревізор”), вищих петербурзьких сановників (одна значна особа в “Шинелі”; міністр в “Повісті про капітана Копейкине”), дрібних петербурзьких чиновників (Акакий Акакиевич в “Шинелі”; Поприщин в “Записках божевільного”; Пирогов в “Невському проспекті”). Гоголь першим помітив і зобразив новий нарождающийся в Росії 1830 – х рр. соціальний тип “ділової людини” – шахрая – набувача (Чичиков в “Мертвих душах”).
Завдяки Гоголю в середині 1840 – х рр. у російській Літературі сформувалася “натуральна школа” – коло петербурзьких письменників, що групувалися навколо В. Г. Бєлінського (Н. А. Некрасов, И. С. Тургенєв, А. И. Герцен, В. И. Даль, И. И. Панаєв, а також Ф. М. Достоєвський, И. А. Гончарів). “Натуральна школа і її послідовники (А. Н. Островський, Л. Н. Толстой, Н. С. Лєсков) тиражували реалістичні відкриття Гоголя, відкривши нові соціальні типи (жителі міських низів – двірники, шарманщики, пралі й т.д.; селяни, купці, солдати й т.д.) і перетворивши реалізм у загальноприйняту літературну систему “відтворення дійсності” (термін В. Г. Бєлінського).
Однак, говорячи про співвідношення між творчістю Гоголя й письменників – реалістів наступного покоління, варто пам’ятати слова П. В. Анненкова – одного із кращих російських критиків середини XIX в.: “Натуральна школа виникла під впливом Гоголя в тому розумінні, як пояснював його Бєлінський”.
А для Бєлінського найважливішим у Гоголя була насамперед соціальність і критична спрямованість його творів. Тим часом зовсім очевидно, що реалізм Гоголя ширше соціальної типізації. Художні принципи Гоголя можна було б назвати принципами синтезуючими. Його герої, його пейзажі, його сюжети, його соціально – побутова деталізація є свого роду синтезуючими моделями дійсності, а не просто “відтворенням” або “замальовками” снатуры.
У зв’язку із цим треба згадати одне висловлення Гоголя із приводу його власної комедії: “В “Ревізорі” я зважився зібрати в одну купу все дурне в Росії, яке я тоді знав, всі несправедливості, які робляться в тих місцях і в тих випадках, де найбільше потрібно від людини справедливості, і за одним разом посміятися над всім”. У цьому висловленні обертає на себе увага сполучення слів “одне” і “всі”: “…в одну купу все дурне…всі несправедливості…за одним разом посміятися над всім”.
“Зібрати в один всі” – саме так можна охарактеризувати головний принцип поетики Гоголя (тому його можна назвати синтезуючої). Диканька, Миргород, повітове місто в “Ревізорі”, губернське місто в “Мертвих душах”, Петербург у циклі “петербурзьких повістей” – це не просто окремі географічні пункти, але узагальнено – символічні картини “всієї” Малороссии (в “Вечорах на хуторі біля Диканьки”), “всієї” російської столиці (в “петербурзьких повістях”), “всієї” російської провінції (в “Ревізорі”), “всієї Русі” (в “Мертвих душах”; Гоголь сам визначив в одному з листів 1835 р. до В. А. Жуковського суть задуму свого добутку: “Вся Русь з’явиться в ньому”).
Однак не тільки “вся Русь” була об’єктом гоголівських узагальнень. Його художню установку можна назвати загальнолюдської, тому що він сам намагався втілювати не тільки національні риси російського або українського життя, але й людства взагалі. Саме в такому ключі коментував він зображення губернських чиновників в “Мертвих душах” (“Збірне місто всієї темної сторони”; “Все місто з усім вихром пліткою – перетворення бездельности життя всього людства в масі”), зображення Хлестакова й хлестаковствующих персонажів “Ревізор” (“Усякий хоч на мінуту, якщо не на кілька мінут, робився або робиться Хлестаковым”). Саме в такому ключі можна пояснити й цикл “Миргород”, де Миргород – це не тільки назва конкретного міста під Полтавою, але й символічно синтезуючий образ “світового міста”, образ з’єднуючий чотири іпостасі людського буття: ідилію сімейного життя (“Старосвітські поміщики”), війну (“Тарас Бульба”), зіткнення з надприродними силами (“Вий”), нудьгу повсякденності (“Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”).
Можна було б назвати такий принцип поетики Гоголя “поэмным”, тому що саме слово “поема” складно в художній свідомості Гоголя з ідеєю вираження “в одному всього”. Ще на початку свого творчого шляху (на початку 1830 – х рр.) Гоголь виношував плани всеосяжної праці по загальній історії. У статті “Про викладання загальної історії” він визначав головний предмет своєї праці так: “Загальна історія…повинна обійнята…все людство…зібрати в одне всі народи миру, розрізнені часом, випадком, горами, морями, і з’єднати їх в одне струнке ціле, з них скласти одну величну повну поему”.
Невипадково Гоголь поставив слово “поема” як головна назва свого заповітного добутку – “Мертві душі” (на обкладинці прижиттєвих видань першого тому “Мертві душі”, виконаної по ескізі Гоголя було надруковано саме слово “поема” – як символічний знак того, що в цьому добутку буде показана “вся Русь”).
