Короткий зміст Весілля Кречинского Сухово – Кобылин А. В – Часть 1

Уже не перший місяць поміщик Петро Костянтинович Муромський, довіривши сільське господарство керуючому, живе зі своєю дочкою Лидочкой і її літньою тіточкою Ганною Антонівною Атуевой у Москві. У нього великі землі в Ярославській губернії й аж півтори тисячі кріпосних душ – стан нежартівливе.

Зрозуміло, двадцятилітня дівиця Лидочка – «ласий шматочок» для московських чепурунів – наречених. Але цього не розуміє її тіточка. Вона думає, що Лидочку треба показувати світла, кликати в будинок гостей: «без витрат дівчинку заміж не віддаси». Але раптом з’ясовується, що витрат – те ніяких уже й не потрібно.

Лидочка по секреті зізнається тіточці, що наречений уже є! Учора на балі вона танцювала мазурку з Михайлом Васильовичем Кре – Чинским. І він – ах, Боже правий! – зробив їй речення. Але от що прикро – роздумувати немає часу! Відповідь потрібно дати негайно. «Мішель» не сьогодні завтра їде з Москви й бажає знати до свого від’їзду – «так» або «ні».

Як бути? Адже папенька не дасть благословення на швидку руку. Він повинен добре знати майбутнього зятя. А що таке цей Кречинский – фігура найвищою мірою загадкова. Він їздить у будинок Муромського вже целую зиму, але відомо про нього небагато, хоча й досить для того, щоб тіточка й племінниця були від нього без розуму. Йому – під сорок. Ставний, гарний. Пишні бакенбарди. Спритно танцює. Превосходно говорить французькою мовою. У нього обширнейший коло знайомств у вищому світлі! Здається, є й маєток десь у Симбирской губернії… А які в нього аристократичні манери! Яка чарівна галантність! Який витончений смак у всім – адже от як прелестно «обробив» він Лидочкин солітер (великий діамант), тобто оправив його в ювеліра в шпильку, виготовлену по власній моделі…

Але Муромського не дошкулиш такими розмовами. Яке стан Кречинского? Скільки в нього землі, скільки душ – ніхто не знає. Зате говорять, що валандається він по клубах, грає в карти й має «боржочки». А от інший парубок, Володимир Дмитрович Нелькин, давній «друг будинку», весь як на долоні. Скромний, навіть соромливий. Карт у руки не бере. Правда, погано танцює й не блищить манерами. Але зате він сусіди – маєток його рядком, «борозна до борозни». І він теж тут, у Москві, і теж відвідує будинок Муромського: мовчазно закоханий у Лидочку. Його – Те Муромський і ладить у чоловіки своєї «кралечке» і «пустунці».

Однак стараннями тіточок і самого Кречинского справа влагоджується так, що Муромський у той же день благословляє дочка на шлюб з «прекрасною людиною», якому «князі так графи приятелі». Нелькин у розпачі. Ні, він не допустить, щоб це весілля відбулося! Йому дещо відомо про «грішки» Кречинского. Але тепер – те він «знає – до^ – знає всю таємницю» і вуж тоді представить старому цього «гостряка» і «молодця» у щирому світлі.

А «таємниця» є. Так ще яка! Кречинский не просто грає в карти – він «страшний гравець». Він марить игрою. І Лидочка з її приданим – для нього лише куш, з яким можна вступити в більшу гру. «У мене в руках тисяча п’ятсот душ, – міркує він, – і адже це півтора мільйона, і двісті тисяч найчистішого капіталу. Адже на цю суму можна виграти два мільйони! і виграю, виграю напевно».

Так, але куш цей потрібно ще роздобути. Благословення батька – це тільки хитка удача, вирвана в долі завдяки натхненному блефу. Блеф потрібно витримати до кінця! Але як, як?! Положення Кречинского катастрофічне. Він зв’язався з «шушваллю», дрібним картковим шулером Іваном Антоновичем Расплюевым, чиї нечисті й незначні виграші ледь підтримують його існування. Квартиру, де він живе разом із цим жалюгідним пройдисвітом, безупинно осаджують кредитори. Грошей немає навіть на візника! А отут ще є цей підлий купчишка Щебнев, вимагає видати цю же мінуту картковий борг, грозить сьогодні ж записати його ім’я в клубі в ганебну боргову «книжечку», тобто знеславити його на все місто як банкрута! І це в ту саму мінуту, коли Кречинскому «мільйон у руку лізе»… Так, з одного боку, мільйон, а з іншого боку – потрібні яких – небудь дві – три тисячинки, щоб роздати борги, оплатити рахунку й нашвидку – у три дні – улаштувати весілля. Без цих дрібних ставок звалиться вся гра! Так що там! – вона вже валить: Щебнев згодний чекати лише до вечора, кредитори за дверима грізно бушують.

Втім, надія ще є. Кречинский посилає Расплюева до лихварів, наказуючи позичити в них гроші під будь – які відсотки. Дадуть, неодмінно дадуть, вони адже знають Кречинского: поверне сповна. Але Расплюев є з дурними звістками. Лихварі вже не можуть вірити Кречинскому: «видно, запахло!..» Вони вимагають надійного стану. А що залишилося в бідного гравця! Нічого, крім золотих годин у сімдесят п’ять рублів. Усе кінчено! Гра програна!

И от отут – те, у мінуту повної безнадійності, Кречинского осіняє блискуча ідея. Втім, її блискучості ще не можуть оцінити ні Расплюев, ні слуга Федір. Вони навіть думають, що Кречинский ушкодився розумом. І дійсно, він начебто б сам не свій. Він дістає з бюро копійчану шпильку, ту саму, котру він використовував як модель, «обробляючи» Лидочкин солітер, дивиться на неї із захопленим здивуванням і викликує: «Браво!. ура! знайшов…» Що знайшов? Якусь «брязкітку». Камінь – Те в шпильці стразовий, зі свинцевого скла!

Нічого не пояснюючи, Кречинский велить Расплюеву закласти золотний годинники й на виручені гроші купити розкішний букет квітів, «щоб весь був з білих камелій». А сам тим часом сідає складати лист Лидочке. Він наповнює його ніжністю, пристрастю, мріяннями про сімейне щастя – «рис знає якою дурницею». І як би між іншим просить її надіслати йому з посильним солітер – він уклав парі про його розміри з якимось князем Бєльським.

Як тільки Расплюев з’являється, Кречинский відправляє його із квітами й запискою до Лидочке, пояснюючи йому, що він повинен одержати в неї солітер і принести річ «аккуратнейшим образом». Расплюев усе зрозумів – Кречинский має намір украсти діамант і бігти з ним з міста. Але немає! Кречинский не злодій, честю він ще дорожить і бігти нікуди не збирається. Навпроти. Поки Расплюев виконує його доручення, він наказує Федору підготувати квартиру для пишного прийому сімейства Муромських. Настає «рішуча мінута» – чи принесе Расплюев чи солітер ні?

Приніс! «Вікторія! Рубикон перейдений!» Кречинский бере обидві шпильки – фальшив і справжню – і мчиться з ними в крамницю лихваря Никанора Савича Бека. Запитуючи грошей під стан, він пред’являє лихвареві справжню шпильку – «того так і шелохнуло, і рот роззявив». Річ адже найцінніша, вартістю в десять тисяч! Бек готовий дати чотири. Кречинский торгується – просить сім. Бек не уступає. І тоді Кречинский забирає шпильку: він піде до іншого лихваря… Немає – Ні, навіщо ж – до іншого… Бек дає шість! Кречинский погоджується. Однак вимагає укласти шпильку в окрему скриньку й опечатати її. У той момент, коли Бек іде за скринькою, Кречинский підмінює справжню шпильку фальшивої. Бек спокійно укладає її в скриньку – діамант адже вже перевірений і під лупою, і на вагах. Справа зроблена! Гра виграна!

Кречинский вертається додому із грошима й із солітером. Борги роздані, рахунки оплачені, куплені дорогі вбрання, найняті слуги в чорних фраках і білих жилетах, замовлена належна вечеря. Іде прийом нареченої і її сімейства. Пил пущений в очі, пил золота, брильянтова! Все отлично!

Але раптом на квартиру Кречинского є Нелькин. От воно, викриття! Нелькин уже все вивідав: ах, Боже! с ким зв’язався почтеннейший Петро Костянтинович! Так це ж пройдисвіти, картярі, злодії!! Вони адже украли в Лидочки солітер… Яке там парі?! який князь Бєльський?! Солітера немає в Кречинского – він заклав його лихвареві Бекові!.. Усі збентежені, усе в жаху. Всі, крім Кречинского, тому що в цю мінуту він на вершині свого натхнення – блеф його знаходить особливу значність. Чудово зображуючи благороднейшего людини, чия честь ображена підступним наклепом, він бере з Муромського обіцянку «по шиї вигнати геть» кривдника, якщо солітер буде зараз же представлений для загального огляду. Старий змушений дати таку обіцянку. Кречинский з урочистим обуренням пред’являє діамант! Нелькин зганьблений. Його карта біта Сам Муромський указує йому на двері. Але Кречинскому цього мало. Успіх потрібно закріпити. Тепер митецький гравець зображує інше почуття: він вражений тим, що сімейство так легко повірило мерзенній плітці про свого майбутнього зятя, чоловіка!! ПРО, немає! тепер він не може бути Лидочкиным чоловіком. Він повертає їй її серце, а Муромському його благословення. Все сімейство молить його про прощення. Що ж, він готовий простити. Але при одній умові: весілля повинна бути зіграна завтра ж, щоб покласти кінець всім пліткам і слухам! Усе з радістю погоджуються. От тепер гра дійсно виграна!

Залишається тільки виграти час, тобто випровадити дорогих гостей якомога швидше. Нелькин адже не заспокоїться. Він може в будь – яку мінуту з’явитися сюди з Беком, фальшивою шпилькою й обвинуваченнями в шахрайстві. Потрібно встигнути… Гості вже піднялися, рушили до виходу. Але немає! У двері дзвонять… стукають, ломляться. Встиг Нелькин! Він з’явився й з Беком, і зі шпилькою, і з поліцією! Лише на мінуту Кречинский втрачає самовладання; наказуючи не відмикати двері, він вистачає ручку від крісла й загрожує «рознести голову» усякому, хто рушить із місця! Але це вже не гра – це розбій! А Кречинский все – таки таки гравець, «не позбавлений справжньої шляхетності». У наступну ж мить Кречинский «кидає в кут ручку від крісла» і вже як щирий гравець визнає свою поразку вигуком, характерним для карткового гравця: «Зірвалося!!!» Тепер йому світить «Владимирська дорога» і «бубновий туз на спину». Але що це?! Від сумної дороги в Сибір і арештантські одяги «Мішеля» рятує Лидочка. «От шпилька… яка повинна бути в стані, – говорить вона лихвареві, – візьміть її… це була помилка!» За цим все сімейство, «тікаючи від сорому», залишає квартиру гравця