Образ Євгенія в поемі Олександра Пушкіна “Мідний вершник” – Пушкін Олександр

Відповідно до сформованій з давніх часів традиції, поема – це добуток, що має оповідальний або ліричний характер. Якщо спочатку вона була скоріше історичним добутком, то з певного моменту поеми стали здобувати романтичну окрашенность (що було пов’язане із традицією середньовічного лицарського роману), а ще пізніше – на перший план висувається особистісна, морально – філософська проблематика, підсилюються лірико – драматичні моменти. Поряд із цим, у поемі починають прорисовуватися центральні персонажі (або один персонаж, що було характерно для добутків письменників – романтиків) як самостійні особистості, а не просто вихоплені з історичного потоку розпливчасті фігури

Герой поеми “Мідний вершник” Євгеній – породження “петербурзького” періоду російської історії. Це “маленький” людина, сенс життя якого укладений у знаходженні міщанського щастя: гарного місця, родини, будинку, благополуччя

…я молодий і здоровий,

Трудитися день і ніч готова;

Уж абияк собі влаштую

Притулок смиренний і простий

И в ньому Парашу заспокоюся

И саме обмеженість існування Євгенія тісним колом сімейних турбот, непричетність власному минулому (адже він

Живе в Коломне й не тужить

Ні про почиющей рідню,

Ні про забуту старовину)

Є рисами, неприйнятними для Пушкіна в Євгенію, і саме вони роблять його “маленьким” людиною. Пушкіна навмисно відмовляється від докладної характеристики Євгенія, він навіть позбавляє його прізвища, підкреслюючи можливість постановки на її місце будь – який, тому що в образі Євгенія відбилася доля багатьох людей “петербурзького” періоду

У сцені повені Євгеній сидить за спиною Мідного вершника, стисши руки хрестом (паралель із Наполеоном), але без капелюха. Вони з Мідним вершником дивляться в одному напрямку. Однак погляд Петра спрямований углиб століть (він вирішує історичні завдання, не піклуючись про долі людей), а Євгеній дивиться додому улюбленої. І в цьому зіставленні Євгенія із бронзовим Петром виявляється головна відмінність: у Євгенія є душа й серце, він здатний почувати й переживати за долю улюбленого їм людини. Він – антипод “кумира на бронзовому коні”, у нього є те, чого позбавлений бронзовий Петро: серце й душа, він здатний засмучуватися, мріяти, мучаться. Таким чином, незважаючи на те, що Петро зайнятий міркуваннями про долі країни, тобто по суті в абстрактному змісті благоустроєм життя людей (включаючи самого Євгенія як майбутнього жителя Петербурга), а Євгеній захоплений своїми власними, сугубо особистими, побутовими інтересами, в очах читача саме ця маленька людина стає більше привабливим, викликає живу участь

Повінь, що обернулася трагедією для Євгенія, робить із нього (непоказної людини) Героя. Він божеволіє (що безсумнівно зближає його образ із образом героя романтичних добутків, адже божевілля – частий атрибут романтичного героя), бродить по вулицях ворожого йому міста, але “заколотний шум Неви й вітрів лунав у його вухах”. Саме шум природної стихії в сполученні з “шумом” у душі Євгенія будить у безумці те, що для Пушкіна було головною ознакою людини, – пам’ять; і саме пам’ять про пережиту повінь приводить його на Сенатську площу, де він у другий раз зустрічається з “кумиром на бронзовому коні”. Через чудовий опис Пушкіна ми бачимо, що це була трагічно прекрасна мінута в житті бедного, смиренного чиновника

Євгеній здригнувся. Прояснилися

У ньому страшно думки

Він зрозумів причину своїх нещасть, нещасть міста, він довідався винуватця, “того, чиєю волею фатальної під морем місто заснувалося”. У ньому народилися почуття ненависті до “державцу напівмиру” і спрага відплати. Євгеній піднімає бунт. Підійшовши до кумира, він загрожує йому: “Ужо тобі!..”.

Духовна еволюція Євгенія й породжує природність і неминучість протесту. Художньо переконливо показане перетворення Євгенія. Протест піднімає його до нового, високого, трагічного життя, що таїла в собі близьку й неминучу загибель. Євгеній наважується загрожувати Петру майбутньою відплатою. І ця погроза страшна самодержцеві, тому що він розуміє, яка грізна сила прихована в протестуючому, що подняли заколот людині

У той момент, коли Євгеній “прозріває”, він стає Людиною в його родовій сутності (потрібно помітити, що герой у цьому уривку жодного разу не названий Євгенієм, що робить його до деякої міри безликим, таким як всі, одним з усіх). Ми бачимо протистояння “грізного царя”, уособлення самодержавної влади, і Людини, що має серце й наділеного пам’яттю. У шепоті Людини, що прозріло, чуються погроза й обіцянка відплати, за які ожила статуя, “миттєво гнівом возгоря”, карає “безумця бедного”. При цьому зрозуміло, що це одиничний протест, до того ж вимовлений “пошепки”. Символічно й визначення Євгенія безумцем. Божевілля – це, по Пушкіну, нерівна суперечка. Виступ одинака проти могутньої влади самодержавства безумно, з погляду здорового глузду. Але це “святе” божевілля, оскільки мовчазна смиренність гибельно. Тільки протест урятує особистість від моральної загибелі в умовах насильства

Пушкін, як нам здається, підкреслює те, що, незважаючи на умовність і трагікомічність ситуації (Євгеній, маленька людина, нічого не має, при цьому сошедший з розуму, насмілюється “кинути виклик”, пригрозити государеві – так ще й не сьогоденню, а бронзовому його пам’ятнику), дія, опір, спроба подати голос, обуритися завжди була й буде кращим виходом, ніж покірність жорстокій долі