Проблема трагічної долі Росії в повісті Андрія Платонова “Котлован” – Платонов Андрій

Андрій Платонов – один з тих деяких радянських письменників, які у своєму осмисленні нової епохи зуміли перейти від прийняття комуністичних ідей до їхнього заперечення. Платонов вірив у революційну перебудову миру щиро, майже фанатично – і нічим у цьому змісті не відрізнявся від більшості своїх сучасників. Йому здавалося, що вперше в історії виникла, нарешті, можливість перемогти в людині егоїзм, створити суспільство “вищого гуманізму”, суспільство, у якому благо інших буде обов’язковою умовою власного щастя. Але вже в перших своїх добутках Платонов виявив себе художником, що вміє бачити мир неоднозначно, що розуміє складність душі людини. Туга за людяністю в розповідях Платонова невіддільна від уваги до окремої людини. Письменник – вільно або мимоволі – випливав тої традиції, що була закладена в Російській літературі Гоголем і Достоєвським. Дуже яскраво гуманізм Платонова виявився в повісті “Котлован”. Тема Росії невіддільна в цій повісті від пошуків людяності, а міркування письменника над проблемами радянської епохи трагичны й незвичайно глибокі

У повісті “Котлован” Платонов показав російську дійсність кінця двадцятих – початку тридцятих років як епоху майже необоротного виснаження ґрунту, на якій виростає “культура життя” – культура людяності, накопичена сторіччями. І це виснаження неминуче означає втрату змісту людського існування

Герої Платонова риють котлован для вежі – гуртожитку, будинку для щасливих мешканців соціалізму, відбираючи для цього будівництва “кращих” – самих знедолених, самих бідних людей. Але й дорослі, і діти в повісті гинуть, “угноюючи” ґрунт для інших, ставши “сходинкою” до загального щастя, досягнення якого виявляється неможливим без жертв. Але фанатизм “будівельників”, сліпа віра в ідеали не дає їм можливості засумніватися в правоті происходящего.

Із всіх персонажів повести тільки двоє вміють глянути на епоху з боку, уміють сумніватися: Прушевский і Вощев. Прушевскому, як повітря, потрібна в цьому світі теплота, людяність, почуття своєї необхідності не всім, не класу, а конкретній людині. Вощев не може, не хоче почувати себе “винтиком”, бути щасливим за наказом. Він російський правдошукач, натура двоїста, суперечлива

На початку повести Вощев іде бродити по світлу, намагаючись знайти сенс життя. Він хоче “докопатися” до змісту всього сущого, до ходу світил, до росту билини в поле – і росту вежі майбутнього, на будівництві якої він виявляється. І Вощев хоче знати, чи потрібний для будівництва загального щастя саме він, живий, єдиний, “окремий”, а не безособова маса. Але при цьому він не протестує проти конкретної нелюдськості ідеї, бере участь у колективізації. Його бажання бути особистостями – мимовільний виклик комуністичній державі, а його жорстокість – відбиття нелюдської атмосфери епохи. Він двойствен, як і його час, що з’єднав у собі й мрію про щастя, і масові вбивства

Повість повна безвихідних метафор. Герої риють котлован для будинку загального щастя, а самі сплять у трунах, заготовлених для себе селянами, що знають, що чекає їх у пролетарській державі. І хіба тільки селяни? Усе повинні перетворитися в пісок, у гній, на якому виросте квітка “прекрасного” майбутнього. Між віками немає розходження, і дівчинка, що втратила мати й знайшла притулок у будівельників, теж спить у труні: вона приречена, як і дорослі

У сусідніх селах іде страшний процес колективізації, знищення селянства, ненависного пролетарям тільки тому, що в селянина є хоч якась особиста – не загальна! – власність. Удома порожні, гуляє вітер, а на кузні трудиться за всіх ведмідь – батрак, щирий пролетар, повний ненависті до “хазяїв” і фанатичної, сліпого працьовитості. Одні запасаються трунами, не чекаючи смерті, інших саджають на плоти й сплавляють у море, на страждання й загибель. І особливо страшна повна покірність селянства, що лише зрідка міняється на одиночні спалахи бунту

Страхи й жорстокість визначають у повісті атмосферу часу. Страх перед небезпекою ухилитися від генеральної лінії, миттєво зі свого перетворитися в зрадника – і нещадна жорстокість до усім, хто може цієї лінії перешкодити. Такі Чиклин і Сафонов – фанатики ідеї. Такий активіст, удень і вночі зі страшним нетерпінням ждущий начальницьких директив – виконуючий будь – яке, саме абсурдна вказівка, не замислюючись ні на секунду над його змістом. Там, нагорі, знають, що і як треба робити для загального щастя, справа інших – виконувати накази. Така Росія, осліплена ідеєю, що знищує саму себе. Насильство в повісті поширюється на все: на живу природу й на людину. Але справа в тому, що насильство нічого не може створити, побудувати. Воно здатно лише руйнувати, і його підсумок – труни, які зберігаються в одній з ніш котловану. У героїв “Котловану” немає й ніколи не буде будинку – є сарай, біля ями котловану, місце, де вони вмирають. Нічліжка, але стін, будинку, родини немає: усе розвіяно, усе пущено по вітрі. Та й навіщо він потрібний, цей так і не побудований будинок, якщо щастя в цьому будинку ніколи не буде! Не може бути щастя для всіх, щастя існує тільки як дбайливість до людини. І котлован стає могилою для дитини, для тої самої дівчинки, в ім’я якої й приносять дорослі жертви, знищуючи й себе, і інших…