«Розкольників є істинно російська людина» – Достоєвський Федір

У Літературі жанр трагедії завжди припускає конфлікт героя з навколишнім світом, і якщо задатися питанням, отчого виникає трагедія особистості, то можна з’ясувати, що різні письменники по – своєму вирішували для себе це питання. Зокрема, послідовники «натуральної школи», такі, як Тургенєв, Бєлінський, Панаєв, Некрасов, думали, що всі лиха людини викликані середовищем, у якій він живе, тобто конфлікт особистості й миру виникає через неправильність життя й має винятково зовнішній характер

Достоєвський же, будучи й сам вихідцем з «натуральної школи», спростовував абсолютний вплив середовища на людину, уважав, що особистість сама відповідає за своє життя й, тією чи іншою мірою, є причиною власної трагедії, що виникає не тільки від недосконалості навколишнього середовища, тому що неприйняття людського життя, його «повстання» проти її породжується й певним характером героя, складом розуму, особливим станом незадоволеності або розчарованості. Таким чином, Достоєвський крім неблагополуччя зовнішнього припускає й неблагополуччя внутрішнє, конфлікт у душі героя, що вже саме по собі нерідко є трагедією, і на прикладі багатьох своїх героїв, у тому числі й Родіона Раскольникова, доводить це.

Розкольників – головний герой історико – філософського, соціально – психологічного роману «Злочин і покарання», і за допомогою цього образа Достоєвським вирішується безліч різного роду проблем. Тому Розкольників як особистість складна й суперечливий. Уже в його прізвищі, спеціально обраної Достоєвським, втілена суть його натури, символізується «розкол особистості» героя, його подвійність і навіть парадоксальність. Як сказав друг Раскольникова Разумихин, «точно два протилежні характери в ньому по черзі переміняються».

По натурі моральний, що володіє добрим серцем, здатний на жаль, Розкольників, завжди готовий захистити матір і сестру, що кинулася в пожежу на порятунок дітей, відкидає всяке насильство. В одному його сні, де ожили спогаду дитинства, герой згадує, як нестерпно жаль йому було забиту мужиками кінь і він, не маючи тоді можливості зупинити їх, начебто клянеться більше не допускати подібного. Але разом з тим, будучи амбіційним і марнолюбним, «жахливо високо себе ценящим» і в той же час «задавленим бідністю», що не має ніяких можливостей і перспектив, Розкольників, бажаючи «одержати всі відразу», уважає себе не вправі миритися з обставинами свого життя й випробовує до неї «почуття найглибшої огиди». Після довгих міркувань, усвідомлюючи в собі неординарний розум, незвичайні здатності, бачачи своє злидарське, жалюгідне положення, спостерігаючи навколишній його мир, повний зліз, страждань і несправедливості, де такі дівчини, як Соня Мармеладова, чист і непорочна, змушені віддаватися розпусті, щоб урятувати від голоду родину; мир, що і сестру героя, Дуню, змушує жертвувати собою, виходячи заміж за нелюбиму людину, мир, жорстокий і до самого героя, що не залишає йому шансів змінити своє життя, Розкольників доходить висновку «будь – що – будь зважитися хоч на що – небудь або відмовитися від життя зовсім, слухняно прийняти долю, як вона є…».

У розумі його народжується незвичайна теорія: бажаючи вдосконалити мир, створити «царство Нового Єрусалима» і в той же час одержати владу в ньому, веліти, як це робив героя, що восхется, Наполеон, Розкольників у своїй теорії ділить людство на «тварин тремтячих» і «право имеющих», відносячи себе до останнього й думаючи, що такі, як він, вибрані, є «творцями історії», а інші – «тварини» – «матеріалом». На думку героя, щирі «владарі долі» при досягненні своїх цілей не повинні дорожити життям кожної «тварини». Таким чином, Розкольників дозволяє «кров по совісті», тобто виправдує самим насильство відкидається, що їм же. Теорія ця, що опанувала героєм як пристрасть, як мара, викликає в ньому внутрішній конфлікт, боротьбу двох почав – свідомості й душі. «Роздвоєність» особистості Раскольникова породжує і його двоїсте відношення до зробленому їм злочину. Готуючись «зробити пробу», довідатися напевно, чи є він сам «творцем історії», і із цією метою вбити бабу процентщицу, Розкольників до останнього не може повірити, що здатно на «таку підлу, бридку, низьку справу», але все – таки дозволяє собі «переступити» і, убивши бабу, виправдує себе, уважаючи, що «воша, а не людини вбив». Та й що у світлі його ідеї кров «смішний старушонки, легистраторши, марної, бридкої, злобливої»? Хіба вважав себе винним Наполеон, «роблячи різанину в Тулоні, забуваючи армію в Єгипті, витрачаючи полмиллиона в московському поході»? Перед ним, Раскольниковым, коштує велика мета: створити новий мир і веліти в ньому, чи так належний він по шляху до неї мучитися через убивство «тварини»?..

Розкольників прорахував всі, крім самого себе. Як зізнається сам герой, « убити – те він убив, а переступити не смог». Навіть за допомогою своєї блискуче продуманої, здавалося б, повної здорового глузду й логіки теорії Раскольникову не вдалося заглушити в собі природну доброту, моральність, убити духовний початок у душі. Каяття совісті стають для нього подвійною трагедією, тому що герой розуміє, що «убив не бабу, а принцип, убив себе», тому що по його ж власній теорії «владар долі» не став би випробовувати борошн після «цілком справедливого, необхідного» убивства, а виходить, Розкольників «не мав права вбивати», виходить, він «така ж воша, як і всі» і йому ніколи не вдасться реалізувати свої грандіозні задуми, що стали тепер зовсім неможливими. Але герой, одержимий своєю ідеєю й пристрастю, і після цього не разочаровывается в ній. Підкоривши теорії своє життя, погубивши себе, Розкольників буквально стає рабом. Це своєрідне рабство робить його страшно самотнім. З одного боку, герой починає нехтувати людей – «тремтячих тварин», з їх дрібними, незначними турботами, жалюгідними пороками й слабостями, але разом з тим, почуваючи в глибині душі, що зробив гріх, розуміючи, що є злочинцем, Розкольників «начебто ножицями відрізає себе від інших», не може вже як і раніше перебувати в суспільстві матері, Дуни, Разумихина, просить залишити його й забути назавжди, начебто він мертвий. Героєві не з ким розділити вантаж його страждань і сумнівів, і тільки Соня, втілення моральності й вищої правди, що несе в собі божественний початок, виявилася здатної зрозуміти трагедію Раскольникова. Вона побачила в ньому не злочинця, а мученика, що заплутався, грішника, що збився із праведного шляху, що перебуває в маріі, що злочином своїм зробив зло проти самого себе, намагаючись убити в душі совість, доброту, те, що дано Богом, і не зумівши цього зробити, а тому приймаючи тяжкі страждання. Саме Соня, єдиний резонер у добутку, указує Раскольникову шлях до порятунку: «страждання прийняти й надолужити себе їм», покаятися й зізнатися у вчиненому. Тому що, на думку Достоєвського, за християнськими законами, кожний грішник гідний прощення, здатний надолужити свій гріх покаянням і стражданням. Зло, чинене людиною, викупає духовний досвід, складний шлях, на подоланні якого народжується сила, що очищає душу, що піднімає особистість. Як Розкольників, у підсумку що прозрів, що зрозумів вся неправильність свого шляху, у борошнах і стражданнях избавившийся від злого початку у своїй натурі, що духовно відродився, прийшов нарешті до Істини, так і всяка людина має можливість очиститися від гріхів і переродитися