Правда про війну в романі Толстого «Війна й мир» – Толстої Лев

Тема війни у великому романі – епопеї «Війна й мир» починається із зображення війни 1805 р. Л. Н. Толстой показує як кар’єризм штабних офіцерів, так і героїзм простих солдатів, скромних офіцерів армії, таких, як капітан Тушин. Батарея Тушина прийняла на себе всю вагу удару французької артилерії, але ці люди не здригнулися, не кинули бойовище навіть тоді, коли їм був переданий наказ про відступ, – вони ще подбали про те, щоб не залишити ворогові знаряддя. І мужній капітан Тушин робко мовчить, боячись заперечити старшому офіцерові у відповідь на його несправедливі докори, боячись підвести іншого начальника, не розкриває щире положення дел і не виправдується. Л. Н. Толстой захоплюється героїзмом скромного артилерійського капітана і його бійців, але своє відношення до війни він показує, малюючи перший бій Миколи Ростова – тоді ще новачка в гусарському полицю. Відбувається переправа через Энс поблизу від його впадання в Дунай, і автор зображує чудовий по своїй красі пейзаж: «, щоголубіють за Дунаєм гори, монастир, таємничі ущелини, залиті до верхівок туманом соснові ліси». Контрастом цьому рисується: обстріл, що, стогони, що, поранених, що, носилки, що происходящее надалі на мостуЭЭЭЭ… Микола Ростов бачить це очами людини, для якого війна ще не стала професією, і він жахається від того, як легко зруйнована ідилія й краса природи. А коли вперше він зустрічається із французами у відкритому бої, те перша реакція недосвідченої людини – здивування й страх. «Намір ворога вбити його здалося неможливо», і Ростов, переляканий, «схопив пістолет і, замість того щоб стріляти з нього, кинув їм у француза й побіг до кущів що було сили». «Одне нероздільне почуття страху за свою молоду, щасливе життя володіло всією його істотою». І читач не засуджує Миколу Ростова за боягузтво, співчуваючи парубкові. Антимілітаристська позиція письменника виявилася в тім, як показує Л. Н. Толстой відношення до війни солдатів: вони не знають, за що й з ким вони воюють, мети й завдання війни народу незрозумілі. Це особливо сильно виявилося в зображенні війни 1807 р., що у результаті складних політичних інтриг завершилася Тильзитским миром

Микола Ростов, що побував у госпіталі у свого друга Денисова, своїми очами побачив жахаюче положення поранених у госпіталях, бруд, хвороби, відсутність самого необхідного для догляду за пораненими. І коли він приїхав у Тільзіт, то побачив братання Наполеона й Олександра I, показне нагородження героїв з тої й з іншої сторони. Ростова не може викинути з голови думки про Денисова й госпіталь, про Бонапарта, «який був тепер імператор, якого любить і поважає імператор Олександр».

И Ростова лякає закономірно виникаюче питання: «Для чого ж відірвані руки, ноги, убиті люди?» Ростов не дозволяє собі йти далі у своїх міркуваннях, але читачеві зрозуміла позиція автора: осуд безглуздості війни, насильства, дріб’язковості політичних інтриг. Війну 1805 – 1807 р. він оцінює як злочин правлячих кіл перед народом

Початок війни 1812 р. показане Л. Н. Толстим як початок війни, нічим не відрізняється від інших. «Відбулося противне людському розуму й всій людській природі подія», – пише автор, міркуючи про причини війни й не вважаючи їх скільки – небудь виправданими. Для нас незрозуміло, щоб мільйони людей – християн убивали й мучили один одного «внаслідок політичних обставин». «Не можна зрозуміти, яку зв’язок мають ці обставини із самим фактом убивства й насильства», – говорить письменник, підтверджуючи свою думку численними фактами

Характер війни 1812 р. змінився із часу облоги Смоленська: вона стала народної. Це переконливо підтверджується сценами пожежі Смоленська. Купець Ферапонтов і людина у фризовій шинелі, своїми руками комори, що підпалюють, із хлібом, що управляє князя Болконского Алпатыч, жителі міста – всі ці люди, з «жваве радісними й змученими особами» наблюдающие за пожежею, охоплені єдиним патріотичним поривом, прагненням до опору ворогові. Ті ж почуття випробовують і кращі із дворян – вони єдині зі своїм народом. Князь Андрій, що колись відмовився служити в російської армії після глибоких особистих переживань, так пояснює свою крапку, що змінилася, зору: «Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, і образили й ображають мене всяку секунду. Вони ворога мої, вони злочинці всі, по моїх поняттях. І так само думає Тимохін і вся армія». Цей єдиний патріотичний порив особливо яскраво показаний Толстим у сцені молебню напередодні Бородінського бою: солдати й ополченці «одноманітно жадібно» дивляться на ікону, вивезену зі Смоленська, і це почуття зрозуміло будь – якій російській людині, як зрозумів його Пьер Безухов, що об’їжджав позиції в Бородінського поля. Це ж почуття патріотизму змусило народ залишити Москву. «Вони їхали тому, що для російських людей не могло бути питання: чи добре або погано буде під керуванням французів у Москві. Під керуванням французів не можна було бути: це було гірше всього», – пише Л. Н. Толстой. Маючи досить неординарний погляд на подію того часу, автор думав, що саме народ з’явився рушійною силою історії, тому що схований його патріотизм виражається не фразами й «неприродними діями», а виражається «непомітно, просто, органічно й тому робить завжди найдужчі результати». Люди залишали своє майно, як родина Ростових, усе підведення віддавали пораненим, і надійти інакше здавалося їм ганебним. «Хіба ми німці які – небудь?» – обурюється Наташа, і графиня – мати просить прощення в чоловіка за недавні докори, що він хоче розорити дітей, не піклуючись про залишений у будинку майні. Люди спалюють будинку з усім добром, щоб не дісталося ворогові, щоб ворог не тріумфував – і домагаються своєї мети. Наполеон намагається управляти столицею, але його накази саботуються, він зовсім не володіє ситуацією й, по визначенню автора, «подібний до дитини, що, тримаючись за тесемочки, прив’язані усередині карети, уявляє, що він править». З погляду письменника роль особистості в історії визначена тим, наскільки ця особистість розуміє свою відповідність ходу сучасний момент. Саме тим, що Кутузов почуває настрій людей, дух армії й стежить за його зміною, відповідаючи йому своїми розпорядженнями, пояснює Л. Н. Толстой успіх російського воєначальника. Ніхто, крім Кутузова, не розуміє цієї необхідності додержуватися природного ходу подій; Ермолов, Милорадович, Платов і інші – усі хочуть прискорити розгром французів. Коли полки ходили в атаку під Вязьмою, те «побили й втратили тисячі людей», але «нікого не відрізали й не перекинули». Тільки Кутузов своєю старечою мудрістю розуміє непотрібність цього настання: «Навіщо все це, коли від Москви до Вязьми без бою станула одна третина цього війська?» «Дрюк народної війни піднявся з усією своєю грізною й величною силою», і весь хід подальших подій підтвердив це. Партизанські загони об’єднали офіцера Василя Денисова, розжалуваного ополченця Долохова, селянина Тихона Щербатого – людей різних станів. Але важко переоцінити значення тої великої спільної справи, що їх з’єднало, – знищення «Великої армії» Наполеона

Треба відзначити не тільки мужність і героїзм партизанів, але і їхня великодушність і милосердя. Російські люди, знищуючи армію ворога, змогли підібрати й нагодувати хлопчиська – барабанщика Винсента (чиє ім’я вони переробили у Весняного або Висеню), відігріти в багаття Мореля й Рамбаля, офіцера й денщика. Про цьому ж – про милосердя до переможених – мова Кутузова під Червоним: «Поки вони були сильні, ми себе не жалували, а тепер їх і пошкодувати можна. Теж і вони люди». Але Кутузов уже зіграв свою роль – після вигнання французів з Росії він став не потрібний государеві. Почуваючи, що «його покликання виконане», старий воєначальник вийшов від справ. Тепер починаються колишні політичні інтриги тих, хто у влади: государя, великого князя. Політика вимагає продовжувати європейський похід, чого не схвалював Кутузов, за що й був відправлений у відставку. В оцінці Л. Н. Толстого закордонний похід був можливий тільки без Кутузова: «Представникові народної війни нічого не залишалося, крім смерті. І він умер».

Високо оцінюючи народну війну, що об’єднала людей «для порятунку й слави Росії», Л. Н. Толстой засуджує війну європейського значення, уважаючи інтереси політики невартими призначення людини на землі, а прояв насильства – антигуманній і протиприродним людській природі