“Боренья із самим собою” героя нашого часу – лермонтов Михайло

У самій назві роману протягає так властивому авторові скорботна іронія – чомусь уже до початку читання стає ясно. Що мова йтиме не про ратні подвиги й не про великі бої. У романі “Герой нашого часу” Лермонтов ставить перед читачем хвилюючий всіх питання: чому самі гідні, розумні й енергійні люди його часу не знаходять застосування своїм незвичайним здатностям і в’януть на самому початку життєвого пориву без боротьби? На це питання письменник відповідає історією життя головного героя Печорина. Лермонтов майстерно малює образ парубка, що належить до покоління 30 – х років XIX століття й у якому узагальнені пороки цього покоління

Епоха реакції в Росії наклала свій відбиток на поводження людей. Трагічна доля героя – це трагедія всього покоління, покоління нереалізованих можливостей. Молодий дворянин повинен був або вести життя світського ледаря, або нудьгувати й чекати смерті. Характер Печорина розкривається у взаєминах з різними людьми: горцями, контрабандистами, Максим Максимычем, “водяним суспільством”.

У зіткненнях з горцями розкриваються “чудності” характеру головного героя. Печорина багато чого поєднує з людьми Кавказу. Як і горці, він рішучий і хоробрий. Його сильна воля не знає перешкод. Поставлена ним ціль досягається будь – якими засобами, будь – що – будь. “Такий вуж була людина, Бог його знає!” – говорить про нього Максим Максимыч. Але мети – те Печорина самі по собі крейди, часто безглузді, завжди егоїстичні. У середовище простих людей, що живуть по звичаях предків, він несе зло: штовхає на шлях злочинів Казбича й Азамата, безжалісно губить горянку Бэлу тільки тому, що вона мала нещастя сподобатися йому

У повісті “Бэла” характер Печорина ще залишається загадкою. Правда, Лермонтов злегка відкриває таємницю його поводження. Печорин зізнається Максим Максимычу, що його “душа зіпсована світлом”. Ми починаємо догадуватися, що егоїзм Печорина – результат впливу світського суспільства, до якого він належить срождения.

У повісті “Тамань” Печорин знову втручається в життя сторонніх людей. Таємничість поводження контрабандистів обіцяла захоплюючу пригоду. І Печорин пустився в небезпечну авантюру з єдиною метою – “дістати ключ цієї загадки”. Прокинулися дрімаючі сили, виявилася воля, зібраність, відвага й рішучість. Але коли таємниця була розкрита, оголилася безцільність рішучих дій Печорина.

И знову нудьга, повна байдужність до оточуючих людей. “Та й справа мені до радостей і нещасть людських, мені, що мандрує офіцерові, так ще з подорожньої по казенній потребі!” – з гіркою іронією думає Печорин.

Суперечливість і роздвоєність Печорина ще отчетливее виступають у зіставленні його з Максим Максимычем. Штабс – капітан живе для інших, Печорин – тільки для себе. Один інстинктивно тягнеться до людей, іншої замкнуть у собі, байдужний до доль навколишніх. І не дивно, що дружба їх обривається драматично. Жорстокість Печорина стосовно старого – це зовнішній прояв його характеру, а під цим зовнішнім криється гірка приреченість на самітність

Соціальне й психологічне мотивування вчинків Печорина чітко виступають у повісті “Князівна Мері”. Тут ми бачимо Печорина в колі офіцерів і дворян. “Водяне суспільство” – те соціальне середовище, до якого належить герой

Печорин нудьгує в суспільстві дрібних заздрісників, незначних інтриганів, позбавлених шляхетних прагнень і елементарної порядності. У його душі зріє відраза до цих людей, серед яких він змушений перебувати

Лермонтов показує, як на характер людини впливають соціальні умови, середовище, у якій він живе. Печорин не народився “моральним калікою”. Природа дала йому й глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце, і тверду волю. Однак у всіх життєвих зіткненнях гарні, шляхетні пориви в остаточному підсумку поступаються місцем жорстокості. Печорин навчився керуватися лише особистими бажаннями й прагненнями

Хто ж винуватий у тім, що прекрасні задатки Печорина загинули? Чому він став “моральним калікою”? Винувате суспільство, винуваті соціальні умови, у яких виховувався й жив парубків. “Моя безбарвна молодість протікала в боротьбі із собою й світлом, – зізнається він, – кращі мої якості, боячись глузування, я зберігав у глибині серця; вони там і вмерли”.

Але ж Печорин – неабияка особистість. Ця людина піднімається над навколишніми. “Так, у цій людині є сила духу й могутність волі, яких у вас ні, – писав Бєлінський, звертаючись до критик лермонтовского Печорина. – У самих пороках його проблискує щось чудове, як блискавка в чорних хмарах, і він прекрасний, повний поезії навіть і в ті мінути, коли людське почуття повстає на нього: йому інше призначення, інший шлях, чим вам. Його страсті – бури, що очищають сферу духу…”

Створюючи “Героя нашого часу”, на відміну від колишніх своїх добутків, Лермонтов уже не уявляв життя, а малював її такий, який вона була в дійсності. Перед нами реалістичний роман. Письменник знайшов нові художні засоби зображення осіб і подій. Лермонтов демонструє вміння так вишиковувати дію, що один герой розкривається через сприйняття іншого

Так, автор дорожніх заміток, у якому ми вгадуємо риси самого Лермонтова, повідомляє нас історію Бэлы зі слів Максима Максимыча, а той, у свою чергу, передає монологи Печорина. А в “журналі Печорина” ми бачимо героя в новому світлі – такого, якої він був наодинці із собою, якої міг стати у своєму щоденнику, але ніколи не відкрився б на людях

Лише один раз ми бачимо Печорина, як його бачить автор. Геніальні сторінки “Максима Максимыча” залишають глибокий слід у серце читача. Ця повість викликає глибоке співчуття стосовно обманутого штабс – капітана й у той же час обурення на адресу блискучого Печорина.

Хвороба роздвоєності головного героя змушує задуматися над характером того часу, у якому він живе і яке його харчує. Печорин сам зізнається, що в його душі живуть два чоловіки: один робить учинки, а іншої судить його. Трагедія страждаючого егоїста в тім, що його розум і його сили не знаходять гідного застосування. Байдужість Печорина до всьому й до всім не стільки його провина, скільки важкий хрест. “Трагедія Печорина, – писав Бєлінський, – насамперед у протиріччі між высокостию натури й жалкостию дій”.

Не можна не сказати про те, що роман “Герой нашого часу” має властивості високої поезії. Точність, ємність, блиск описів, порівнянь, метафор відрізняють цей добуток. Склад письменника відрізняється стислістю й гостротою афоризмів. Цей склад доведений у романі до високого ступеня досконалості

Опису природи в романі незвичайно пластичні. Зображуючи нічний Пятигорск, Лермонтов спершу описує те, що зауважує в темряві очей, а потім – чує вухо: “Місто спав, тільки в деяких вікнах миготіли вогні. Із трьох сторін чорніли гребені стрімчаків, галузі Машука, на вершині якого лежала зловісно хмарина; місяць піднімалася на сході; удалині срібною бахромою блискали снігові гори. Оклики вартових перемежовувалися із шумом гарячих ключів, спущених на ніч. Порию звучний тупіт коня лунав по вулиці, супроводжуваний скрыпом нагайской гарби й тужливим татарським приспівом”.

Лермонтов, написавши роман “Герой нашого часу”, увійшов у світову літературу як майстер реалістичної прози. Молодий геній розкрив складну натуру свого сучасника. Він створив правдивий, типовий образ, у якому відбилися істотні риси цілого покоління. “Помилуйтеся, які герої нашого часу!” – говорить усім зміст книги

Роман “Герой нашого часу” став дзеркалом життя Росії 30 – х років, першим росіянином соціально – психологічним романом