«Війна є одне з найбільших блюзнірств над людиною й природою» (по повісті Б. Васильєва «А зорі тут тихі…») – Васильєв Борис

Тема війни, подвигу, людських страждань не могла залишити байдужими наших сучасників. Повість «А зорі тут тихі… » відразу завоювала читацькі серця. Б. Васильєв прийшов у літературу досвідченою, зрілою людиною, що знає життя, духовне стан свого сучасника, міру його страждань і радостей. Звідси – справжня людяність його героїв, їхня висока міра відповідальності за себе, свій народ і свою Батьківщину

Основний принцип художньої побудови повести «А зорі тут тихі…» – контраст: зіставлення радісний і смутного, перехід від іронії й жарту до трагічних і героїчних акордів. Письменник органічно з’єднує звичайне, життєве з піднесеним, героїчним і тим самим створює внутрішній динамізм оповідання, робить читання добутку захоплюючої. Головні герої повести – жінки. Жіночий початок додасть оповіданню особливий ліризм, задушевність і трагізм. Зіштовхуючи два початки: тендітний мир жіночої дівочої краси з миром зла, жорстокості, убивств, Б. Васильєв всім пафосом свого добутку говорить про несумісність, несполучуваність двох понять – жінка й війна. Адже жінка – мати, «у якій самою природою ненависть до вбивства не закладена».

До кінця повести гинуть всі головні героїні, і із загибеллю кожної обривається маленька ниточка з «нескінченної пряжі людства». Від глави до глави наростає гіркота від невозвратимости втрат. Своєрідним реквіємом звучать в останній главі слова старшини: « – Тут у мене болить. – Він тикнув у груди. – Тут свербить. Так свербить!.. Поклав адже я вас, всіх п’ятьох поклав, а за що? За десяток фрицев?». Саме в цей момент по – справжньому глибоко осягаєш зміст слів умираючої Риты Осяниной про розуміння нею любові до Батьківщини й священному обов’язку кожної людини перед нею: «Батьківщина адже не з каналів починається. Зовсім не звідти. А ми її захищаємо. Спочатку її, а вуж потім канал». Слова Риты Осяниной високі, урочисті й разом з тим так природні в передсмертну мінуту. Вони звучать як заповіт матері синові, молодому поколінню, що буде жити після її, знімають щиросердечне борошно й страждання з Васкова, виправдують неминучість трагічного результату. Ці слова також розкривають загальну долю покоління Риты Осяниной – «покоління невернувшихся», подвиг якого був продиктований високим почуттям боргу перед Батьківщиною й своїм народом

Дотик до подвигу дівчин сприяло пробудженню цивільної совісті в безтурботного юнака – туриста, що складає веселенький листик своєму приятелеві. Зовсім в іншій тональності написана друга частина його листа: «Тут, виявляється, теж воювали… Воювали, коли нас із тобою ще не було на світі. Альберт Федотыч і його батько привезли мармурову плиту. Ми розшукали могилу – вона за річкою, у лісі. Батько капітана знайшов неї по яким – те своїх прикметах. Я хотів допомогти їм донести плиту й – не зважився». Не зважився, відчувши несумісність своєї безтурботної, «райської» життя із произошедшей тут багато років тому трагедією

У заключній фразі листа, що дала назва всієї повісті, протягає подив юнака від зненацька, що відбуваються в ньому змін: «А зорі – те тут тих, тихі, тільки сьогодні й розглянув». Ця фраза опромінює світлим ліричним почуттям героїчну історію суворих днів війни

Ми багато чого знаємо про Велику Вітчизняну війну. Читали книги, дивилися фільми, не раз чули розповіді ветеранів. Але війна, описана в добутках Б. Васильєва, вражає. Якщо солдат коштує до кінця й гине, то він виконує свій борг перед Батьківщиною. А якщо цей солдат жінка, основний борг якої – продовжувати життя на Землі?

«У війни не жіноча особа». Вона все загубила: і красу Жені Комельковой, і материнство Риты Осяниной, і мрію Лізи Бричкиной, і талант Соні Гурвич, і дитинство Галі Четвертак. Найстрашніше – вона перервала нитку в «нескінченній пряжі людства ». Людство втратило не тільки п’ятьох дівчата, але і їхніх непороджених дітей і дітей їхніх дітей. У цьому вся трагедія. Тихі зорі – це пам’ятник всім тим, хто не повернувся свойны.