Короткий зміст “Записки мисливця: Контора” Тургенєва по главах – Частина 1

Бродячи восени з рушницею по полях, мисливець добрався до великого села. Він ще видали помітив хату вище інших і вирішив, що це житло старости. Відкривши двері, він побачив кілька столів, завалених паперами, дві червоних шафи, чорнильниці, пісочниці, довгі пір’я. На одному зі столів сидів "малого років двадцяти" у сірому каптані, що сооится, що тут "головна панська контора". Потім із сусідньої кімнати з’явилася людина років п’ятдесятьох, товстий, низького росту, з "бичачою шиєю" і "витрішкуватими очима".

" – Чого вам завгодно? – Обсушитися. – Тут не місце. – Я не знав, що тут контора; а, втім, я готовий заплатити".

– Після цього товстун, головний конторник, як з’ясувалося пізніше, запросив мисливця, (автора "Записок") у третю кімнату, відділену від контори перегородкою, запропонував роздягнутися й відпочити. " – А чи не можна чаю з вершками? – Извольте, зараз". Маєток належав пані Лосняковой.

Мисливець підійшов до вікна. Бруд на вулиці була страшна. Біля панської садиби "шастали дівки в полинялих ситцевих платтях; брели по бруду двірські люди; махала хвостом прив’язаний кінь; кудахтали кури; перегукувалися індички. Той же малий у сірому каптані, конторський черговий, притяг самовар, чайник, склянка з розбитим блюдечком, горщик вершків… Автор "Записок" став розпитувати й з’ясував, що в маєтку є німець – керуючий, але розпоряджається сама бариня, а в конторі сидять шість чоловік – головний касир і конторники

" – Ну, що ж, ти добре пишеш?" Малий запосміхався й приніс пописаний листок. " – От моє писанье". " – На четвертушке сіруватого паперу гарним і великим почерком" був написано: "Наказ від головної панської домовик ананьевской контори бурмистрові Михайле Викулову, №209. Наказується тобі негайно після одержання цього розшукати: хто в минулу ніч, у п’яному виді й з непристойними піснями, пройшов по Аглицкому саду, і гувернантку мадам Энжени француженку розбудив і стурбував? І чого сторожачи дивилися, і хто сторожем у саду сидів?

И такі безладдя допустив? Про усім вище прописаному наказується тобі в подробиці розвідати й негайно конторі донести. Головний конторник Микола Хвостів".

До наказу була прикладена величезна гербова печатка з написом: "Печатка головної панської ананьевской контори", а внизу стояла приписка: "У точності виконати. Олена Лоснякова". " – Це сама бариня приписала, чи що? – запитав я. – Як же – з, самі: оне завжди самі. А то наказ діяти не може

– Ну, що ж, ви бурмистрові пошлете цей наказ? – Немає – З, сам прийде так прочитає. Тобто, йому прочитають; він адже грамоті в нас не знає…

А що – з, додав він, посміхаючись: – адже добре написане – з? – Добре. – Складав – Те, зізнатися, не я. На те Коскенкин майстер. – Як?.. Хіба у вас накази спершу складаються? – А як же – з? Не прямо ж набіло писати".

Потім гість пари годин поспав, а прокинувшись, почув тиху розмову в конторі за перегородкою. Товстун, головний конторник домовлявся про щось із якимось купцем. " – Тэк – З, з, Микола Еремеич, – говорив один голос: – тэк – з. Эвтого не можна в розрахунок не прийняти – з; нельзя – с, точно… – Уж повірте мені, Гаврило Антоныч, – заперечив голос товстуна: – вуж мені чи не знати тутешніх порядків, самі поміркуєте".

Вони довго торгувалися. – Так уже й бути, Микола Еремеич, так уже й бути,.. дві сіреньких і біленьку ваші милості, а там (він кивнув головою на панський двір) шість із полтиною. По руках, чи що? – Чотири сіреньких, – відповідав прикажчик. – Экой незговірливий який, – промурмотав купець

– Эдак я краще сам з баринею покінчу. – Як хочете, – відповідав товстун… – Ну повно, повно, Микола Еремеич. Уже зараз і розсердився!

Я адже эфто так сказав. – Ні, що ж справді… – Повно ж, говорять…

Говорять, пожартував. Ну, візьми свої три з половиною, що з тобою будеш робити. – Чотири б взяти випливало, так я, дурень, поквапився, – проворчал товстун. – Так там, у будинку – те, шість половиною – з, Микола Еремеич, – за шість із половиною хліб віддається? – Шість із половиною, уже сказане

– Ну так по руках, Микола Еремеич… Так я, панотець, Микола Еремеич, тепер піду до барині – з… і так уже я й скажу: Микола Еремеич, мов, за шість із полтиною – із із. – Так і скажіть, Гаврило Антоныч. – А тепер извольте одержати

Купець вручив прикажчикові невелику пачку паперу, що той почав розбирати. Потім приїхав Сидір, "мужик величезного росту, років тридцяти, здоровий, червонощокий, з русявими волоссями". " – Що ж, навіщо приїхав?

– Так слышь, Микола Еремеич, з нас тесль вимагають. – Ну, що ж, немає їх у вас, чи що? – Як їм не бути в нас, Микола Еремеич… Так пора – те робоча, Микола Еремеич. – Робоча пора!

Те – Те, ви мисливці на чужі працювати, а на свою пані працювати не любите…. Бач, як ви розпестилися. Мабуть ти! – Та й то сказати, Микола Еремеич, роботи – те всього на тиждень буде, а протримають місяць. Те матеріалу не вистачить, а те й у сад пошлють доріжки чистити. – Мало чого немає! Сама бариня наказати изволила, так отут нам з тобою міркувати нема чого…

– Наші… мужики… Микола Еремеич… – заговорив нарешті Сидір, запинаючись на кожному слові: – наказали вашої милості… от отут… буде…

(він запустив свою ручищу за пазуху сіряка й почав витягати звідти згорнутий рушник із червоними розлученнями). – Що ти, що ти, дурень, з розуму зійшов, чи що? – поспішно перебив його товстун. – Ступай, ступай до мене в хату,… там запитай дружину… вона тобі чаю дасть, я зараз прийду, ступай".

Він, видимо, боявся, що мисливець за перегородкою вже прокинувся й почує. На вулиці пролунали лементи: "Купря! Купря!" З’явилася низенька, квола людина в старенькому сюртуку зі зв’язкою дров за плечима

Його супроводжувала шумна ватага двірських, чоловік п’ять, усі кричали: "Купря!.. В опалювачі Купрю зробили, в опалювачі!" Виявляється, цей Купря, тобто Купріян, – кравець; "і гарний кравець, у перших майстрів у Москві навчався й на енералов шив".

Але бариня наказала… А може бути, Купря ще тим провинився, що не піддобрив вчасно контору? Хто знається

" – А послухай – ка, зізнайся, Купря, – самовдоволено заговорив Микола Еремеич, видимо, распотешенный і розніжений: – адже погано в опалювачах – те? Порожнє чай, справа зовсім? – Так що, Микола Еремеич, – заговорив Купріян: – от ви тепер головним у нас конторником, точно; суперечки в тім, точно немає; але ж і ви під опалою перебували, і в мужицькій хаті теж пожили. – Ти дивися в мене, однак, не забувайся, – із запальністю перебив його товстун: – з тобою, дурнем, жартують; тобі б, дурневі, почувати випливало й дякувати, що з тобою, дурнем, займаються

– До слова довелося, Микола Еремеич, вибачите… – Те – Те ж до слова. Потім товстун відправився до барині, шумна ватага вийшла. Залишився один Черговий конторник, але незабаром з’явився головний касир, рудий, з бакенбардами, у старому чорному фраку й м’яких чоботах

Він схожий був на кішку й скоріше крався, чим ходив. Раптом у контору ввалилася людина зовсім іншого порядку: високого зросту, з особою виразним і сміливим. " – Немає його тут? – запитав він, швидко глянувши навкруги.

– Микола Еремеич у барині, – відповідав касир. – Що вам потрібне, скажіть мені, Павло Андреич: ви мені можете сказати… Ви чого хочете? – Чого я хочу?…

Провчити я його хочу, брюхача негідного, навушника підлого… Я йому дам навушничати! Павло кинувся на стілець. – Що ви, що ви, Павло Андреич?

Заспокойтеся… Як вам не соромно? Ви не забудьте, про кого ви говорите, Павло Андреич! – залепетав касир. – Про кого?

А мені що за справу, що його в головні конторники подарували! От нема чого сказати, знайшли кого подарувати! От уже точно, можна сказати, пустили козла в город! – Повноті, повноті, Павло Андреич, повноті! Киньте це… – Ну, Лисиця Патрикеевна, пішла хвостом виляти!..

А, так от він і дарує, – додав він, глянувши у вікно: – легкий на спомині… Особа товстуна сіялася задоволенням, але побачивши Павла він трохи зніяковів. – Здрастуйте, Микола Еремеич, – значно проговорив Павло, повільно посуваючись до нього назустріч: – Здраствуйте

Головний конторник не відповідав… – Що ж ви мені не изволите відповідати? – продовжував Павло. – Втім, немає… ні, – додав він: – эдак не справа; лементом так лайкою нічого не візьмеш

Ні, ви мені краще добром скажіть, Микола Еремеич, за що ви мене погубити хочете?" Товстун прикинувся нерозуміючим, але Павло наступав. " – Ну, за що ви бідній дівці жити не даєте?

Що вам потрібне від її? – Ви про кого говорите, Павло Андреич? – з удаваним здивуванням запитав товстун. – Эка! Не знаєте, мабуть? Я про Тетяну говорю. Побійтеся Бога, – за що мстите?

Соромитеся: ви людина одружений, діти у вас із мене вже ростом, а я не що інше… Я женитися хочу: я по честі надходжу. – Чим же я отут винуватий, Павло Андреич? Бариня вам женитися не дозволяє: її панська воля!