У століття космічних швидкостей люди перестали дивуватися цьому

У століття космічних швидкостей люди перестали дивуватися – от проблема, над якою міркує Владимир Солоухин.

У фрагменті із книги «Трава» В. Солоухин, міркуючи про сумну втрату людьми здатності дивуватися, приводить у приклад себе. Ні місячний ґрунт, доставлений з далекої планети, ні зондування Венери, ні дивовижні швидкості на землі не викликають у нього подиву. Одне, що ще будить у душі письменника це почуття, – парашютик кульбаби. Автор навіть цитує рядки поета: «Кульбаба із сонця вже перетворилася в місяць», – а потім дме на повітряну планету, і вона розлітається на тисячі пушинок. А в душі оповідача щось ворухнулося, здригнулося…

Автор упевнений, що душу кожного з нас ще жива тільки тому, що ми можемо дивуватися не потужним швидкостям літаків і машин, а сонячній кульбабі, що розкривається троянді й прекрасному пухнатому метеликові, що сів на гілку…

Я розділяю точку зору автора, тому що щоранку біжу подивитися в сад, як розкривається нова весняна квітка, послухати солов’я й помилуватися ніжною зеленню листів

У В’ячеслава Дегтева є дивовижна розповідь «Кульбаба. Він про роль педагога, наставника в житті курсантів – льотчиків. Командир ескадрильї після польотів з курсантом – відмінником, що боявся літати і якому він тільки що відкрив небо, зстрибнувши із крила літака, раптом побачив між бетонних плит маленька жовта кульбаба. Офіцер нагнувся, розправив листочки квітки й уразився: «Як же ти вижив? Як же вони тебе не розтоптали, дурашка?». Щось незвичайно ніжне розлилися в душі льотчика – аса, бога повітряних машин. І все це тому, що він не розучився ще дивуватися прекрасному

Почуття подиву всьому живому жило й у душі першого у світі космонавта Юрія Олексійовича Гагаріна. Він, що пізнав, що таке космічна швидкість, що побачила Землю з орбіти, що переконалася, як вона мала в порівнянні з нескінченним космосом, цінував і дивувався на землі красі кожного деревця, кожного квітки

От цьому почуттю подиву ми й повинні вчитися, щоб здригалася й розцвітала наша душа, коли ми бачимо «першу конвалію з – під снігу» або білу березу під своїм вікном…