Кілька слів про Буніна – Поеті – Бунін Іван

Творчість И. А. Буніна було високо оцінене сучасниками й до сьогоднішніх днів продовжує хвилювати душі нових шанувальників його таланта. Бунін відомий насамперед як прозаїк. І дотепер існує думка, що як поет він не досяг вершин «срібного століття». Але разом з тим йому по праву належить і «одне з головних місць серед сучасної російської поезії», – як сказав Блок після виходу в 1901 році збірника «Листопад».

Вірші перших поетичних книг Буніна – про Батьківщину, про красу її радісної й сумної природи, про зорі літа й пронизливо – смутних заходів осіни. У них уже виявилася характерна риса його поетичного стилю – типово художницьке сприйняття миру, природи, людини

Батьківщина

Вони знущаються з тебе,

Вони, а батьківщина, корять

Тебе твоею простотою,

Убогим видом чорних хат…

Так син, спокійний і нахабний,

Соромиться матері своєї –

Втомленої боязкої й сумної

Серед міських його друзів,

Дивиться з посмішкою состраданья

На ту, що сотні верст брела

И для нього, до дня свиданья,

Останній грошик береглася

На Буніна – Поета сильний вплив зробила поезія А. Фета, А. ДО, Толстого, Я. Полонского, але насамперед… А. С. Пушкіна. А сам тривалим і глибоким був вплив філософської лірики Ф. Тютчева, сприйнятої, однак, крізь призму пушкінської традиції: тютчевский мотив дисгармонії любові й смерті знімався прагненням усвідомити загальну гармонію миру, мотив тлінності буття – твердженням вічності природи, у якій Бунін завжди бачив джерело гармонії й краси:

Берези желтою різьбленням

Блищать у лазурі голубой,

Як вишки, ялинки темніють,

А між кленами синіють

Те там, те тут у листі наскрізний

Просвіти в небо, що оконца.

Ліс пахне дубом і сосною,

За літо висохнув він від сонця,

И Осінь тихою вдовою

Вступає в строкатий терем свій

В 1910 – 1911гг. основне місце в поезії Буніна зайняла філософська лірика. Удивляючись у минуле й сьогодення Росії, древні цивілізації Сходу, він хотів уловити якісь вічні закони розвитку націй, народів, людства. Основа бунинской філософії життя – у визнанні тимчасового, земного буття лише частиною вічної космічної історії, у якій розчинена життя людини й людства

Мовчать гробниці, мумії й кістки, –

Лише слову життя дане

Із древньої тьми, на світовому цвинтарі,

Звучать лише письмена

И немає в нас іншого достоянья!

Умійте ж берегти

Хоч у міру сил, у дні злості й страданья,

Наш дарунок безсмертний – мова,

Буніну – прозаїкові й поетові – було властиве почуття найглибшої поваги до слова, до боргу художника – творця, «подвижника» слова. Словесна майстерність його з особливою силою виявилося в пейзажних картинах, у яких він оригінально продовжує традиції пейзажної лірики Ф. Тютчева:

Багряний сумний місяць

Висить удалині, але степ ще темний

Місяць у тьму свій теплий відблиск сіяє,

И над болотом червоний сутінок розвівається

Уж пізно – і яка тиша!

Особливий період у творчості Буніна – роки еміграції. Бунін трагічно переживає розрив з Батьківщиною. Поезія цього років перейнята настроєм самітності людини, оказавшегося в «чужому, найманому будинку», удалині від землі, що любив «до болю серцевої»:

У звіра є нора, у птаха є гніздо…

Як б’ється серце сумне й голосно,

Коли входжу, хрестячись, у чужий, найманий будинок

Зі своєї вуж ветхою торбинкою!

Серед всіх воєн, революцій Бунін залишався Буніним, однозначно, але вірно розуміючи, що відбувається Сродиной.