Рецензія на розповідь «Дорогоцінна пилу» зі збірника Костянтина Паустовского «Золота троянда» – Паустовский Костянтин

Книга «Золота троянда» написана Костянтином Георгійовичем Паустовским у дозрілих літах, коли кожна людина в більшості випадків уже випробувала самі прекрасні моменти свого життя, коли залишилися за дурні помилки молодості, коли передуманы невірно вимовлені слова, переглянуті необдумані вчинки, нарешті, коли він просто може сказати: «Я пізнав життя!» Але в той же час у його голові проноситься рятівна думка: «Може, це ще не кінець? Може, все найкраще ще спереду? А що, якщо зараз почати нове життя?.. Життя, повну щастя, без помилок і промахів…»

Що ж потрібно для цього? Треба просто оглянутися назад, переосмислити все прожите, зважити всі плюси й мінуси й обов’язково зробити висновок, нехай навіть для себе. Підсумок цього переосмислення в різних людей виражається по – різному: одні починають життя заново, інші пишуть мемуари, а хтось міркує про життя взагалі. Так, у своєї прекрасній і дивно глибокій за змістом книзі «Золота троянда» Паустовский не тільки розкрив проблему ідейного обґрунтування літературної творчості й виразив своє «розуміння письменства», але й відкрив нам деякий сенс життя. Адже саме в книгах ми жадібно читаємо про те, на що звертаємо увагу в житті. Давайте ж познайомимося з добутком ближче. Я впевнений, що кожний знайде в ньому відповіді на багато виникаючих питань

В одній з розповідей своєї книги – «Дорогоцінний пил» – автор розповідає нам «історію про паризького сміттяра Жані Шамете». Але вона зовсім не є початковим оповіданням про нелегке життя злиденної людини. Ні, така розповідь навряд чи зацікавила б читача, він викликав би тільки лише почуття жалю до важкої частки «маленької людини». Такий добуток і не створило б особливої слави творчості автора. Геніальність Паустовского полягає в тім, що обділеного життям сміттяра, забутого всіма навіть у свою передсмертну годину, вона зображує як творця людського щастя, нехай навіть марновірних – марновірної – казково^ – марновірного, людини, здатного любити й гідно жити, а не існувати

Автор знайомить нас із Шаметом під час його служби в армії «Маленького Наполеона». Він підкреслює, що це були кращі часи його життя, И удача була на його стороні: «не побувавши ще в жодній справжній перестрілці», Шамет по стані здоров’я був відправлений на батьківщину. Йому доручили відвезти у Францію дочка полкового командира Сюзанну. Саме в процесі знайомства Шамета із Сюзи ми довідаємося все життя героя розповіді до дрібних подробиць. І хоча вона була не така вуж і солодка, спогаду колишнього солдата повні якоїсь таємної наснаги. Втім, ніякої таємниці в цьому немає. Будь – яка людина з якоїсь искринкой в очах і посмішкою на губах згадує своє золоте дитинство й багатообіцяючу юність, коли він ще не відчув на собі всю складність життя, не зштовхнувся з неминучими розчаруванням, горем і обманом. Найчастіше спогади пов’язані з рідною домівкою, рідними краями, з їхніми місцевими історіями, билинами, легендами, казками

Одну з таких історій і розповідає Шамет дівчинці. Це «неясний спогад про золоту троянду», по повір’ях, що приносило щастя своєму власникові, внесло в життя двох людей мрію про незбутнє благополуччя, надію на втілення цієї гарної легенди й у краще майбутнє, зв’язало дві істот воєдино золотою ниткою віри в прекрасне. Золота троянда проходить через весь добуток і є основний, якщо не сказати, найважливішою його деталлю. На ньому будується вся розповідь. Тільки завдяки їй історія бідного паризького сміттяра з’являється перед читачем. Золота троянда не є символом багатства й могутності. Вона одушевляється й перетворюється в щось вічне й світле, що персоніфікує щастя. Адже людина живе на землі не для того, щоб стати богатым, а для того, щоб стати щасливим. Зміст же життя нашого героя не в спразі любові, хвали, не в задоволенні честолюбства й егоїстичних потреб, а в тім, щоб подарувати Сюзанне щастя, створивши його своїми руками. Він виткав цю тендітну досконалість із дрібних піщин, відтворив легендарну золоту троянду з пилу. Із цього звичайного пилу, що оточує всіх нас, але тільки деякі здатні розглянути в ній ті крупиці золота, з яких виткані самі заповітні мрії й світлі мрії. І тільки для них цей пил буде зватися дорогоцінної. Звичайно в категорію майстрів і ювелірів щастя входять тільки ті, хто знає ціну життя, хто споконвічно не втратився в цьому світі, не заблудився в безлічі доріг, а знайшов свою єдину, нарешті, хто замість того, щоб скаржитися на гострі шипи троянди, радується тому, що серед цих шипів росте заповітна квітка. Так, важко серед тисячі оман і розчарувань знайти істину. Але в цьому й всьому змісті життя

Чому ж умирає Шамет? Невже він, що знайшов ту саму істину, не заслуговує кращої частки? От проблема розповіді, Я впевнений, що саме ці питання хвилюють читачів, саме ця несподівана смерть незрозуміла ім. Давайте спробуємо розібратися

Життєвий цикл, по легенді древніх, не випадково припускає старість. Саме тоді, коли людина вже все знає, вона стає нецікавий сам собі. Ця непривабливість проявляється навіть у зовнішності. Шамет не міг бачити себе в дзеркалі – «цю незграбну личину, що шкутильгає на ревматичних ногах». Коли ціль, до якої так довго й важко йшов Шамет, була досягнута, стало відомо, що Сюзанна виїхала назавжди в Америку. Мир навколо зруйнувався остаточно й безповоротно, і життя втратило зміст. Але це не головна причина смерті героя розповіді. Шамет з посмішкою на губах залишає цей мир, він не потрібний більше в земному житті, Жан пізнав її зміст, осяг таємницю буття. У цьому його щасті. Те, що він викував не для себе, виявилося його навіки.

Розібране нами добуток не має запаморочливих і захоплюючих пригод, заплутаних інтриг, романтичного ореола боротьби. Але воно дійсно спонукує високі почуття й думки, вабить до себе своєю чистотою. Здається, виступаючи в ролі рецензента, я повинен був обов’язково критично оцінити добуток, знайти негативні сторони роботи Паустовского. Але дивна справа: чи те я погана людина, чи те я предвзято ставлюся до розповіді, але мені він так сподобався, що я не знайшов у ньому жодного письменницького промаху, ні однієї неправильної письменницької думки. Та й чи можу я засуджувати літературну працю письменника, може бути, всього його життя, критикувати розповідь про просто людське щастя