«Некрасов – поет страждання» – Некрасов Микола

Н. А. Некрасов став першим поетом, «ліру посвятившим народу своєму», що воспели у своїх добутках народні страждання, «, щопоставили на вид Росії образи її годувальників». Некрасов затворів у той час, коли в житті народу наступив особливо важкий період: у п’ятидесяті роки наступила криза самодержавно – кріпосницької системи, сваволя поміщиків і страждання народу досягли свого апогею

Однак і після скасування кріпосного права життя селян не покращилася: дарована народу воля змушувало їх іти в місто на заробітки, де чекали вбогість, голод і все та ж непосильна праця. Некрасов не міг спокійно дивитися на мучення, що випали на частку селян, залишатися байдужим до долі народу, тому народна тема стала найважливішої у творчості поета. Вона представлена у творах Некрасова у всьому її різноманітті. Нерідко загальне в селянському житті поет зображує через індивідуальне. Долі некрасовских героїв різні, але кожна повна гіркоти й трагізму. Так, поет оповідає про «городника лихому», «погубившем свій вік за дворянську дочку».

Герой вірша проявляє надзвичайну шляхетність і силу духу, коли, пійманий біля її «горенки», він вирішив не викликати на « дівицю – вроду» ганьба й прийняв за це «залізний убір на ноги». Інший герой, візник Ванюха, «хлопець рудий», повісився, коли зрозумів, що купець залишив у нього в санях срібло й «він, Ваня, став би багатий», але «господь справедливий поплутав жартуючи…». Купець щасливий вчасно згадав про гроші, а у Вані, що звикло жити в бідності, «скаламутився розум» побачивши срібла, власником якого він міг би стати

Герой же вірша «Агов, Іван» намагався покінчити із собою, не витримавши жорстокого обігу панів. Його нерідко били, змушували робити багато важкої роботи, до старості кликали просто Іваном, що принижувало його людське достоїнство. У підсумку, що абсолютно втратив моральний вигляд, він почав пити й після скасування кріпосного права був приречений на животіння…

Особлива увага Некрасов приділяє нещасній долі російських селянок. У вірші «Трійка» поет відтворить жіночий образ, показує типову долю селянської жінки, доля якої – «поринути в сон непробудний роботи й чорної, і важкої». Вигляд героїні, «відцвілої, не встигши расцвесть», втілює «тупе терпенье й безглуздий вічний переляк», «даремно згаслу силу». Героїня вірша, як і більшість жінок, змушена терпіти не тільки непосильну працю, тяготи селянського життя, але й побої « чоловіка – коверзуна», примхи свекрухи, «гнущей її в три погибелі». «Нічим не зігріта», вона «зійде в сиру могилу», пройшовши довгий, важкий, повний страждання шлях

Героїня ж вірша «У дорозі» виявилася загублена панами. Вихована в панському будинку, «навчена всім дворянським манерам і штукам», вона, «білоручка й белоличка», отвыкла від трудового життя в селі. Коли ж панська дочка вийшла заміж, героїню, «мужичку», «відвертали на село», де їй «крутенько довелося». Абсолютно непристосована до селянської праці, вона не вміла «не косити, не ходити за коровою», «справа в неї в руках не спорилося», і «невпинна робота», далека їй життя погубили її, приречену на швидку кончину

Трагичной представляється Некрасову й доля солдатської матері, втілена у вірші «Орина, мати солдатська», образ героїні якого овіяний болем і повний безвихідності. Син Орины, Ваня, якого вона не бачила вісім років, «відвертав больнехонек». Сили його, «детинушки богатирського додавання», були «розтрощені тяготами солдатського життя», і він «згас, немов воскова <.. .> свеченька», залишивши стару матір одну з «великим сумом» вдуше.

Так, доля російських селянок у віршах Некрасова подібна «горя реченьке бездонної». Не може поет залишатися байдужим і до гіркої частки селянських дітей. «Зростаючі вільно, нічому не вчачись», вони «рано знайомі із працями», як хлопчик, якого ліричний герой зустрів у лісі, «у студену зимову пору». Маленькому мужичку доводиться господарювати разом з батьком, працювати під «сонця холодним вогнем», щоб прокормити більшу родину. А скільки страждань і розпачу в «тихому плачі й скаргах дітей», змушених працювати на фабриці… «Змучені в неволі», вони вже не можуть «радіти, гратися й скакати», а мріють лише «скоріше відвертати додому», де їм, однак, «солодко не забутися»: «зустріне їхня турбота й нестаток». Дітям залишається тільки ридати, «розриваючи на частині серце матері бідної своєї…».

У творах Некрасова «що ні людина – те мученик, що ні життя – те трагедія». У вірші «Залізниця» поет з гіркотою оповідає про народні страждання, про голод, що змушував людей «надриватися під спекою, під холодом, з вічно зігнутою спиною». Саме в цих «мирних дітях праці», «божих ратниках», «пограбованих грамотіями – десятниками», «висічених начальством, задавлених нестатком», Некрасов бачить годувальників Росії, тих, хто забезпечує її добробут

Він оспівує «звичку до праці шляхетну», призиваючи «мужика поважати», захоплюватися терпінням і силою народу, що «винесе все, що господь не пошле»; поет переконаний, що народ «широкими, ясну грудьми дорогу прокладе собі», вірить в «пору прекрасну», що неодмінно наступить

Але в той же час Некрасов не ідеалізує селян, у зображенні народного характеру поет об’єктивний. Він малює «втішну картину» «народного щастя», коли після роботи «купчина» «виставляє їм бочку й недоїмку дарує» і народ з лементом «ура» «випріг коней і купчину помчав по дорозі», рабськи радуючись його милості. У вірші «Міркування в парадного під’їзду» ліричний герой бачить із вікна сцену «уболівай волаючої»: мужиків, прохачів, що прийшли здалеку, прогнали, тому що хазяїн «не любить обірваної черні», а ним залишилося лише «розводити безпомічно руками, повторюючи: суди його бог!» і терпляче, смиренно йти назад.

Вид цих людей, «несуче безвихідне горе в серцях», змушує ліричного героя задуматися про те, що «великою скорботою народної переповнена <…> земля», «де народ, там і стогін нескінченний». Герой задається питанням про народну долю: « чипрокинеться народ, виконаний сил» або він «духовно навіки почив»? Чи довго будуть люди терпіти борошна й приниження, «скакати по полях, по дорогах <…> у рудниках, на залізному ланцюзі…»? Народне терпіння, безглузда надія на пана сатирично й одночасно з гіркотою зображуються Некрасовим у вірші «Забуте село».

Всі її жителі нічого не можуть вирішити без пана й наївно вірять, що він «побачить, як погана хатинка» у бабусі Ненилы й «велить дати лісу», «поверне землицу», що у селян «лихоимец жадібний оттягал», справить весілля вільного хлібороба й Наташи. Так «справа ледве за суперечкою», народ сподівається на пана, «який усе не їде…». Народна віра в доброго пана, надія на панську милість, по суті своєї рабська, обурює Некрасова й викликає в ньому жалість. Саме в смиренності народу, у довготерпінні, покірності поет бачить і провину, і лихо селян, причину їхніх нещасть…

Присвячуючи свої добутки народу, Некрасов не тільки розширює тематику поезії, але й уводить нові жанри, такі, як народні пісні, міські романси, побутові балади. Багато віршів написані у формі монологу селянина, що обумовлює необхідність використовувати «справді народну мову»: просторічну лексику («варган», «очманілий», «натупатися»), діалектизми. Так поет досягає максимальної вірогідності. Створюється враження, що перед у нами – неопрацьована простонародна мова

Крім того, поетика Некрасова заснована на фольклорі. Їм використовується безліч стійких епітетів («біла рученька», «буйна голова», « дівиця – врода»), вигуків («чай», «тоись»), обігів («слышь ти», « розумієш – ста»), характерних для усної народної творчості, а також анафор, що починаються із заперечення, типових для народних пісень і частівок («Не гуляв я в дрімучому лісі, // Не лежав я в рові…»), своєрідних зачинів («Хлопець була Ванюха рудий, // Росла людина, // Не піддався силі вражої, // Жив би довге століття»).

Таким чином, вірша Некрасова знаходять щирі народності, їхня форма повністю відповідає змісту. «Оспівуючи страждання народу», поет робить свої добутки яскрав і виразними, вірогідно оповідаючи про народне життя

Вибираючи своєю основною темою нелегке життя селян, Некрасов, безумовно, прирікав себе на непонятость і отвергнутость. Багато поетів «чистого мистецтва» бачили в його віршах не більш ніж політичну декларацію, його вважали суспільним діячем, але не творцем, не художником, цінували цивільний пафос Некрасова, але не його поетичний талант. Однак Некрасов і сам говорив, що «пише не для світського суспільства». Творивший для народу, що писав про народ і в ім’я народу, цей поет присвячував свої вірші «мільйонам живих істот, ніколи не зображеного, прохального люблячого погляду», чим і зробив свою творчість неповторним