«Мертві душі» – це не тільки поміщики й чиновники

«Мертві душі» – це не тільки поміщики й чиновники, це «сумирно мертві обивателі», страшні «нерухомим холодом душі своєю й марною пустелею серця». Чичиков побував у п’ятьох поміщицьких садибах, але це не цикл розрізнених новел, а єдине оповідання, що розвивається по своїй художній логіці, суть якої визначена автором: «Один за іншим ідуть у мене герої один пошлее іншого». На перший погляд Манилов і Собакевич, Ноздрев і Коробочка не схожі один на одного (вони навіть зіставлені по контрасту: сентиментальний Манилов і кулак Собакевич, домовита Коробочка й безладний «історична людина» Ноздрев). Однак їх поєднує порожнеча й нікчемність, що стає рисою не тільки кожного з них, але приналежністю всього укладу поміщицького життя Росії

От чому Гоголь будує оповідання за принципом посилення вульгарності. Справа не в тім, звичайно, що хтось із них краще або гірше, а в тім, що одна вульгарність поміняє іншу, що, за словами Гоголя, «немає жодного втішливого явища… і що по прочитанні всієї книги здається, як би точно вийшов з якогось задушливого льоху на боже світло». І якщо галерея поміщиків відкривається Маниловим, про яке хоча б у першу хвилину можна сказати: «Яка приємна й добра людина», те завершується вона «дірою на людстві» Плюшкиним. Але герої «Мертвих душ» не просто духовно вбогі люди. Гоголь пише не тільки про людські пороки, він зв’язує їх у поемі із соціальним станом героїв: не випадково їхня людська непривабливість повною мірою розкривається тоді, коли вони, «власники товару», вирішують, як надійти з «мертвими душами»; подарувати, обміняти або вигідно продати. Таким чином, у главах про поміщиків неподобство кріпосницьких порядків і моральна неспроможність дворянин^-дворян-поміщиків-дворян показані як явища одного плану

Чиновники губернського міста, за словами Собакевича: «Шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавци». Особи чиновників зливаються в якусь безлику круглу пляму, єдиною ознакою «індивідуальності» стає бородавка («особи в них були повні й круглі, на інших навіть минулому бородавки»). У середовищі поміщиків і чиновників одна незначність поміняє інше. Але над цим збіговиськом «небокоптителей» піднімається образ Русі. Живий початок російського життя, майбутнє країни письменник зв’язує снародом.

Кріпосне право спотворює й калічить людей, але воно не в змозі вбити живу душу російської людини, що живе й в «замашистом, бойком» російському слові, і в гострому розумі, і в плодах праці вмілих рук. У ліричних відступах Гоголь створює образи безмежної, чудесної Русі й богатир^-богатиря-народу-богатиря. Тому й закінчується поема образом Трійка^-трійки-рус-трійки. Яким буде майбутнє Русі, Гоголь не знає. Але в поемі важливий сам пафос цього руху, що асоціюється з душею російської людини. Для «ідеального» миру душу безсмертна, тому що вона – втілення Божественного початку в людині. А у світі «реальному» цілком може бути «мертва душа», тому що для нього душу тільки те, що відрізняє живої людини від небіжчика. В епізоді смерті прокурора навколишні догадалися про те, що в нього «була точно душу», лише коли він став «одне тільки бездушне тіло».

Цей мир божевільний – він забув про душ, а бездуховність і є причина розпаду. Тільки з розуміння цієї причини може початися відродження Русі, повернення втрачених ідеалів, духовності, душі. Мир «ідеальний» – мир духовності. У ньому не може бути Плюшкина, Собак ев ича, Ноздрева, Коробочки. У ньому є душі – безсмертні людські душі. Він ідеальний у всіх значеннях цього слова. І тому цей мир не можна відтворити епічно. Духовний мир описує інший рід літератури – лірика. Саме тому Гоголь визначає жанр добутку як лисичанський, назвавши «Мертві душі» поемою. На сторінках поеми селяни изображори далеко не в рожевих фарбах. Лакей Петрушка спить не роздягаючись і «носить завжди із собою якийсь особливий захід». Кучері Селіфан – не дурень випити. Але саме для селян у Гоголя перебувають і добрі слова й тепла інтонація, коли він говорить, наприклад, про Петра Неуважай-Корито, Іванові Колесо, Степанові Пробці

Це все люди, про долю яких задумався автор і задався питанням: «Що ви, серцеві мої, поробляли на столітті своєму? Як перебивалися?»