«Кінці» і «начала» життєвого шляху великого поета (за творами В. Стуса)
Арешти, допити, тюрми, заслання... Страшні віхи життя Василя Стуса.
Вірші «На колимськім морозі калина» і «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує» написані Василем Стусом під час відбування несправедливого покарання. Надовго відірваний від рідної землі, від батьківщини, поет у далекій Колимі шукає хоч якесь нагадування про Україну. І раптом серед безгоміння, безлюддя, де «тільки сонце, і простір, і сніг», перед очима поета — калина. Але на колимськім морозі вона не червона, як в Україні, а схожа на руді сльози. Як і де міг побачити калину Стус? Може, дружина із синочком привезли її у цей далекий край, чи, може, нафантазував собі калиновий цвіт змучений розлукою поет? Рідна земля була для нього неможливо далекою, але уява поета могла виписати Україну «на мурах тюрми» дзвінким собором.
Далека рідна сторона гріла його серце, яке «котилося кульпокотьолом у ведмежий барліг». Скільки душевного щему, невимовної розпуки у цьому коротенькому вірші, якою безмірною, жорстокою і чужою здавалася ув'язненому поетові оця чужинецька земля, на якій зійшлися кінці і начала його життя.
Читаючи цей твір, мене не полишає думка: поет знав, що йому вже ніколи не доведеться побачити Україну. Як почувається невинна людина, знаючи, що попереду на неї чекають довгі роки ув'язнення і заслання? На що можна сподіватися, у що вірити, як вибудувати свій внутрішній світ, не впасти в розпач? Серед цього колимського обширу і безгоміння треба взяти себе в руки і терпіти. «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — отож терпи, терпи», — ці слова — відповідь на всі запитання. Із цієї недолі він не зможе врятуватися, але «ніхто й не зіб'є з власної тропи». Уся рішучість поета вистояти, витерпіти недолю передана в цьому невеликому творі. Йому треба триматися подалі від надій, адже коли вони не справдяться, тоді розпач заполонить душу і випалить її. Треба до кінця йти тим шляхом, «що твоїм назвався», тим, «що обрав тебе, як побратим».
Усе попереднє життя Стуса було лише підготовкою до цього останнього шляху на Голгофу, на ту високу гору, на яку треба підняти свій хрест і з якої видно всі страждання рідної землі.
Вірші «На колимськім морозі калина» і «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує» написані Василем Стусом під час відбування несправедливого покарання. Надовго відірваний від рідної землі, від батьківщини, поет у далекій Колимі шукає хоч якесь нагадування про Україну. І раптом серед безгоміння, безлюддя, де «тільки сонце, і простір, і сніг», перед очима поета — калина. Але на колимськім морозі вона не червона, як в Україні, а схожа на руді сльози. Як і де міг побачити калину Стус? Може, дружина із синочком привезли її у цей далекий край, чи, може, нафантазував собі калиновий цвіт змучений розлукою поет? Рідна земля була для нього неможливо далекою, але уява поета могла виписати Україну «на мурах тюрми» дзвінким собором.
Далека рідна сторона гріла його серце, яке «котилося кульпокотьолом у ведмежий барліг». Скільки душевного щему, невимовної розпуки у цьому коротенькому вірші, якою безмірною, жорстокою і чужою здавалася ув'язненому поетові оця чужинецька земля, на якій зійшлися кінці і начала його життя.
Читаючи цей твір, мене не полишає думка: поет знав, що йому вже ніколи не доведеться побачити Україну. Як почувається невинна людина, знаючи, що попереду на неї чекають довгі роки ув'язнення і заслання? На що можна сподіватися, у що вірити, як вибудувати свій внутрішній світ, не впасти в розпач? Серед цього колимського обширу і безгоміння треба взяти себе в руки і терпіти. «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — отож терпи, терпи», — ці слова — відповідь на всі запитання. Із цієї недолі він не зможе врятуватися, але «ніхто й не зіб'є з власної тропи». Уся рішучість поета вистояти, витерпіти недолю передана в цьому невеликому творі. Йому треба триматися подалі від надій, адже коли вони не справдяться, тоді розпач заполонить душу і випалить її. Треба до кінця йти тим шляхом, «що твоїм назвався», тим, «що обрав тебе, як побратим».
Усе попереднє життя Стуса було лише підготовкою до цього останнього шляху на Голгофу, на ту високу гору, на яку треба підняти свій хрест і з якої видно всі страждання рідної землі.
