Петя Трофімов центральний персонаж комедії А. П. Чехова «Вишневий сад»

Чехов нібито іронічно ставився до Петі Трофимову, зобразив його «недотепою» і тим самим висловив своє скептичне ставлення до революційного руху. Таку думку абсолютно необгрунтовано. Для того щоб зрозуміти це, треба згадати, хто і за яких обставин назвав Петю «недотепою». Це говорить Раневська, роздратована тим, що Петя відверто висловив несхвалення її зв’язку з незначним і нечесним людиною. Раневська не в, змозі зрозуміти моральну висоту Петі, але вона відчуває, що Петя прав, і сама просить у нього пробачення: «Ну, Петя … ну, чиста душа … я прощення прошу …

Образ студента П. Т. пов’язаний в п’єсі з перспективою майбутнього часу; передчуттям «нового життя» і спрямованістю до неї. Герої комедії звуть його не на ім’я та по батькові, а ласкаво-глузливо – Петя. У різночинський «нескладність» цієї людини можна побачити «скутість» Бєляєва («Місяць у селі» І. С. Тургенєва). У його відносинах з Анею – дізнатися просвітницький ригоризм Жадова, «виховує» Поліньку, і Ме-лузово, «поліпшує» Гину. «Вічний студент», «облізлий пан», П. Т. висвітлений у п’єсі м’яким ставленням дійових осіб до його слів і вчинків («Петя з драбини впав!”). Йому йде здійснювати промахи, ніяковості – падати зі сходів, втрачати калоші. Його «недотепістость» позначається і в запальності заяві «Ми вище любові!», І в тому, як він утішає Раневську, вимовляючи слова, що збільшують її горе. П. Т. багато розмірковує, говорить розумно і палко, не будучи тим не менш ні фразерів, ні балакуном. У його монолозі про «гордій людині» чується благородне спростування доморощеного ніцшеанства горьківського Сатіна («На дні»). Його висловлювання про інтелігенцію збігаються за змістом з чеховськими словами: «Я не вірю в нашу інтелігенцію, лицемірну, істеричну, фальшиву».

У його раді Лопахину «не розмахувати руками» є своя історична правота. У думках П. Т. про необхідність «спокутування» минулого – «стражданням, надзвичайним, безперервною працею» чути відгомін закликів Н. Г. Чернишевського «любити майбутнє» і «працювати для нього». Сам П. Т. готовий «страждати» від бідності, потреби, гонінь. Але душевні страждання, страждання свідомості – йому невідомі. У цьому сенсі він справді «вільна людина»: вільний від минулого, не пов’язаний з вишневим садом особистої, серцевої зв’язком. Йому не доводиться обривати нитки минулого, «різати по живому». Раневська справедливо вимовляє йому: «Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, чи не тому це, що ви молоді, що ви не встигли перестраждати жодного вашого питання?»

Тому й відчуття «перехідного» моменту, визрівання майбутнього в сьогоденні викликає у П. Т. почуття щастя і повноти існування: «Я передчуваю щастя, Аня, я вже бачу його». У цьому прекраснодушність, інфантилізм П. Т. криється його «ідейна наївність» – така ж невід’ємна частина російського життя, як «епіходовщіна» або одвічна надія на те, що «бог допоможе», «ще що-небудь трапиться не сьогодні-завтра …». Перший виконавець ролі П. Т. – В. І. Качалов (1904). Серед інших виконавців – А. Я. Таїров (1907), В. С. Золотухін (1975). Серед зарубіжних виконавців – Ж. Л. Барро (1954).