Образ Молчалина в комедії Олександра Грибоєдова “Горі від розуму” – Грибоєдов Олександр

Велика комедія А. С. Грибоєдова, що з’явилася на початку XIX століття, відкриває новий етап у розвитку російської літератури. Створені драматургом характери мають історико – літературне й загальнолюдське значення. Безумовна знахідка автора – образ Молчалина, що увібрав у себе риси соціально – психологічного типу, якому на Русі призначена було, на жаль, довге життя

Тип цього героя, можна сказати, один з найпоширеніших у Російській літературі. Але найперша зустріч із ним відбувається в п’єсі А. С. Грибоєдова “Горі від розуму”. Заслугою автора є створення літературного типу Молчалина, що став великим придбанням суспільної думки. Грибоєдов виявив більшу силу публіцистичного узагальнення. Маленького чиновника – секретаря Фамусова – автор звів у символ значної соціально – політичної групи, міцно зв’язавши “молчалинство” з “фамусовщиной”. Створюючи характер Молчалина, Грибоєдов показав вплив чиновницької моралі на розвиток і поводження людини. З дитинства героя вчили рабському догідництву перед сильними миру цього. Виконання батьківського завіту допомогло йому й “награжденья брати й весело пожити”. Але, з іншого боку, у нього як у дрібного провінційного чиновника не було іншого виходу. Молчалин – майстер у мистецтві підняти хустку, змовчати, коли його сварять, він за це одержав три нагородження, чин асессора й перебуває в дружбі з багатьма впливовими людьми

При першому знайомстві, дійсно, важко визначити справжня особа Молчалина. Ми бачимо боязкого й соромливого парубка. Закохана Софія наділяє його масою достоїнств. “Герой її роману” “і вкрадливий і розумний”, він “за інші себе забути готів”, “поступливий, скромний, тихнув”. Однак поступово ми переконуємося, що такий Молчалин – лише плід уяви Софії. Якщо Чацкий недооцінив Молчалина, то Софія явно його переоцінила. Так хто ж, нарешті, такий Молчалин: смиренний скромник, незграбний і смішний у своєму догідництві, або процвітаючий негідник? “Пригрітий” Фамусовым, за кілька років, проведених у Москві, Молчалин встиг зробити непогану кар’єру: одержав чин асессора й “три награжденья”, зарахований по архівах, зумів установити потрібні зв’язки, зав’язати вигідні знайомства. У нього, як і в Скалозуба, “щоб чини добути, є багато каналів”. Молчалин не гидує нічим:

Там моську вчасно погладить,

Отут у пору картку втре…

Показуючи протистояння Чацкого й Фамусова, А. С. Грибоєдов піднімає проблему “століття нинішнього” і “століття минулого”. Ці герої – люди різних поколінь, у той час як Чацкий і Молчалин – ровесники, але тем різкіше між ними контраст. Кожний з них показує один з варіантів шляху, що може вибрати молодь: шлях правдошукачів і бунтарів (шлях Чацкого) і шлях “безсловесних”, які досягнуть “ступенів відомих” (шлях Молчалина).

Молчалин став загальним позначенням підлості, лакейства. Він щиро не усвідомлює, як, будучи дрібним чиновником, можна думати й почувати самостійно. Співчуваючи Чацкому в тім, що того осяг “по службі неуспіх”, Молчалин намагається допомогти йому, якщо той у свою чергу піде по шляху всіх молчалиных. Безсловесний і завжди готовий до служіння, він має такий капітал, що при будь – яких обставинах дає йому і його нащадкам вірний відсоток: помірністю й акуратністю. Є в нього й ще одна властивість – готовність до труни догоджати всякому, хто “годує й напуває, а іноді й чином обдарить”. Він, якщо треба, може прийняти й вид коханця “в угодность дочки такої людини”. І вуж, звичайно, Молчалин на стороні “всіх” у конфлікті з возмутителем спокою Чацким. Саме в діалозі Чацкого з Молчалиным і оформляється остаточно соціальне й духовне протистояння між вільно мислячою людиною й середовищем помірності й акуратності, що розв’яжеться наклепом на Чацкого і його вигнанням. Грибоєдов змушує Молчалина откровенничать і з якимось викликом викладати життєві правила того кола, до якого він наближений. “Помірність і акуратність”, “не автор я”, “у мої лета не повинне сміти своє судження мати”, “адже потрібно ж залежати від інших” – от основи молчалинского благополуччя, від яких він ніколи не відступиться

Але Чацкий помилився в оцінці Молчалина, у його щирій ролі. Для нього Молчалин – незначність, “жалчайшее створення”. Чацкий презирливо зарозумілий. І тільки. Він ніколи не думав, що Молчалин може виявитися його суперником. І навіть коли довідається про зв’язок Софії й Молчалина, не сприймає це всерйоз. Адже в пору Грибоєдова Молчалины викликали в основному презирство. Вони не могли стати гідними супротивниками передових дворян. Молчалин був предметом невартим, він не заслуговував серйозної уваги

Він свято виконує завіт батька “догоджати всім людям без изъятья”. Лестощі – головна зброя Молчалина. Він лестить усім, хто може бути корисним, і навіть готовий відігравати роль закоханого розраховуючи на милість Фамусова. Однак маска смиренника швидко злітає з його, коли він говорить із тими, кого вважає нижче себе. З Лізою Молчалин намагається виглядати джиґуном, забувши про боязкість. Він має за ніщо Чацкого, тому дозволяє собі давати останньому ради. В очах Молчалина Чацкий – невдаха, тому з ним можна поводитися презирливо й поблажливо. Здавалося б, перед нами зовсім неприваблива й марна особистість, але, на жаль, ми слідом за Чацким змушені визнати, що “Молчалины блаженствують на світі”.

И видиме вже наступав час молчалиных, тобто епоха молчалинства – час правління Миколи I, час чинів і чиновників. Тоді й приходить ненависть до мовчазного. Але вона прийшла не відразу, а коли з’ясувалося, що вічно молоді дідки російської історії і є вони. Адже Молчалин – Те залишився, а Чацкий зійшов зі сцени, Онєгін пройшов, Печорин загинув, пішли Рудин, Рахметов, Базарів. Він же зробився невразливим. Виявилося неможливим здолати таких людей – вони сильні чужою силою, їх не можна вбити презирством, тому що їхнє достоїнство в чужому авторитеті. К. А. Полевой писав: “… оглядитеся: ви оточені молчалиными”.

Але Молчалины, на перший погляд, не так вуж і необразливі й смішні у своєму старанні догодити, їх не можна недооцінювати. Як показало час – Молчалины живучі й невразливі. Найімовірніше, страшний не сам герой, а ситуація, коли Чацкие страждають, а Молчалины блаженствують, коли перемогу беруть пристосованці. Але чи надовго наприкінці п’єси Молчалин викритий, принижений, переляканий? Такі люди “відроджуються” швидко, що досить сумно й сумно. Вони не каються у своїх учинках і страшнее те, що глибини свого падіння вони не усвідомлюють