У війни не жіноча особа… (по повісті Бориса Васильєва “А зорі тут тихі…”) – Васильєв Борис

У кожної людини своє подання про війну. Для одна війна – це руйнування, холод, голод, бомбування; для інших – бою, подвиги, герої. Зовсім інший бачить війну Б. Васильєв. У його повісті “А зорі тут тихі…” немає захоплюючих батальних сцен, мужніх героїв, але, можливо, саме в цьому її принадність. П’ять юних дівчин гинуть, ціною своїх життів зупиняючи пересування німецького десанту. Причому дівчини гинуть серед природного спокою й тиші. Буденність і протиприродність їхніх смертей – от що допомагає Б. Васильєву довести, що “у війни – не жіноча особа”, тобто жінки й війна – поняття несумісні. Не можна допустити, щоб жінки гинули, адже їхнє призначення в тім, щоб жити, ростити дітей, дарувати життя, а не віднімати її. Жінка не повинна бути солдатом. Але це в тім, мирному житті, що у повісті проходить другим планом, підкреслюючи жах першого

Більше шістдесятьох років країну опромінює світло перемоги у Великій Вітчизняній війні. Нелегкою ціною дісталася вона. Народ довгих тисяча чотириста вісімнадцять днів ішов дорогами найтяжкої з воєн, щоб урятувати свою Батьківщину й все людство від фашизму. Серцю кожного дороге свято Перемоги. Доріг пам’яттю синів і дочок, що віддала життя за волю, світле майбутнє своєї Батьківщини, пам’яттю про тих, хто, заліковуючи фронтові рани, піднімав країну з руїн, попелу. Сили кривавого фашизму обрушили на нашу країну вогненний шквал війни. Але народ рішуче перепинив шлях фашистської агресії. Згуртувавшись, він піднявся на захист своєї країни, своєї волі, своїх життєвих ідеалів. Безсмертний подвиг тих, хто боровся й переміг фашизм. Цей подвиг буде жити ввеках.

Ідуть роки… Створюються всі нові й нові добутки про тих важкі для країни роках. Читаючи книги про війну, ми виявляємося там, тому що у свою годину в тім просторі війни були наші діди, прадіди або батьки й не чия – нибудь, а їхня кров тече в наших жилах, і не чия – нибудь, а їхня пам’ять озивається в нас, якщо не відучилися почувати глибоко й сильно. Ми не бачили війни, але ми знаємо про неї, тому що ми повинні знати, якою ціною було завойоване щастя. Ми зобов’язані пам’ятати про тих майже дівчинках з повісті Бориса Васильєва “А зорі тут тихі…”, які пішли захищати свою Батьківщину. Хіба їм носити чоловічі чоботи й гімнастерки, хіба їм у руках тримати автомати? Звичайно, немає. І у своєму творі я хочу розповісти про повість Васильєва

Повість “А зорі тут тихі…” розповідає про далекі події 1942 року. У розташування зенітно – кулеметної батареї, який командує старшина Васков, закидають німецьких диверсантів, а в нього під початком тільки дівчини – зенітниці

П’ятеро дівчин – зовсім молоденьких, повних бажання жити, мріяти, любити – ідуть невеликим загоном, очолюваним старшиною Васковым, на виконання небезпечного завдання: виявити й зупинити диверсантів. Вони зробили свій вибір, розуміючи, що поки на рідній землі залишається хоча б один фашист, їхнє життя й мрії, так само як і щастя їхніх майбутніх дітей, піддаються постійної небезпеки. І дівчини повні відваги й рішучості, вони готові на жертви й втрати, аби тільки зупинити фашистів. Непомірно висока ціна за здобуту ними перемогу

Ліза Бричкина добре знала ліс, тому що виросла в ньому. Хто б міг подумати, що її очікує така безглузда смерть: дівчина, відправлена за допомогою, так квапилася швидше виконати завдання, що втративши обережність при переправі через болото, потонула втрясине.

Галя Четвертак – тонка й романтичная натура, що завжди вірила, що на війні – те люди й роблять подвиги, коли ж ще? А потрапивши на фронт, розгубилася від суворої реальності військових будня, не зуміла впоратися із власним страхом…

Соня Гурвич, що потрапила на фронт випадково, розумна й талановита дівчина з гарної родини, що читає “співучо, точно молитву” вірші Блоку з томика, подарованого улюбленим хлопцем, що так недавно пішов на фронт добровольцем… Про що встигла вона подумати, напоровшись на німецький ніж?

А Рита Осянина, єдина із всіх дівчисьок загону познавшая щастя замужніх жінок і матері, але, що залишилася на другий день війни вдовою, а Женя Комелькова, у якої теж до війни “особистий рахунок є”? Вони були повні відваги й рішучості помститися ворогам за свої покалічені життя, за трагедію свого народу, за лиха й прикрості, що випали на частку їхньої улюбленої Батьківщини. І дівчини стояли до кінця, хоча для цього й довелося ослухатися наказу старшини, тому що не можна було відступати, здаватися, повертатися спиною…

Скільки дівчин, стільки доль: всі різні. Але в одному вони все – таки схожі: всі долі зламала, спотворила війна. Одержавши наказ не пропустити німців до залізниці, дівчини ціною власних життів виконали його. Всі п’ять дівчин, що відправилися на завдання, загинули, але загинули героїчно, за Батьківщину. “А зорі тут тихі…” – значне по змісту художнє полотно, добуток глибокого цивільного й патріотичного звучання. В 1975 р. за цю повість Б. Васильєв удостоївся Державної премії СССР.