Погляд на книгу Ігоря Пронина “Щира рунь”

…«Ніякої єдиноначальності, однаковості і єдності тут не спостерігається»… – саме так починається роман Ігоря Пронина «Щира рунь». І хоча слова ці лежать у тій площині, у якій авторові їх було завгодно помістити, проте, їх можна застосувати як до самому Пронину, так і до його новій книзі

Ігор Пронин – письменник самобутній, нестандартний. Уже тому «Щира рунь» приречена була стати добутком несхожим на що б те не було, з ізюминкою. При цьому автор не розширює обрії й не видумує новий жанр. Але в жанрі доступному Ігор створив свої правила й границі, а саме – відсутність усяких правил і границь. Так що ні про яку однаковість (у даному контексті – одноманітності) не може бути й мови

Так само як і про єдиновладдя в особі так званого головного героя. Практично кожної зі створених Ігорем образів може з повним правом претендувати на цю роль і успішно з нею впоратися. Добре це або погано – кожний вільний вирішувати сам. Однак творчий стиль відчувається

Немає в «Щирій руні» і єдності. Взаємини автора з персонажами й персонажів між собою досить складні, що, на мій погляд, тільки додає фарб добутку. Пронин, як щирий эмпат, часом щиро ненавидить власних героїв, а часом настільки ж гаряче їм симпатизує. І ці почуття повною мірою передаються читачеві

Про оригінальність уже було сказано. Навіть улюблені багатьма паралельні мири Пронин зобразив незвичайно – за допомогою дзеркала, самого, мабуть, таємничого з повсякденних і загальнодоступних предметів. І це тільки лише одиничний приклад

При всьому вищесказаному живучі у світі «Щирої руні» істоти – будь те ніжити або інопланетний прибулець – всі вони прості й доступні для розуміння. Зовсім небагато потрібно часу, щоб почати сприймати їх як старих добрих знайомих, а може навіть і друзів