Відбиття жорстокості життя в драмі Олександра Островського «Безприданниця» – Островський Олександр

«Ширше дорогу! Правда по сцені йде. Любимо Торців – правда! Це – кінець сценічним пейзажам, кінець Кукольнику: втілена правда виступила на сцену». Такі слова підслухав на першому поданні комедії «Бідність не порок» у Малому театрі в 1854 році й розповів про їх у своїх спогадах друг Островського актор і літератор Іван Федорович Горбанів. Вимовив їх «постійний театральний відвідувач і знавець», учитель росіянці словесності

Любим Торців – простий купець, до того ж збіднілий і занепалий, але розум, що зберіг доброту,, бажання допомогти гарним людям і умеющий це зробити. Саме він змусив покаятися свого багатого брата, що вирішив було заради переїзду в Москву, де мав намір «усяку моду наслідувати», видати дочку заміж за злого з. Людей, подібних до Любима Торцову, глядачі бачили в житті чимало, але ніколи не думали, що про такого героя можна написати п’єсу. От чому його поява на сцені й дало надію, що з театральних подмостков зникнуть вигадані, ні на яких справжніх селян і взагалі на простих людей (ні росіян, ні французьких) не схожі «пейзане». Важливо й те, що про спектакль судить не освічений дворянин, від думки якого до недавніх пор залежали успіх або невдача будь – якого спектаклю, а інтелігент – різночинець, учитель

Молодий тоді Олександр Островський і звертався до цього нового глядача, виводячи на сцену героїв, з якими був добре знаком по власному життєвому досвіді. Він слухав їхню мову, представляв, як вони можуть вимовляти ту або іншу репліку – з яким вираженням особи, який жест при цьому зроблять. І він знав, який актор зможе перевтілитися в нього героя

В останніх творах Островського в центрі події всі частіше виявляється жінка. Письменник немов розчарований у моральних достоїнствах діяльного героя, «ділової людини», інтереси й життєві сили якого занадто часто повністю поглинає боротьба за матеріальний успіх. Жінка в епоху Островського набагато більше чоловіка замкнута в домашнім колі. Заміжжя для неї – єдиний спосіб забезпечити своє майбутнє й зайняти міцне положення в житті. «Наречена» – це майже професія, життєвий обов’язок дівчини. Одна з ранніх п’єс Островського так і називалася «Бідна наречена». Наприкінці свого творчого шляху він написав драму «Багаті наречені».

Але сама прославлена п’єса Островського про долю, як тоді виражалися, «дівчини на выданье» – «Безприданниця», написана в 1878 році. Лариса в «Безприданниці» – натура багато обдарована, талановита, артистична. Вона стихійно прагне до правди, моральній чистоті. Все це високо піднімає героїню п’єси над навколишніми. Але й над нею мають влада подання про життєві цінності, властиві її колу, – колу дворян, що розоряються, що вміють лише зі смаком проживати гроші, і богатых «цивілізованих» купців, що охоче приймають у цьому небезкорисливу участь. Лариса стає нареченою бедного, але честолюбного чиновника Карандышева. Він закоханий у Ларису й разом у тим прагне через шлюб з відомої в місті красунею стати своїм у тутешнім вищому суспільстві. Руку Лариси Карандышев одержує лише тому, що в недавньому прошлом вона пережила жагуче захоплення блискучим паном і судновласником Паратовым, що наполегливо доглядав за Ларисою, «наречених усіх відбив» і потім раптово виїхав з міста, так і не зробивши пропозиції. Несподіване повернення Паратова приводить дівчину в сум’яття – вона як і раніше любить його. Лариса просить Карандышева скоріше обвінчатися й відвезти її в село. Але той, бажаючи потішити своє самолюбство, наполягає на пишному весіллі

Тим часом навколо Лариси немов закидає торг претендентів. Але що вони пропонують їй? Карандышев – положення чесної замужньої жінки й сумовите існування. Багаті купці – молодий холостяк Вожеватов, не бажаючий, однак, женитися на бессприданнице, і дочтенный батько сімейства Кнурів – хотіли б перетворити Ларису у свою утриманку. Паратов, уже збираючись женитися на багатій нареченій (про що поки не догадується Лариса), просто хоче із шиком провести останні дні холостяцької волі

Торг за Ларису охоплює всіх чоловіків – героїв п’єси. І Паратов тут не тільки не виключення, але й самий жорстокий, безчесний учасник цього торгу. Його вважають широкою натурою, відчайдушнимим хоробрим. Лариса захоплено розповідає Карандышеву про те, як Паратов безтрепетно стріляв у монету, що вона тримала. На що той цілком резонно зауважує: «Серця ні, того він так і смів».

У першій же сцені з Паратовым глядач чує його визнання: «Що таке «жалість», цього я не знаю. У мене… нічого заповітного немає; знайду вигоду, так усе продам, що завгодно». І безпосередньо слідом за цим стає відомо, що продає Паратов не тільки пароплав, але й себе самого – нареченій із золотими копальнями. Викриває Паратова й сцена на обіді в будинку Карандышева. Дешева, але із претензіями на багатство обробка квартири й спроба бідного нареченого Лариси влаштувати розкішний обід – не що інше, як карикатура на стиль і спосіб життя самого Паратова. І вся різниця виявляється в сумах, які кожний з героїв може на це витратити

Захоплена палкими любовними мовами Паратова, Лариса жертвує своїм добрим ім’ям: з будинку торжествуючого, але неабияк сп’янілого нареченого вона їде з гістьми за Волгу, на нічний пікнік. Після повернення в місто вона довідається, що Паратов не має наміру на ній женитися. Двоє інших шанувальників вирішують, кому дістанеться Лариса, кидаючи монету. Выигравший Кнурів пропонує їй стати його утриманкою

Ображена Лариса хоче покінчити із собою, кинувшись із обриву у Волгу, але страх смерті перемагає, і вона вирішує «стать дуже дорогою річчю». Відштовхуючи Карандышева, що пред’являє на неї свої права нареченого й захисника честі, вона посилає його за Кнуровым. Доведений її зневагою до втрати розуму Карандышев стріляє в наречену. Смертельно поранена Лариса дякує Карандышева й говорить сбежавшимся на постріл: «Ніхто не винуватий, ніхто… Це я сама…». Вона вмирає, прощаючи всіх, під голосний спів циганського хору за сценою. Але чим більше м’якості й всепрощення в словах умираючої героїні, тим більше глядачі й читачі засуджують тих, хто довів неї до загибелі

В останні десятиліття життя Островський створює свого роду художній пам’ятник вітчизняному театру. В 1872 році він написав віршовану комедію «Комік XVII сторіччя» про народження першого російського театру при дворі пануючи Олексія Михайловича, батька Петра I. Але набагато більше відомі п’єси Островського про сучасному йому театрі – «Таланти й шанувальники» (1881) і «Без вини винні» (1883). Тут він показав, як приваблива й важке життя акторки. У її долі сполучаються відмова від особистого щастя – і захват творчої удачі, боротьба за повагу до себе – і поклоніння глядачів, бідність – і гучний успіх. У цих п’єсах Островський малює театральне життя й долю акторів тверезо, без прикрас: з боротьбою самолюбий, дрібними закулісними інтригами й образами, з нестатком і залежністю від багатих шанувальників. Але треба всім цим однаково піднімається велике й шляхетне мистецтво театру. У якімсь змісті можна сказати, що Островський любив театр так само, як він любив Росію: не закриваючи ока на погане й не випускаючи з виду найдорожче й важливе

Проробивши для російської сцени без малого сорок років, Островський створив цілий репертуар – біля п’ятдесятьох п’єс. «Списав все російське життя» – від доісторичних, казкових часів і подій минулого до злободенної дійсності. Твір Островського й на початку XXI століття залишаються на сцені. Його драми часто звучать настільки сучасно, що змушують гневаться тих, хто довідається на сцені себе. І через полтораста років ми бачимо поруч героїв його п’єс

«Навіщо брешуть, що Островський «застарів», – писав на початку минулого сторіччя театральний критик А. Р. Кугель. – Для кого? Для величезної безлічі Островський ще цілком новий, – мало того, цілком сучасний, а для тих, хто вишуканий, шукає всі новий і ускладненого, Островський прекрасний, як освіжаюче джерело, з якого нап’єшся, з якого умиєшся, у якого відпочинеш – і знову пустишся в дорогу».