Короткий зміст Петро Великий серед своїх співробітників Ключевский
Ми звикли уявляти собі Петра Великого більше ділком, чим мислителем. Таким звичайно видали його й сучасники. Життя Петра так зложилася, що давала йому мало дозвілля заздалегідь і неквапливо обмірковувати план дій, а темперамент мало вселяв і полювання до тому. Він не мав ні дозвілля, ні звички до систематичного міркування про відвернені предмети, а виховання не розвило в ньому й похилості до цього.
Але в нього завжди були напоготові дві основи його напряму думок і дій, міцно закладені ще в ранні роки під невловимими для нас впливами: це – неослабне почуття боргу й вічно напружена думка про загальне добро батьківщини, у служінні якому й складається цей борг.
Найближчі попередники Петра, московські царі нової династії, родоначальник якої сіл на московський престол не за заповітом, а по всенародному обранню, звичайно, не могли бачити в керованому ними державі тільки свою вотчину, як дивилися на нього государі колишньої династії. Та династія побудувала державу зі своєї приватної долі й могла думати, що держава для неї існує, а не вона для держави, подібно тому як будинок існує для хазяїна, а не навпаки.
Соборне обрання дало царям нового будинку нова підстава й новий характер їхньої влади. Земський собор просив Михайла на царство, а не Михайло просив царство в земського собору. Отже, цар необхідний для держави, і хоча держава існує не для государя, але без нього воно існувати не може.
Петру перевернути в собі політична свідомість государя виворотом у наявності; тільки він у складі верховної влади всього ясніше зрозумів і особливо жваво відчув "долженства", обов’язку пануючи, які зводяться, за його словами, до "двох необхідних справ правління": до розпорядку, внутрішньому благоустрою, і обороні, зовнішньої безпеки держави.
З роботи Ключевского, довідаємося, що особливо любив Петро висловлювати свої погляди й керівні ідеї у відвертій бесіді з наближеними, у компанії своїх "друзів", як він називав їх.
Те була настільки пам’ятна в нашій історії компанія співробітників, яких підібрав собі перетворювач, – досить строкате суспільство, до складу якого входили й росіяни, і іноземці, люди знатні й худорідні, навіть безрідні, дуже розумні й обдаровані й самі звичайні, але віддані й виконавчі. Петро набирав потрібних йому людей усюди, не розбираючи звання й походження, і вони зійшлися до нього з різних сторін і із усіляких станів.
Петро не встиг стряхнути із себе дочиста давньоруської людини з його вдачами й поняттями навіть тоді, коли воював з ними.
В. О. Ключевский також говорить про те, що при вмінні Петра звертатися з людьми, коли потрібно, владно або запросто, по – царському або по – отечески, келійні повчання разом із тривалим спілкуванням у працях, горях і радостях установлювали відому близькість відносин між ним і його співробітниками, а співчутлива простота, з какою він входив у частки справи близьких людей, надавала цій близькості відбиток задушевної кроткости. Після денних праць, у дозвільні вечірні годинники, коли Петро як звичайно або їхав у гості, або в себе приймав гостей, він бував весел, увічливий, говіркий, любили навколо себе бачити веселих співрозмовників, чути невимушену, розумну бесіду й терпіти не міг нічого, що розбудовувало таку бесіду, ніякого єхидства, витівок, колкостей, а тим більше сварок і свари; провиненого негайно карали, змушували пити штраф – спорожнити келиха три провина або одного орла (великий ківш), щоб "зайвого не брехав і не задирав".
Вірний рано засвоєному правилу, що керівник повинен колись і краще керованих знати справу, у якому він ними керує, і разом з тим бажаючи показати власним прикладом, як треба служити, Петро, заводячи регулярно армію й флот, сам проходив сухопутну й морську службу з нижчих чинів: був барабанщиком у роті Лефорта, бомбардиром і капітаном, дослужився до генерал – лейтенанта й навіть до повного генерала. При цьому він дозволяв робити себе у вищі чини не інакше як за дійсні заслуги, за участь у справах. У застільної компанії, у частках, позаслужбових справах зверталися до товариша по службі, товаришеві по полку або фрегату, "басові" (корабельному майстрові) або капітанові Петру Михайлову, як звався цар по морській службі. Ставала можлива довірлива близькість без панібратства. Дисципліна не коливалася, навпроти, одержувала опору в значному прикладі: небезпечно було жартувати службами, коли нею не жартував сам Петро Михайлов.
У своїй роботі Василь Осипович відзначає: «У своїх військових інструкціях Петро пропонував капітанові із солдатами "братерства не мати", не брататися: це повело б до потурання, розбещеності. Звертання самого Петра з навколишніми не могло повести до такої небезпеки: у ньому було занадто багато царя для того».
Петра з першого років царювання по поваленні Софії сильно засуджували за прихильність до іноземних звичаїв і до самих іноземців. Петру ж приписували й звернені до бояр слова про брадобритии, що відповідають звичайному те ну його мовленню й напряму думок: "Наші старі по неуцтву думають, що без бороди не ввійдуть у царство небесне, хоча воно отверсто для всіх чесних людей, із чи бородами вони або без борід, з перуками або плішиві". Це старорусское суспільство, що так запекло обвинувачувало Петра в заміні добрих старих звичаїв дурними новими, уважало його беззавітним західником, що віддає перевагу все західноєвропейське росіянинові не тому, що воно краще російського, а тому, що воно не російське, а західноєвропейське. Йому приписували захоплення, настільки мало споріднені його розважливому характеру. Він знав, що добре в Європі, але ніколи не зваблювався нею, і те гарне, що вдалося перейняти звідти, уважав не її прихильним дарунком, а милістю провидіння.
Захищаючи пануючи від обвинувачення в жорстокості, улюблений токар його Нартов пише: "Ах, якби багато хто знали те, що відомо нам, дивувалися б полегкості його. Якби коли – небудь трапилося філософові розбирати архіву таємних справ його, вострепетал би він від жаху, що соделывалось проти цього монарха". Що нарікали жили надією, либонь або цар незабаром умре, або народ підніметься на нього; сам царевич зізнався, що готово був пристати до змови проти батька. Петро чув це ремство, знав толки й підступи, проти нього спрямовані, і говорив: "Страждаю, а все за батьківщину; бажаю йому корисного, але вороги капості мені роблять демонські". Він знав також, що було й на що нарікати: народні тягаря все збільшувалися, десятки тисяч робітників гинули від голоду й хвороб на роботах у Петербурзі, Кроншлоте, на Ладожском каналі, війська терпіли великий нестаток, усе дорожчало, торгівля падала. По цілих тижнях Петро ходив похмурий, відкриваючи всі нові зловживання й невдачі.
Враження, яке робив Петро на навколишнім своїм звертанням, своїми щоденними судженнями про поточні справи, поглядом на свою владу й на своє відношення до підданим, задумами й турботами про майбутнє свого народу, самими утрудненнями й небезпеками, з якими йому доводилося боротися, – всієї своею діяльністю й всім своїм напрямом думок, важко передати виразніше того, як передав його Нартов. "Ми, що були цього великого государя слуги, воздыхаем і проливаємо сльози, чуючи іноді докори жорстокосердості його, який у ньому не було. Коли б багато хто знали, що перетерплював, що зносив і якими уражаємо був прикростями, то жахнулися б, колико снисходил він слабостям людським і прощав злочини, що не заслуговують милосердя; і хоча немає більше Петра Великого з нами, однак дух його в душах наших живе, і ми, що мали счастие перебувати при сем монарху, умремо вірними йому й гарячій любові нашу до земного бога погребемо разом із собою. Ми без страху виголошуємо про батька нашім для того, що шляхетній безстрашності й правді вчилися від нього".
Висновок по роботі:
У даній праці Ключевский представляє нам Петра в дуже патріотичному світлі, Петро безстрашний, розважливий, цар, але в той же час людин, трудоголик. В очах історика перший імператор Росії був людиною честі й боргу, що робив усе по розуму й на благо країни, що віддавав мудрі накази. Петро був наближений до своїм підданим, усе заслужив сам. Ключевский виправдує деякі жорстокості Петра, шукає підтвердження доблесті Петра в листах його сучасників. Із цього ми можемо зробити висновок, що В. О. Ключевский дуже поважав Петра I і метою його роботи було розповісти про його заслуги, досягнення, неялини онедочетах.
