Короткий зміст “Записки мисливця: Два поміщики” Тургенєва по главах

Два поміщики, люди поважні, добромисні, шановні. Один з них відставний генерал – майор В’ячеслав Илларионович Хвалынский. Високий, колись стрункий, він небагато постарів і обрюзг, але ще «виступає жваво, сміється лунко, позвякивает шпорами, крутить вуси». У нього є деякі чудності. Розмовляючи «із дворянами небагатими або нечиновными», він якось особливим – особливій – по^ – особливому на них дивиться, якось інакше вимовляє слова. Не може з ними спілкуватися, як з рівними собі. А вуж з людьми, «вартими на нижчих щаблях суспільства, він обходиться ще дивніше: зовсім на них не дивиться

Зате „с губернатором або яким – небудь чиновным особою“ дуже милий: „и посміхається – те він, і головою киває, і в очі – те їм дивиться – медом так від нього й несе…“. На війні генерал не бував, замолоду служив „адъютантом у якоїсь значної особи“ і, як видно, догоджав. До того ж, скупий, „жила страшний“ і „ужасный мисливець до прекрасної підлоги“. Живе один, дотепер ще вважається нареченим, зате в нього ключниця видна, ошатна, років 35 – ти. Читає він мало, „даром слова“ не володіє й довгих розмов уникає. „перед особами вищими Хвалынский здебільшого мовчить, а до осіб нижчим, котрих, очевидно, нехтує,..

тримає мовлення уривчасті й різкі“: „это, однак, ви пус – тя – ки говорите“ або: „вы повинні, однак же, знати, з ким маєте справу“… Від звання проводиря дворянства „по скнарості“ відмовляється. Пояснює він це тим, що „решился присвятити своє дозвілля самоті“. Загалом, як видно, тип, м’яко говорячи, малосимпатичний: фарисей, хам, пройдисвіт і т.п. Другий поміщик, Мардарий Аполлоныч Стегунов – дідки низенький, пухленький, лисий, з подвійним підборіддям, м’якими ручками й чималим черевцем

Він великий хлібосол і баляндрасник; живе, як говориться, собі на втіху; зиму й літо ходить у смугастому шлафроке на ваті. В одному він тільки зійшовся з генералом Хвалынским: він теж холостяк». Займається він «своїм именьем досить поверхово». Із кріпаками звертається безцеремонно, «по – старому».

Його головний принцип: «коли пана – так пан, а коли мужик – так мужик». Він сидів на балконі з гостем, автором «Записок», пив чай, але раптом зупинився, прислухався: «звук мірних і частих ударів» лунав «у напрямку стайні». Патріархальний дідок «вимовив з найдобрішою посмішкою: « Чюки – Чюки – Чюк! Чюки – Чюк! Чюки – чюк!» « – Це що таке? – запитав я зі здивуванням. – А там, за моїм наказом, пустунчика карають…

Васю – буфетника изволите знати? – Якого Васю? – Так от, що намедни за обідом нам служив». «Проїжджаючи через село, побачив я буфетників Васю

Він ішов по вулиці й гриз горіхи. Я велів кучерям зупинити коней і підкликав його. – Що, брат, тебе сьогодні покарали? – запитав я його. – А ви почім знаєте?

– відповів Вася. – Мені твій пан казав. – Сам пан?

– За що ж він тебе велів покарати? – А поделом, панотець, поделом. У нас по дрібницях не карають; такого заведенья в нас немає – ни – ни. У нас пан не такої; у нас пан… такого пана в цілій губернії не знайдеш

– Пішов! – сказав я кучерям. „вот вона, стара – те Русь!“ – думав я по дорозі назад».

Будь – яка форма рабства надовго, на століття розбещує душі рабів і панів. Ще довго, сторіччями Васько буфетник і його (уже більше вільні) нащадки будуть боготворити своїх кумирів, схилятися перед лжепророками, довірливо повторювати викликані кимсь лже – ідеї, повільно й болісно з ними розстаючись. І це все не тільки на Русі

Як її не відгороджуй від іншого, досить страшного миру, Царство Боже не побудуєш в одній, окремо взятій країні. «Царство Боже не прийде примітним образом – воно усередині нас». © Вольська Інна Сергіївна, 1999 г.