Люблю грозу на початку травня

Тема твору – це перший рядок знаменитого вірша Ф. И.Тютчева «Весняна гроза», що пішла «у народ» і ставшая загальної. Багато хто, почувши розкати травневого грому, люблять неї цитувати, навіть не підозрюючи, що належить вона перу великого російського поета, філософа, перекладача й дипломата

Ф. И.Тютчев написав цей вірш в 1828 році, коли служив у російському посольстві в німецькому місті Мюнхені. Удалині від батьківщини він продовжував залишатися співаком її природи, тонким цінителем її краси й могутності. Йому вдалося в цьому вірші передати те, що почуває кожна людина в грозу: магію й енергію сил природи, її радість і захват живлющою вологою дощу, радість усього живого на Землі

У четвертій строфі вірша Ф. И.Тютчев згадує античну легенду, що пояснює походження грози: мол, це Геба, годуючи орла Зевса, випадково пролила на землю «громокипящий кубок з неба». Цікаво, що в античній міфології богиня юності Геба ніяк не могла викликати грозу – метати грім і блискавки було прерогативою самого Зевса або ж його орла. Виходить, цю легенду Ф. И.Тютчев придумав сам, можливо, під впливом німецьких романтиків, які часто зверталися у своїх віршованих сюжетах до античної міфології, і переклади яких робив поет

Варто також згадати, що в російської міфології за грозу відповідає грізний Ілля – Пророк: від гуркоту його колісниці, у якій він роз’їжджає по небу, і з’являються грім і блискавка. А попередником Іллі в слов’янській міфології був Перун – він теж їздив на колісниці, запряженої двома величезними козлами, і висікав із хмар громи й блискавки, які раніше й називалися «перунами».

Чому нас так заворожує гроза на початку травня? Тому що пишнота громових розкатів і яскравість блискавок бурхливого неба – це свого роду чистилище, через яке проходить і людина, і природа. А після грози все виглядає чистим, свіжим, оновленим. Здається, що електрика, якою пронизане повітря після грози, харчує все живе. І природа, що до початку травня виходить на пік свого розквіту, тріумфує у своїй оновленій вроді