«Коли переведуться Дон Кихоты, пускай закриється книга історії. У ній нема чого буде читати» – Тургенєв Іван

Безумці!.. Божевільні!.. Недотепи!.. Білі ворони!… Скільки людей, що володіли відвагою, «неспроможним подвигом обличенья», затаврувала «благочестива, добромисна» юрба! Хто вони, ці «відщепенці», зображені в Літературі? І чи була їхня відважна боротьба за ідеали такий вуж безглуздої й абсурдної?

И. С. Тургенєв, нітрохи не сумніваючись, затверджує, що як тільки переведуться Дон Кихоты, «закриється книга Історій», тобто зупиниться духовне життя суспільства, притупиться бажання робити добро, припиниться боротьба за ідеали, без якої немає поступального руху вперед.

…Перегорнемо подумки кращі сторінки класичної й сучасної літератури. Із трагічним отчаяньем письменники всіх часів говорили, що волелюбність, шляхетність, самовіддана боротьба в ім’я щастя людства обивателями розглядалися як божевілля, донкіхотство, тобто безглуздість. Божевільними вважали Дон Кихота й Гамлета, Радищева й Чаадаєва, Чацкого, Рудина, героїв Гаршина («Червона квітка»), Чехова («Палата №6»); всі вони, ким би не були, чим би не займалися (нова ідея, крок у науці, політику), зіштовхувалися з рутиною, вульгарністю, активно вступали в боротьбу. Їм не могли простити, як писав Гончарів, «розуму, нового, вільного напряму думок, незалежності суджень» і, звичайно, духовної, моральної переваги. Їх боялися, як чуми, і тому з такою ненавистю переслідувалися

На початку XX століття цю тему продовжить М. Горький. Вуджу не зрозуміле, ні щастя битви, ні спрага волі, світла. Із самовдоволеною перевагою він дивиться на Сокола (згадаєте, як Молчалин говорить Чацкому: «Жалували вас!»). Для Ужу Сокіл – безумець, він уважає, що за гордістю Сокіл приховує шаленість своїх бажань, непридатність для справи життя, (У тім же вбачає причину життєвих невдач Чацкого Молчалин: «Вам не далися чини? По службі неуспіх?»)

На жаль, історія повторюється знову. Донедавна, у період так званого «застою», психічні лікарні поповнювалися вільнодумними людьми (генерал Григоренко, письменник У Шаламов, Жорес Медведєв, як про «психічно хворого» писали про академіка Сахарове!), Розплата за інакомислення була жорстокої за всіх часів: у хворому суспільстві нормальна реакція людини на зло, на порушення прав і свободи особи оголошувалася ненормальної. Цю думку вперше висловив Тургенєв у своїй статті «Гамлет і Дон Кихот», її можна вважати ключем до розуміння всіх героїв такого типу в Росіянці літературі

Під Дон Кихотами Тургенєв мав на увазі революціонерів – демократів, разночинную інтелігенцію, мету й сенс існування яких «не в самих собі», а в істині «поза окремою людиною». Ці герої готові до жертв заради торжества ідеалів справедливості. Своїм ентузіазмом, що граничить, на думку «юрби», з божевіллям, вони захоплюють чесні серця. Історично Дон Кихот неминуче виявляється в драматичній ситуації: його діяльність звичайно розходиться з ідеалом, якому він служить, і з метою, що він переслідує в боротьбі. Однак, відзначає письменник, достоїнство, велич Дон Кихота «у щирості й силі переконання». В епоху витиснення дворян різночинцями Тургенєву хотілося бачити у дворянах – гамлетов; в егоїстах, скептиках, вічно «зайвих», що мятутся, не знаючих, до чого б «приліпитися душею», – більше сміливості, рішучості; а в демократах Дон Кихотах – тверезості, самоаналізу. Як актуально це сьогодні!

Дон Кихоты в романах Тургенєва – це й Рудин, і Инсаров, і почасти Базарів. Рудин – романтик і ентузіаст – захоплюється свідомо нездійсненними справами: перешикувати поодинці всю систему викладання в гімназії, зробити судноплавної ріку… У російському житті він такий же мандрівник – правдошукач, як і безсмертний Дон Кихот. Доля його одночасно й трагична, і героична. Рудин піднімається на паризькі барикади в революцію 1848 року із Червоним прапором в одній руці й із кривою тупою шаблею – в іншій. Встає в повний ріст на зруйнованими, покинутими захисниками барикаді й гине від пострілу венсенского стрілка.. Божевілля, безглуздий героїзм? Але адже Рудин шукав вихід з рутини, хоча й передчував свій трагічний кінець: «Я скінчу тим, що пожертвую собою за яку – небудь дурницю, у який навіть вірити не буду». Безумовно, перед нами трагічна доля, але чи було марної життя Рудина? Адже його захоплені мови жадібно ловить різночинець Басистов (можливо, майбутній Базарів або хтось із «нових людей» Чернишевського). Та й чи можна вважати безглуздої загибель, якщо Рудин відстоював цінність вічного пошуку істини, висоту героїчного пориву?

Таким же «окриленим» виявляється й Дмитро Инсаров – болгарин, революціонер, свято відданий своїй Батьківщині. Чим відрізняється він від російських Берсенєвих, Шубіних? Насамперед повним злиттям слова й справи. Всі його помисли зосереджені на високій меті – звільнення Болгарії від влади турків. У ньому злилися воєдино обмеженість і одержимість – типово донкіхотські риси. (Не випадкова статуетка Шубіна, що запам’ятала Инсарова у вигляді героя й упертого барана). Але Инсаров – болгарин. Зате багато хто його риси втілив у собі Базарів, що вмирає від випадкового порізу пальця сумніваючись, як і Рудин, у своїй потребі Росії: « чиПотрібний я Росії?.. Ні, видно, не потрібний…».

Так, дійсно, чи потрібні Дон Кихоты? Тургенєв відповідає на це питання ствердно: без Дон Кихотов нема чого буде читати в майбутній історії. А ми, нинішні, усвідомлюючи трагічний шлях Росії, засіяний революційною жертовністю, чи можемо ми погодитися з Тургенєвим? Всі частіше в пресі з’являються статті, у яких затверджується, що ідея приношення жертв заради «світлого майбутнього» зжила себе, покинула розуми, «донкіхотство» треба залишити минулому. І все – таки без Дон Кихотов, з їх безумно самовідданою жертовністю, без подвигу в ім’я прекрасної мети життя було б затхлої, як в ущелину, де «темно й сиро». Нехай шаленість хоробрих – не мудрість життя. Але мудрість життя неможлива без шаленості хоробрих. Виходить, образ Дон Кихота вічний і співзвучний нашого часу