Міркування над прочитаною книгою (по романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита») – Булгаков Михайло

Недавно я перечитав роман Михайла Опанасовича Булгакова «Майстер і Маргарита». Коли я відкрив його в перший раз, те залишив майже без уваги ершалаимские глави, зауважуючи тільки сатиричні епізоди. Але відомо, що, повернувшись до книги через якийсь час, виявляєш у ній щось нове, що вислизнуло від уваги минулого разу. Знову мене захопив роман Булгакова, але тепер зацікавила проблема влади й творчості, влади й особистості, проблема життя людини в тоталітарній державі. Я відкрив для себе мир ершалаимских глав, що пояснили мені філософські погляди й моральну позицію автора. По – новому глянув я й на Майстра – через призму біографії самого письменника

Найтяжкими були для Михайла Опанасовича двадцяті роки, але ще більш жахливими виявилися тридцяті: його п’єси заборонялися до постановки, його книги не видавалися, сам він довгий час навіть не міг влаштуватися на роботу. У газетах друкувалися розгромні «критичні» статті, листи «обурених» робітників і селян, ретельно підібраних представників інтелігенції. Основним було гасло: «Геть булгаковщину!» У чому тільки не обвинувачували тоді Булгакова! Він нібито розпалює своїми п’єсами національну ворожнечу, ганьбить українців і оспівує білогвардійщину (в «Днях Турбиных»), маскуючись під радянського письменника. Літератори, що всерйоз уважали безформність новою формою революційної літератури, говорили, що Булгаков – письменник занадто культурний, чваниться своєю інтелігентністю й майстерністю. До того ж у Літературі почалося твердження принципу партійності, класовості, «письменницького світогляду, тісно пов’язаного з ясною суспільною позицією» (Н. Осинский про «Білу гвардію»). Але Булгаков розглядав події дійсності не з політичної або класової точки зору, а із загальнолюдської. Тому він, що відстоював незалежність творчості від держави, від пануючої ідеології, був приречений на «розп’яття». Убогість, вулиця, загибель були уготованы йому тоталітарною державою

У цей найтяжкий час письменник приступає до роботи над повістю про диявола («Інженер з копитом»), у вуста якого він вклав проповідь справедливості, зробивши його поборником добра, що бореться з «силами зла» – московськими обивателями, чиновниками. Але вже в 1931 році Сатана діє не один, а зі свитою, з’являється герой – двійник автора (Майстер) і Маргарита (прототипом її була Олена Сергіївна Булгакова). Роман «Майстер і Маргарита» придбав автобіографічні риси: доля Майстри багато в чому подібна з долею самого Булгакова

Майстер написав роман не за замовленням «партії й уряду», а по заклику серця. Роман про Пілата – плід творчого польоту думки, не знаючих догм. Майстер не складає, а «угадує» події, не беручи до уваги керівних установок, – звідси лють «синедріону» критиків. Це лють тих, хто продав свою волю, проти того, хто зберіг неї всебе.

Ніколи в житті Майстер не зіштовхувався з миром літераторів. Перше ж зіткнення приносить йому загибель: тоталітарне суспільство роздавило його морально. Адже він був письменник, а не автор «на замовлення», його добуток ніс у собі крамольні в ті часи думки про владу, про людину в тоталітарному суспільстві, про волю творчості. Одним з головних обвинувачень проти Майстра було те, що роман він написав сам, йому не були дані «коштовні вказівки» із приводу теми добутку, героїв, подій. Літератори Массолита (тобто Раппа, а потім Союзу письменників СРСР) навіть не розуміють того, що справжню літературу, справжні добутки пишуть не за замовленням: «Не говорячи нічого по суті роману, редактор запитував мене про те, хто я такий і звідки я узявся, чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, з мого погляду, зовсім ідіотське питання: хто це мене надоумил скласти роман на таку дивну тему?» – розповідає Майстер про свою бесіду з редактором одного з журналів. Головне для массолитовцев – уміння складно написати «опус» на задану тему. (так, поетові Бездомному була дана вказівка скласти антирелігійну поему про Христю, але Бездомний написав про нього як про живу людину, а треба було – як про міф. Парадокс: писати поему про людину, який, на думку замовників, взагалі не було), мати підходящою «чистою» біографію й походження «з робітників» (а Майстер був інтелігентною людиною, знав п’ять мов, тобто був «ворогом народу», у найкращому разі – «гнилим інтелігентом», «попутником»).

И от дана вказівка почати цькування «богомаза» Майстри. «Ворог під крилом редактора!», «спроба протягти до друку аналогію Ісуса Христа», «міцно вдарити по пилатчине й тім богомазі, що здумав протягти її до друку», «войовничий богомаз» – таке зміст «критичних» (а попросту наклепницьких) статей про добуток Майстра. (Як отут не згадати гасло «Геть булгаковщину!».)

Кампанія по цькуванню досягла своєї мети: спочатку письменник тільки глузувало зі статей, потім він почав дивуватися такій єдності критиків, що не читали роман; нарешті почалася третя стадія відносини Майстри до кампанії по знищенню його вистражданого добутку – стадія страху, «не страху цих статей, а страху перед іншими, що зовсім не ставляться до них або до роману речами», стадія психічного захворювання. І от пішов закономірний підсумок цькування: у жовтні у двері Майстра «постукали», його особисте щастя було зруйновано. Але в січні його «відпустили», Майстер вирішує шукати притулку в клініці Стравінського – єдиному місці, де розумні, мислячі люди можуть знайти спокій, урятуватися від жахів тоталітарної держави, у якому відбувається придушення неординарне мислячої особистості, придушення вільного, незалежного від пануючої ідеології творчості

Але які ж «крамольні» (з погляду держави) думки висловив Майстер у своєму романі, що змусило новий синедріон домагатися його «розп’яття»? Здавалося б, роман про майже двохтисячорічну давнину подіях не має зв’язку із сьогоденням. Але так здається тільки при поверхневому ознайомленні з ним, а якщо вдуматися в зміст роману, те його актуальність буде безсумнівна. Майстер (а він двійник Булгакова) вкладає у вуста Иешуа Га – Ноц – Ри проповідь добра й істини: Иешуа говорить про те, що влада не абсолютна, вона не може контролювати людей; про те, що всі люди по своїй природі добрі, тільки обставини роблять їх жорстокими. Такі думки крамольні з погляду рапповцев і массолитовцев, правителів і їхніх поплічників. Люди добрі, а як же тоді бути з «ворогами народу»? Влада не потрібна, а влада партії, що з нею робити? Звідси й випади проти Майстра; «біблійний дурман», «нелегальна література». Майстер (тобто Булгаков) видає новий варіант Євангелія, реальної й детальної земної історії. І Иешуа в романі не схожий на «Сина Божого». Він – людина, здатний випробовувати й збурювання, і досаду, боїться болю, він обманутий і боїться смерті. Але він незвичайний внутрішньо – він має силу переконання, він словами знімає біль, а головне в тім, що Иешуа не знає страху перед владою. Секрет його сили в абсолютній незалежності його розуму й духу (чого немає в усіх, крім Майстра). Йому невідомі окови догм, стереотипів, умовностей, якими зв’язані навколишні. На нього не діє атмосфера допитів, струми влади, що йдуть від Понтія Пілата. Внутрішньою волею він заражає своїх слухачів, чого боїться ідеолог Кайфу. Саме їй він зобов’язаний тим, що йому відкриваються істини, приховані від інших. Майстер має якості Иешуа (тому що створив його), але йому не властива терпимість і доброта бродячого філософа: Майстер може бути злим. Але їх поєднує інтелектуальна воля, воля духовна

Як уважає Иешуа, злих людей немає на світі, є люди в лещатах обставин, змушені їх переборювати, є нещасні й тому озлобилися, але всі люди добрі по своїй природі. Енергію їхньої доброти потрібно визволити силою слова, а не силоміць влади. Влада розбещує людей, у їхньому душі поселяється страх, вони бояться, але бояться не за своє життя, а за свою кар’єру. «Боягузтво – найбільший порок на світі, – так говорив Иешуа, маючи на увазі життя тих, хто коштує у влади

У першій же з ершалаимских глав роману Булгакова (тобто в романі Майстра про Пілата) віч – на – віч сходяться прояву волі щирої й несвободи. Иешуа Га – Ноцри, арештований, по – звірячому побитий, присуджений до смерті, незважаючи ні на що, залишається вільним. Відняти в нього волю думки й духу неможливо. Але він не герой і не «невільник честі». Коли Понтій Пілат підказує йому відповіді, необхідні для порятунку життя, Иешуа не відкидає ці натяки, а просто не зауважує й не чує їх – настільки вони далекі його духовної сутності. А Понтій Пілат, незважаючи на те що він могутній прокуратор Іудеї й у його руках життя або смерть будь – якого жителя, є рабом своєї посади й своєї кар’єри, рабом кесаря. Переступити чортові цього рабства вище його сил, хоча він дуже хоче врятувати Иешуа. Жертвою держави виявляється він, а не бродячий філософ, внутрішньо незалежний від цієї держави. Иешуа не став «винтиком» тоталітарної машини, не відступився від своїх поглядів, а Пілат виявився цим самої «винтиком», якому вже неможливо повернутися до справжнього життя, неможливо виявити людські почуття. Він державний діяч, політик, жертва держави й одночасно один з його стовпів. У його душі конфлікт між людським і політичним початками кінчається на користь останнього. Але ж раніше він був хоробрим воїном, не знав страху, цінував мужність, але став апаратним працівником і переродився. І от він уже хитрий лицемір, що постійно носить маску вірного слуги імператора Тиверия; страх перед старим з «плішивою головою» і «заячою губою» запанував у його душі. Він служить, тому що боїться. А боїться він за своє положення в суспільстві. Він рятує свою кар’єру, відправивши на те світло людини, що скорив його розумом, дивною силою свого слова. Прокуратор виявляється нездатним вирватися з – під впливу влади, стати вище її, як це зробив Иешуа. І в цьому трагедія Пілата, та й усякої людини в керма влади. Але в чому ж причина того, що роман Булгакова був опублікований тільки через три десятиліття після свого написання? Адже сатира московських глав не така вуж і «крамольна» навіть із позиції сталінського часу. Причина – в ершалаимских главах. У цій частині роману втримуються філософські роздуми про владу, волі думки й душі, там же «верхи» держави змальовані детально, а «низи» – швидко. У главах про Москву Булгаков іронізує над рядовими обивателями, сатирично зображує середню ланку керівників. Виходять дві усічені піраміди, які автор з’єднує в одну за допомогою слів Воланда на сеансі чорної магії. Прості люди подібні колишніми (так само, як і люди влади). Правителі як і раніше далекі від народу, не можуть обійтися без легіонів солдатів, таємної служби, ідеологів, що втримують людей у стані сліпої віри у Велику Теорію, бога або богів. Сліпа віра працює на владу. Люди, осліплені, обдурені «великими ідеями», догмами, по – звірячому розправляються із кращими представниками націй: мислителями, письменниками, філософами. Розправляються з тими, хто зберіг внутрішню незалежність від влади, з тими, хто не згодний бути «винтиком», хто виділяється із загальної маси знеособлених «нумеров».

Така доля мислячої особистості в тоталітарній державі (не має значення час і місце: Іудея або Москва, минуле або сьогодення – доля таких людей була однаковою). Страчений Иешуа, морально роздавлений Майстер, зацькований Булгаков…

Хоча влада кесаря всемогутня, мирні мови, що відкидають насильство й руйнування, небезпечні для вождів – ідеологів; вони небезпечніше розбою Вар – Раввана, тому що будять у людях людське достоїнство. Ці думки Иешуа актуальні й зараз, у століття розгулу насильства й жорстокості, у століття запеклої боротьби за владу, коли інтереси конкретної особистості, простої людини часто зневажаються державою. Навчання Иешуа залишилося жити. Виходить, є межа й необмеженої на вид влади касарей – імператорів – вождів – «батьків народів» перед життям. «Гасне храм старої віри. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада». Тоталітарна держава виявиться безсило перед особистістю