“Як прекрасна земля й на ній людина” – Єсенін Сергій

(По ліриці С. А. Єсеніна)

Земля… Тепле, зелене слово, що пахне свежескощенным сіном, парним молоком, медяним ароматом цвітучих вишень, ласкавими материнськими долонями. Що може бути прекрасніше для людини й дорожче! Корінь його йдуть у землю, і сам він – син землі, він – часточка її серця. Земля виховує в ньому людини, учить жити, любити, боротися, мріяти, садити й вирощувати, пускати коріння й піклуватися про паростки нового життя. Земля виховує в ньому почуття прекрасного. Її невидимі нитки прив’язують людини до рідного будинку, до яблуні, що схилилася до розкритого вікна, до пісні солов’я, до червоного заходу, бузковому вечору

Саме рязанська природа виховала чуйного, чуйного, доброго, прекрасного у своїй простоті поета С. Єсеніна. Картини рідного краю відбиті в нього незабутньої чарівної поезії

Поет не тільки захоплюється красою природи, але й бачить у ній одушевлена істота. У його свідомості мир наповнюється новими живими, мовцями, що рухаються,’ образами, що почувають: солома “ніжно охає, звисаючи з губ корів, що кивають,”, “по ставку лебедем червоним плаває тихий захід”, “весна – мандрівниця із ціпком у постолах берестяних”.

Ніщо не може зрівнятися з картинами природи рідної сторони, відбитими в душі кожної людини. Перебуваючи вдалині від батьківщини, поет хоче розповісти улюбленій жінці про чарівну красу рязанських роздоль, що колись наповнили його життя яскравими враженнями. Напевно, почуття туги за будинком і гордістю за рідний край звучить у рядках вірша “Шаганэты моя, Шаганэ…”

Я готовий розповісти тобі поле,

Про хвилясте жито при місяці.

Як би не був гарний Шираз,

Він не краще рязанських роздоль

У вірші “Не бродити, не м’яти в кущах багряних” перед нами з’являється образ колись коханої дівчини (“Отоснилась ти мені назавжди).

Із червоним соком ягоди на шкірі,

Ніжна, гарна була.

На захід ти рожевий схожа,

И як сніг, промениста й світла

Деталі її портрета підкреслюються, підфарбовуються образами природи, надають їй особливе зачарування й принадність

Щиросердечні переживання людини у віршах поета нерозривно пов’язані зі змінами вприроде.

Відговорив гай золота

Березовою, веселою мовою

Осінь – у природі, осінь – у душі поета. Невесело роняє осінь золото листів – смуток долає поета, його душу переповняється спогадами про минуле: “Я повний дум про юність веселої”. Дитинство здається йому “країною березового ситцю”. Він пише у вірші “Не жалую, не кличу, не плачу”:

Життя моя! Иль ти приснилася мені?

Немов я весняної гучної ранью

Проскакав на рожевому коні

Все – таки “втрачена свіжість, буйство очей і повіддя почуттів” не залишає глибокої рани в душі поета. Він розуміє, що людина – частка природи, вона почуває себе таким, і оскільки все живе підкоряється природним законам, те й він – не виключення

Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,

Тихо ллється із кленів, листів мідь…

Будь же ти вовек благословенне,

Що прийшло процвесть і вмерти

Вірша С. Єсеніна зробили на мене глибоке враження. Його незвичайні порівняння, зворушливі рядки дивують своєї завершенностью, зачаровують, змушують захоплюватися. Те, що, здавалося, ніколи не залучило б уваги своєю буденністю, у поезії С. Єсеніна здобуває нові, свіжі форми