Війна як трагедія народу (по добутках про велику вітчизняну війну)

Мир не повинен забувати жахи війни, страждання й смерть, принесені нею. Це було злочином перед майбутнім і перед тими, хто пожертвував життям для того, щоб ми жили. Тому однієї з найважливіших тем нашої літератури є тема подвигу нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Ця тема складна, різноманітна, невичерпна

Звідси й жанрове різноманіття добутків про війну: більші епічні добутки, у яких дається осмислення складних процесів періоду війни (романи Симонова, Гроссмана, Бондарева); психологічна проза, що розкриває моральні проблеми, що встають перед особистістю в трагічних колізіях війни (повести Быкова, Васильєва, Астафьева, Мустая Карима); художньо – документальні добутки (книги Суботіна, Граніна); драматургія, поезія. Незалежно від жанру, всі добутки об’єднані «пам’яттю серця», жагучим бажанням повідати правду про

Пройдених дорогах війни

Автобіографічна повість «Це ми, господи! …» була написана в 1948 році. Рівно тридцять днів, перебуваючи в підпілля, знаючи, що смертельна небезпека поруч і треба встигнути, писав К. Воробйов про те, що довелось перенести йому в

Фашистському полону

Страшні картини проходять перед очами читача: «Стриженого голови, голі ноги й руки лісом стирчать зі снігу по сторонах доріг. Ішли ці люди до місця катувань і борошн – таборам військовополонених, так не дійшли, полягли на шляху… і мовчазно й грізно шлють прокльону вбивцям, висунувши з – під снігу руки, немов заповідаючи мстити, мстити, мстити! …». «Двісті голосів, що просять, благаючих, потребуючих, наповнили деревеньку… Як морський шквал рве й кидає зі сторони убік пінну з люті хвилю, так пригорщі капусти, кидані бабою, валили, піднімали й кидали убік збожеволілих людей… Але в ту мінуту… пролунала дробова трель автомата… Бабуся, що нагнулася було за черговою порцією капусти якось ніяково тикнулася головою в кошик, так так і залишилася лежати без руху…».

«Дитина плакала не завжди. Іноді цей малюсінький дев’ятнадцятий член камери пробував пред’являти свої права на

Життя й волю…

– Потерпи, мій ангел! Нам уже недовго залишилося чекати! –

Звучав ніжний заспокійливий голос

И жінка не помилилася. На п’ятий день її висновку, судорожно пригорнувши притихлої дитини, вона… спокійно й мовчки зійшла по сходнях в «клітку смерті» … Що додати до цих рядків? Та й потрібно чи, чи можна?.. Тема повести В. Козько «Судний день» – обірване війною дитинство, незагойна щиросердечна рана. Місце дії – невелике білоруське містечко. Час дії – десять років через послу війни. Основне, що характеризує добуток В. Козько, – це напружений тон оповідання який залежить не тільки від сюжетного пафосу» психологічного розжарення. Цей високий трагічний пафос визначає весь стиль повести

Коля Летечка (це ім’я дане йому в дитбудинку, свого він не пам’ятає) маленькою дитиною потрапив у концтабір, де втримувалися діти – донори, у яких брали кров для німецьких солдатів. Ні матері, ні батька він не пам’ятає, А ті нелюдські щиросердечні й фізичні страждання, які він випробував, взагалі віднімають у нього пам’ять про минуле. І от через десять років, випадково потрапивши на судове засідання, слухаючи показання колишніх поліцейських – карателів, хлопчик згадує все, що з ним відбулося. Страшне минуле оживає – і вбиває Колю Летечку. Він приречений: ніякі сани не здатні відновити того, що в нього було віднято вдетстве.

Лемент Кольки Летечки, що пролунав у залі суду десять років через послу війни, – це луна заклику про допомогу всіх людей, насильно відірваних від матерів. «Мама, урятуй міні!» – закричав він на весь зал, як кричали на всю землю в тім далекому сорок третьому тисяч і тисячі його однолітків

Неможливо навіть перелічити всі добутки, що оспівують героїзм народу в роки Великої Вітчизняної війни. Пам’ять про цю війну, про ті жахи й страждання, які прийшли разом з нею, повинна жити вічно. Як і подяка тим, хто позбавив нас від цього пекла, іноді навіть ценою власного життя. Інакше нам загрожують нові лиха, нові страждання. Так трапляється завжди з тими, хто не пам’ятає свого минулого